Розділ «Вояцькі біографії»

Коли під час Другої світової війни на Дон прийшли німці, Сидір повернувся в рідне село. Родичі були вражені: вся його голова була покрита великими ґулями. Він сказав, що це сліди катувань у ЧК. Розповів про один із способів «слідства». Поголивши, його прив’язували, а тоді з певним інтервалом капали на голову холодну воду…

Сидір жив у Єлизавети Оксентівни Донець (Дінець) та у свого племінника Федора Вустимовича Дінця. Часто провідував Платона Темного та його Дусю, Сергія Апілата, рідше — Олександру, дружину брата Гаврила, який загинув під час Голодомору 1933 року.

Зайшовши якось до Сергія Апілата, застав там ще чотирьох хлопців, котрі служили у поліції, — племінника Антона Карповича Темного, Дениса Шкурата, Клима Курноса і Григорія Дяченка. Під час спільної випивки виник конфлікт. Іван Березюк стверджує, що на ідейній основі. Сидір, мовляв, засуджував хлопців, що пішли у поліцію, а ті пообіцяли йому за це помститися. З тих пір він жив у постійній напрузі.

Якось Сидір відпочивав у хаті Єлизавети Дінець. Раптом почув тупіт. А спав він завжди дуже сторожко — «як заєць». Миттєво прокинувшись, рвонув у сіни, щоб вискочити надвір. Та було пізно. Хлопці вибили двері і вистрелили в нього. Куля потрапила у ліве плече, роздробивши кістку… Поранення було тяжким, хірург Модестов у Косарській лікарні мусив ампутувати Сидорові руку.

У 1942 (чи 1943) році у Грушківку приїжджала друга дружина з Дону, але у них щось не склалося і вона від’їхала на Дон…

Зрозуміло, що Сидір не раз ходив до лісу. І хоча «касу» 3-ї сотні, яку закопали під дубом, не знайшов, але відшукав сховок зі своєю частиною золота. З ним пішов він до Платона. Було це, коли німці відступали, а червоні «визволителі» підходили. Платон злякався і сказав, що через Сидора його посадять. І прогнав, заборонивши ще коли-небудь приходити до його хати. Після цього Сидір і перейшов жити до Тетяни Костівни Апілат, 1903 року народження. Так закінчилася дружба бойових побратимів і родичів — Сидора і Платона. Золото ж переходило з рук до рук, доки його не проїли далекі родичі Платона і Тетяни Костівни. А «Загинайко» Ананій, батько Трохима і Григорія Апілатів, на золото, добуте його синами «у гайдамаках», купив у лісника Гречаного двоповерховий будинок і землю у Заїчиному яру. Дім невдовзі спалив Лопата…

А було це так. Козака 3-ї пішої сотні полку гайдамаків Холодного Яру Трохима Апілата командир винищувального загону Лопата полонив у лісі. Привели Трохима до будинку, нещодавно купленого його батьком. У матері запитали, чи її то син. Вона злякалася, сказала, що ні. Трохим присовістив її, що від нього відмовилася. Далі повезли його в Кам’янку, а потім у Черкаську ЧК. А хату батьків спалили…

До 1948 року сотник жив у Грушківці під власним прізвищем. Влада до нього спочатку не чіплялася, з огляду на те що він став жертвою німецької поліції. Подальша доля Сидора (від 1948-го до середини 1960-х років) невідома. Існує неперевірена версія, що його було ув’язнено нібито через донос другої дружини.

До рідного села він повернувся 1965 чи 1966 року, коли йому вже було за вісімдесят, щоб покласти свої кістки у рідну землю…

Планида Сидора — це типова доля людини (ще з часів Першої світової), яка внаслідок поразки своєї Батьківщини у війні за незалежність стала вигнанцем, «тріскою» (згідно з висловом «лєс рубят — щєпкі лєтят»). Перемога окупантів позбавила його родини — дружини і дочки, хати, рідного села.

Хоч більшість родичів цуралися Сидора, все ж у селі пам’ять про нього залишилася добра — «за його героїзм, простоту і громадянську позицію в період війни та як батька закатованої доці і чоловіка дружини, яка збожеволіла».

До останнього дня свого життя Сидір Темний був упевнений у тому, що зробив правильний вибір, ставши у лави борців за Українську державу, що Україна здобуде незалежність і стане державою.

Зі слів дружини його брата Гаврила Олександри Темної, яку він дуже поважав, мабуть і за те, що завжди допомагала йому, відомо таке. У різні роки свого життя, в тому числі й в час брежнєвщини, він казав їй одне й те ж: «Побачиш, Олександро, наступить такий час, коли ця влада щезне і буде та, за яку ми проливали кров. Україна стане вільною, і буде своя держава. Може, не діждемося ми, то доживуть твої діти чи онуки».

Олександра оповідала це своїй дочці Хтодорі. Цю розповідь чула Марія Романівна Апілат, тітка Івана Березюка, яка йому все це і переповіла.

Перша дружина Сидора Мотря — ота, що збожеволіла від переживань, — мала подругу — Олександру Феофанівну (пізніше Хромову). У Саші було багато фотографій дореволюційної пори і 1917 — 1920-х років. Були там світлини і Мотрі та її рідних, і Сидора. Очевидно, все це щезло, хоча надія знайти їх ще не згасла…

Останні роки життя Темний жив у Тетяни Костівни та у Степаниди Рибалки. Хоч і мав він уже 88 років, та, здається, жив би ще і жив. Але потрапив у автомобільну катастрофу, сильно травмувався і невдовзі зачах.

Помер Сидір Іванович Темний 14 січня 1968 року у рідній Грушківці. Спочив у хаті, в якій виросли холодноярські повстанці брати Апілати та їхня сестра Дуся. Поховали його у Грушківці. Могила, на жаль, не збереглася.

«Людська оцінка гайдамаків неоднозначна, — стверджує двоюрідний правнук Сидора Темного Іван Березюк. — Від «нейтрального» (більшість) до негативного («бандити») і рідко — позитивного». Саме через це родина Зінкевичів відштовхнула від себе Гната (холодноярський сотник. — Ред.), навіть згадувати не хотіли про нього — «бандит», і все! «Так само було і з Сидором Темним у пору брежнєвщини, — писав Іван Березюк. — Йому, на жаль, серед рідні місця не знайшлося і тепла дісталось дуже мало. На жаль… Я його пам’ятаю… Мені тоді було 10–12 років. Але шкільне, в основному, виховання змушувало мене дивитися на цю людину негативно…»

Іван Тимофійович Березюк вважає, що «негативне ставлення селян Грушківки до гайдамаків» викликано кровопролиттям, яке учинили у селі якісь «синьожупанники», що проходили через село. Вони грабували, ґвалтували, вбивали. Хто вони такі, ніхто не знав, але оскільки бандити вирядилися в жупани, то судили по одягу. Мені особисто згадується тут чекістський загін «батька Вернигори», переодягнений у гайдамацькі строї… А скільки таких «карбатів» вишукувало жертв по селах, щоб вдовольнити свою ординську спрагу крові та ще й дискредитувати Національно-визвольний рух?..

І все ж більшовики частіше діяли відкрито. Вони вбивали, палили і ґвалтували, як правило, не ховаючись і не переодягаючись у гайдамаків. Чому ж досі грушківчани ходять вулицями, названими на честь катів нашого народу?[958]