Розділ «Вояцькі біографії»

Отаман переїхав на Полісся, в с. Іванцевичі, де заснував Український еміграційний комітет, який розгорнув бурхливу культурницьку діяльність: завдяки Лютому-Лютенку почали діяти український хор, самодіяльний театр, українська школа… Це викликало занепокоєння місцевих польських властей.

Довідавшись, що дружина Валентина таки отримала розлучення, Іван Макарович одружився вдруге — на Ользі Лавренчик, яка незабаром подарувала йому сина Юрія (від першого шлюбу отаман мав Олександра та Марію, яка народилася вже після того, як він емігрував).

Іван Лютий зайнявся комерцією: торгував лісом, ялинками тощо. Не забував частину прибутку віддавати на українські потреби.

А українське культурне життя в Іванцевичах било джерелами. Відтак ставлення польської влади до Лютого-Лютенка помітно гіршало. Скориставшись ухваленням нової поправки до закону, якою українським та білоруським втікачам із СССР заборонялося жити в прикордонній смузі, поліція наказала Лютому-Лютенку забиратися з Полісся. «Тут вам не Україна!» — з ненавистю випалив воєвода Костек-Бернадський. Хочеш не хочеш, а треба було збиратися. І Лютий переїхав у корінну Польщу, в м. Мости, де влаштувався на фанерну фабрику.

Хоч рішення поляків про його висилку завдало чимало незручностей і збитків, але врешті-решт врятувало його: коли росіяни спільно з німцями гарячково ділили Польщу, чекісти знищили в прикордонних областях всіх «петлюрівців», які не встигли виїхати. Потрапили в смертельні лабети й отамани Ананій Волинець та Яків Водяний.

А в Мости прийшли німці. «Зарозумілість, зухвалість поляків принишкли, але ненависть до українців не згасала».[989]

Лютий-Лютенко продовжив комерційну діяльність, тепер вже у Володаві-Підляській, де очолив Союз українських кооперативів.

У Кракові, куди їздив у справах, колишній отаман зустрівся з колишнім командармом Михайлом Омеляновичем-Павленком. Що згадували? Очевидно, «ту» зустріч у херсонських степах…

У Польщі тоді мешкало чимало українських діячів: релігійних, військових, політичних. З багатьма Лютий-Лютенко зустрічався — з генерал-хорунжим Володимиром Сальським, професором Володимиром Кубійовичем, полковником Петром Дяченком, Осипом Бойдуником, Романом Сушком, єпископом Мстиславом (Скрипником) та іншими. І чи не всім Лютий допомагав матеріально. Коли приїздив до Варшави, обов’язково відвідував президента еміграційного уряду УНР Андрія Лівицького, давав йому гроші та харчі… Згодом Іван Лютий-Лютенко переїхав до м. Холма, де став директором Кооперативного союзу. Як і на попередніх посадах, Іван Макарович виявив себе не лише талановитим підприємцем, а й щедрим і постійним меценатом української справи. Допомагав він і військовополоненим Красної армії, зрозуміло, землякам… Багатьох з них за його протекцією німці звільнили з концтаборів. Повернувшись в Україну, вони й принесли вістку батькам, дітям та першій дружині Валентині про їхнього сина, батька і чоловіка. Це спонукало Олександра, сина Івана Макаровича від першого шлюбу, через всю окуповану Україну приїхати до Холма, щоб знайти батька. З ним він і залишився.

4 червня 1942 року Лютого-Лютенка арештувало Гестапо. Півроку просидів він у в’язниці м. Любліна. І знову уник смерті: українська громада Холма офіційно звернулася до німецької влади з проханням звільнити його, бо «Лютий ніколи не був ворогом німців, а навпаки — він постачав торф для німецької армії». Підписав цей лист і архієрей Іларіон (Іван Огієнко).[990]

Вийшовши з люблінської в’язниці, Лютий-Лютенко знову творить добрі діла: використовуючи зв’язки, бере на поруки 42 молодих українських націоналісти, яких арештували за розклеювання антинімецьких летючок. Їх збиралися стратити… Всі «арештанти» — хлопці і дівчата — прямо з в’язниці прийшли в союз. «…Заливаючись сльозами, дякували мені за те, що я їх вирвав із лабетів неминучої смерті», — згадував Лютий-Лютенко.[991]

Коли фронт наблизився до м. Холма, почалася спішна евакуація. Раптом виявилося, що потяг, у якому зібралося понад 700 українців, не має локомотива. Завдяки щедрим дарам Лютого-Лютенка польським залізничникам паротяг знайшовся. І сімсот українців врятувалися, серед них і 12 православних єпископів, майбутній патріарх УАПЦ Мстислав, а також 120 православних і 30 греко-католицьких священиків. Був у тому поїзді й видатний український письменник Аркадій Любченко зі своїм сином…

Залізницею дісталися до Словаччини. Звідси втікачі розсіялися по всьому світу. Шлях Лютого-Лютенка і його родини проліг через Криницю, Бад-Кісінген і Берлін до Мюнхена. Тут і зупинилися.

1947 року Лютого-Лютенка обрали головою Парафіяльної ради УАПЦ Святої Покрови. В травні того ж року він фінансував проведення Собору УАПЦ, який відбувся у Мюнхені. Опікувався колишній отаман і студентами Богословської академії УАПЦ.

14 березня 1948 року з нагоди п’ятнадцятої річниці Голодомору Іван Лютий-Лютенко ініціював і організував разом із СУМом панахиду і величезну українську маніфестацію вулицями Мюнхена. «У найбільшій у Мюнхені протестантській кірсі почалася дуже врочиста і винятково багатолюдна панахида, — згадував Іван Лютий-Лютенко. — Два єпископи — Михаїл і Ігор — і двадцять священиків, понад 300 хористів із різних хорів — під магічною рукою славного диригента Нестора Городовенка. Півтори сотні вінків, хоругви й прапори. Кірха не вміщає людей, що в молитовному екстазі зі свічками в руках слухали жалібно-благальне священнослужіння у супроводі чарівного співу потужного хору. Перед кірхою і на вулиці — маса народу з прапорами, транспарантами, плакатами з написами протикомуністичних закликів чекає закінчення панахиди, щоб вийти на вулиці Мюнхена і задемонструвати перед чужинцями протест українців проти комуно-московських народовбивців. Промови, оркестр і співи влили в маніфестацію — своїх і чужих — понад сім тисяч народу! Це було, з погляду чисельності, здається, перше українське чудо на еміграції».[992]

Щоправда, була і ложка дьогтю: коли маніфестанти проходили повз жидівський табір, на них посипались каміння, пляшки та інші тверді предмети. Американська військова міліція швидко вгамувала «хуліганів».

Ця акція привернула увагу західної преси до геноциду, який здійснював комуністичний режим в окупованій Україні.

1951 року Лютий-Лютенко з родиною виїхав до Марокко. Оселилися в Рабаті. І серед марокканців вдалася комерція, прибуток від якої йшов і на потреби української громади.

Того року вперше в Марокко та, напевно, й в усій Африці було влаштовано свято Симона Петлюри. Одним з організаторів його виступив Лютий-Лютенко. В Рабаті розвісили афіші українською і французькою мовами про панахиду та академію, на яку запросили американців, французів та представників інших націй. Росіяни, намагаючись зірвати заходи, замкнули церкву. Хоч і не провели панахиду, все ж урочисте засідання відбулося.

Ця та інші російські провокації допомогли маленькій українській громаді більш яскраво заманіфестувати свою окремішність від них і «виробити добру опінію для українців серед чужинців у Марокко».[993]