Розділ «Вояцькі біографії»

А у неділю селяни вирішили поярмаркувати в Єлисаветграді. Як не опиралися частини Братського полку і комуністичний батальйон, не вийшло — повстанці бадьоро вскочили до міста. О 19.00 останній ешелон совєтської влади залишив місто. Повстанці не змогли його захопити, тільки обстріляли зі станції.[411]

Так українці проганяли ненависну комуну. Але на звільнену від червоних москалів землю насувалася нова ворожа сила — білогвардійці. Звісно, що у своїх звітах Антанті, яка озброїла Добровольчу армію, Денікін писав про те, як він жене більшовиків…

Білі одразу продемонстрували, що є владою репресивною. Контррозвідка арештовувала всіх, хто не поділяв принципу «єдіної-нєдєлімої Росії», — і більшовиків, і меншовиків, і «петлюрівців». Арештантів розстрілювали нещадно. Тож не минуло й місяця, а селяни вже були готові повстати проти денікінців.

Штаб повстанців з серпня практично не змінився. Розташувався знову в Компаніївці. Як і раніше, очолював його Герасим Нестеренко. Більшовики зазначали, що членами штабу були «винятково петлюрівці».[412]

15 вересня в Компаніївці відкрився повітовий селянський з’їзд. У його роботі взяло участь понад 500 делегатів. На з’їзді хлібороби розповідали один одному про здирства і знущання денікінців у їхніх селах. Обурювались, що повертаються поміщики, яким треба було тепер віддати третину вже зібраного врожаю та ще й платити за «орендовану» у них землю. А якщо хтось не погоджувався, поміщик закликав каральний загін і починалося страшне насильство над людьми. Стогони летіли над Україною.

Закінчився з’їзд 22 вересня. Того дня ухвалили резолюцію проти денікінщини, але без заклику до збройного виступу. Та сталося непередбачене — в Компаніївку увійшов каральний загін (півтора десятка вершників). Одразу почалася перестрілка. Спішно закриваючи засідання, Герасим Нестеренко кинув:

— Настав час відверто виступити проти Добровольчої армії.[413]

І штаб вирішив почати повстання. В його розпорядженні було кілька партизанських загонів і підтримка селянства. «Петлюрівському штабу» підпорядкувались навіть комуністи і російські есери.[414]

Виступ призначили на 24 вересня. У села вирушили вістові, щоб сповістити про наказ штабу. Дізналися про плани селян і денікінці. Генерал Слащов надіслав у Компаніївку спеціальний наказ. «До моего слуха дошло, — писав кацапило, — что крестьяне Компанеевки, Обозновки и других деревень собираются толпами и грозят Елисаветграду. Приказываю разойтись по домам, в противном случае толпы будут разогнаны оружием, а деревни сожжены».[415] «Цей наказ викликав у селян лише насмішки і обурення».[416]

Повстанців було так багато, що Нестеренко вирішив створити ще один штаб — у Грузькому. До цього села ще 22 вересня із Володимирівки вирушило 300 озброєних селян на чолі з Іваном Чабаненком та російським есером Грабовським. Наступного дня у Грузьке прибуло ще й 250 козаків з Оситняжки. Северинівський загін отаборився у Божедаївці. Тут постав місцевий штаб, до якого увійшли Карпо Сокур, Федот Дяченко і комуніст Індиченко. Штаб мав завдання від Нестеренка атакувати Єлисаветград із півночі і зайняти станцію. Сигналом до наступу мав стати гарматний постріл. Гармату обіцяв дістати комуніст Дмитро Чуприна, ватажок повстанців села Федорівки. Компаніївська група планувала наступати з боку бобринецького шосе.

24 вересня рано-вранці Герасим Нестеренко, який здійснював загальне керівництво, особисто повів компаніївську групу на Єлисаветград. Дмитро Чуприна сунув на місто з боку Никанорівки та Черняківки. На жаль, він не виконав обіцянки привезти гармату, відтак повстанці, що мали атакувати з півночі, сигналу не дочекалися.

І все ж денікінців з міста вибили, навіть без допомоги загонів Чабаненка, Грабовського, Сокура, Дяченка та Індиченка. Денікінці втекли на Трепівку.

З в’язниці повстанці випустили арештованих. Одразу видали і поширили листівку, в якій повідомляли, що вони діють за наказом Симона Петлюри.

Лише о 12-й годині штаб божедаївського загону почув гарматний постріл і наказав наступати на Єлисаветград. Божедаївці не знали, що їхні товариші-повстанці вже давно захопили місто, а постріл цей був із денікінського бронепотяга, який підійшов з боку Знам’янки і почав обстрілювати місто. На приступ міста пішли піші й кавалерійські частини Добровольчої армії.

Повстанці — не регулярна армія, утримувати великі міста не їхнє завданням. Відтак, «поярмаркувавши» три години, селяни залишили повітовий центр. Якраз у цей час до міста підступила божедаївська група повстанців. Тож відступали під вогнем бронепотяга разом. Були втрати, зокрема загинув український есер Островський.

А 25 вересня денікінці з трьох боків зайшли в Компаніївку. Почалася дика московська розправа і в інших селах… Все ж недовго панували золотопогонники. Вже у листопаді під ними загорілася земля… І вдарили вони навтікача. Та врятувалися далеко не всі. Селянські ватаги підстерігали скрізь — і в полі, і в лісі, і в балках. Хлібороби, відчувши п’янкий смак перемоги, хмарами вступали до повстанського війська Андрія Гулого-Гуленка і Герасима Нестеренка…

Але знову плодами перемоги козацтва скористалися інші. На звільнену від денікінців Єлисаветградщину прийшла червона орда…

А де ж була в цей час українська армія? Її рештки, вирвавшись на Волині із «трикутника смерті», вже пройшли Поділля і під проводом Михайла Омеляновича-Павленка наближалися до Єлисаветградщини. 25 січня 1920 року в районі с. Володимирівка Єлисаветського повіту українська армія нарешті зустрілася з гулівцями. Зустріч була сердечною…

12 лютого у Медведівці гулівці влилися в Армію УНР. Гулий-Гуленко очолив Запорозьку дивізію, а Герасим Нестеренко — Низовий курінь. Запорозька дивізія та її Низовий курінь взяли участь у багатьох боях, зокрема відомо, що наприкінці березня 1920 року повстанські відділи Армії УНР під командою отаманів Сірка та Нестеренка захопили містечко Орлик,[417] а 5 квітня курінь Нестеренка у співпраці з колоною полковника Дубового взяв Бобринець, де «вторгували» 40 тисяч пудів зернового фуражу, який зібрали комуністи для голодної Московщини. Хліб поділили між військом і населенням, що сприяло збільшенню симпатій людей до української армії…[418]

Після Зимового походу запорожці відпочивали у подільському селі Писарівка. Вони мріяли йти на Одесу, вже уявляли, як карбують крок її бруківкою, як розкривають багаті одеські склади, але зі штабу армії надійшов наказ відступати на захід.