Розділ «Вояцькі біографії»

33. Холодноярський сотник Сидір Темний

Сидір Темний мав відчайдушну вдачу і неспокійний характер: був некерований, над усе любив свободу, тож і жив на свій розсуд. Та, попри складний характер, ніякої шкоди людям не завдавав. Народився він 1882 року в Грушківці, що вмостилася на самій межі Холодного Яру. Село було велике. Хатки його розтягнулися вздовж річки Косарки і по ярах та їхніх відгалуженнях. Темних у Грушківці жило багато. Розрізняли їх за вуличними кличками — Біди, Гончарці, Задепи, Оселедці, Галайди, Блохи …

Мати Сидора Ольга Біда була родом із Мельників, що по той бік Холодноярського лісу. Там її рід називали Бідами. Це ймення прижилося і в Грушківці. Привела вона своєму чоловікові Іванові Артемовичу 18 дітей — Харитона, Варивона, Сидора, Юхима, Карпа, Вустю, Явдоху, Степана (пізніше прозвали Галайдою), Гаврила, Касяна, Василя, Полікарпа («Гончарець», бо одружився на жінці на прізвище Гончар), Віктора, Самійла («Оселедець», бо носив чуб «оселедцем»), Артема, Максима, Левка, Василя («Блоха»)… Зростали діти на кутку Орличина.

Сидір неодноразово нехтував призовами до російського війська. Місцевий урядник і жандарми із Кам’янки не раз полювали за козаком, щоб спіймати і «побрити»-таки у «москалі». Та Сидір добре знав Холодноярський ліс, що оточував Грушківку з трьох сторін. У ньому і ховався, коли надходив час чергового призову…

1905 року у селі було неспокійно, зокрема застрайкували робітники цукрового заводу. Хтозна, може, і Сидір був причетний до протестів, — хіба з неспокійним, волелюбним характером людина могла відсиджуватися у затінку, надто коли односельчани борються за свої права?

До «германської» війни Сидір безвиїзно пробував у рідному селі. На батьківській землі розжився, збудував великий дім. Хоч і називали їхній рід Бідами, а брат Степан із біди вибрався, ще до війни ставши міцним господарем. Мав понад 20 десятин землі, худобу, коней, реманент, двох постійних батраків і чимало сезонних працівників…

Коли почалася Світова війна, Сидір пішов-таки захищати «царя і отєчєство». Не личило відсиджуватися по лісах сміливому чоловікові, коли в герці зійшлися мільйони. На здивування односельців і урядника, повернувся додому Сидір повним Георгіївським кавалером у званні штабс-капітана. «Всі його груди були увішані хрестами і медалями», — казали люди. Виходить, що доброго чосу дав він «германцям» на фронті.

Очевидно, Сидір був чоловіком шанолюбним, бо полюбляв пройтися селом у мундирі — при всіх своїх нагородах. Тепер сільський урядник мусив ставати «во фрунт» і віддавати йому честь, ніби якомусь генералові. Не раз урядник, виструнчившись, козиряючи, поворотом голови проводжав його. І лише тоді, як Георгіївський кавалер віддалявся, міг йти далі.

1918 року Сидір одружився з місцевою красунею Мотрею Карюкою. Про неї відомо лише те, що мала сестру Варю. На початку 1919-го у Сидора і Мотрі народилася дочка Зіна. Вона, як і мати, відзначалася вродою…

Якийсь час Сидір був у Красній армії (напевно, 1919 року під час запеклої боротьби проти денікінців). Невдовзі покинув її лави і пішов у гайдамаки до Василя Чучупака. Очолив 3-тю пішу сотню Першого куреня Холодного Яру, став членом Холодноярського повстанкому. Про сотника Темного кілька разів згадував Юрій Горліс-Горський у своєму романі «Холодний Яр».

Існує припущення, що Сидір і у гайдамаках ходив з «Георгіями» на грудях. Навіть переховуючись, знімав їх лише в разі небезпеки бути опізнаним. Так, однієї ночі 1922 року він прийшов у вітряк. Щоб не привертати уваги людей, вирішив зняти нагороди. Несподівано один із хрестів випав із рук. Як не шукав його Сидір — у пилюці, дерті, смітті, — так і не знайшов. «Був дуже опечалений». Аж 1931 року, коли на місці млина колгосп ім. Мануїльського розорав поле, Микола Федорович Дінець (онук Явдохи, сестри Сидора) в ріллі знайшов хрест і від матері узнав історію цього «Георгія».

17 серпня 1921 року Сидір Темний разом з отаманом Яковом Мамаєм-Щирицею піддався на «амністію». Що таке «амністія» по-московськи, Сидір відчув одразу. У Кам’янку його, жорстоко побитого аж до непритомності, везли через всю Грушківку. Дружина Мотря знала, що чекало її чоловіка… Від пережитого вона збожеволіла. Її нібито забрали до психіатричної лікарні. І слід цієї нещасної жінки загубився…

А Сидору поталанило втекти з-під арешту. Та потім знову попався… Його арештовували неодноразово, але кожного разу вдавалося рятуватися. Перебуваючи в полоні, Сидір зазнав жорстоких тортур.

Дочку Зіну, швидше за все, взяв хтось із рідних зі Знам’янки. Принаймні звідти вона у 1930-х роках приїжджала до рідні у Грушківку. А батьківський дім, побудований ще до «германської» війни, похмуро стояв із забитими навхрест вікнами. Напевно, заходила Зіна на подвір’я, де колись бавилася дитиною…

Репресії проти холодноярців не зупинялися ніколи, але найстрашнішими вони були у першій половині 1920-х років і після убивства Сергія Кірова. Під чергову хвилю у 1930-х роках потрапили насамперед ті, хто боровся проти червоних зі зброєю в руках. Дісталося і родичам учасників Визвольної боротьби, навіть дітям. Ув’язнили і юну Зіну, дочку Сидора. Чекісти допитувались, де переховується батько. А що вона могла знати, коли ледь його пам’ятала?

Із тюрми Зіна вже не вийшла: одні люди казали, що закатували на слідстві, інші стверджували, що її повісили чекісти, а може, й сама наклала на себе руки. Загинула Зіна у Знам’янці або у Білій Церкві. Очевидно одне: її закатували за батька, сотника Холодного Яру Сидора Темного. А він у цей час жив на Донщині під чужим ім’ям і прізвищем. Мав й іншу дружину. Працював у радгоспі, але в «передовики» не вибивався, не хотів потрапити на сторінки газет, боявся, що хтось упізнає. Усі роки не розлучався з «Наганом».

1934 року хату Сидора у Грушківці розібрали і перенесли на територію дитячого притулку, що діяв до початку Другої світової війни…

Репресії не минули й інших рідних Сидора. 1933 року померли від голоду брат Гаврило та його син Василь… Зі слів Галини Петрівни Цвіркун, 1930 року народження, відомо, що її матір, Софію Степанівну Темну (племінницю Сидора та першу дружину повстанця Платона Темного), довго тягали на допити в НКВД. Чекісти хотіли вибити покази на колишнього чоловіка, хотіли, щоб вона розповіла «про його контрреволюційне минуле». Тож ображали, погрожували. Та жінка весь час казала: «Не був, не знаю, жив зі мною дома».

Софію відпускали, щоб знову вдосвіта приїхати за нею якоюсь «кумедною машиною» (мабуть, це був «воронок»). А вдома в цей час ревіла негодована і ненапоєна худоба, кричало птаство. Бувало, що на тиждень її викликали по 2–4 рази. Назад добиралася пішки, часто вночі. Не раз поверталася з Кам’янки разом із Платоном. Він уже і сам пропонував їй розповісти все, що знає, аби самій врятуватися. Але та завжди відмовлялася.

Пізніше Платон не раз дякував Софії за стійкість на допитах у НКВД, завдяки чому він і залишився живий. А от другу дружину Платона («Дусю-гайдамаку») на допити не тягали, хоч у селі добре знали, що вона козакувала у Холодному Яру. І не тільки знали, а й боялися її. «Боялися всі». Тоді вона їздила на сірому красивому коні, в сірій смушевій шапці, сірому короткому жупані, чоловічих штанях, чоботах, із карабіном і шаблюкою. Казали, що «її шабля не ржавіла».