Розділ «Вояцькі біографії»

Рекрутам запропонували прилучитися до повстанського загону або йти додому. Багато хто пристав до партизанів, але необізнаних із військовою справою отаман все ж відпустив.

Загін вирушив на Вільшану — Христинівку, а згодом завернув на Ананьїв. Ніде не було ніякої влади: денікінці відступили, більшовики ще тільки наближались. Отамани Ґонта і Гризло разом з іншими ватажками вирушили у рейд на Херсонщину. По дорозі несподівано зіткнулися з кавалерією богунців і таращанців. Бій складався невдало. Врятувало болото. Ставши в каре, повстанці відбивали атаки зрадників.

«Коні червоних грасували в болоті, застрягали по коліна, місили болото на місці…» Бій був довгий. Партизанів визволила з-під шабель червоних богунців і таращанців кіннота Андрія Гулого-Гуленка. Заскочені несподіваною атакою гулівців, червоні розгубилися. Це підбадьорило повстанців Лютого, і вони розвернулися з каре в бойову лінію. Червоні кавалеристи кинулись утікати, бо знали, що з кіннотою Гулого-Гуленка краще не змагатися.[971]

Звенигородці їхали селами Херсонщини в напрямку Ананьїва не ховаючись. По дорозі зустрілися з частинами української армії під командою Михайла Омеляновича-Павленка. Радості не було меж!

Повстанці хотіли пристати до української армії, але в цьому, як виявилося, не було потреби. Тоді Ґонта запропонував разом звільнити Єлисаветград. Особливо агітував за цю ідею отаман Чорт (Мелешко). Лютий-Лютенко характеризував його як «дуже розумну людину, відданого українського патріота».[972] Але Омелянович-Павленко, посилаючись на план, якого він мусить суворо дотримуватися, не погодився.

Відмова командарма негативно вплинула на отаманів. Дехто вголос висловлював невдоволення і нарікав…

Так вони і розминулися: рейдуючі частини Армії УНР пішли своєю дорогою, а козаки Лютого і Чорта подалися до німецьких колоній. Колоністи радо прийняли повстанців, щедро даючи продовольство і фураж.

Після сутички з махновцями, які несподівано наскочили на звенигородських повстанців, Ґонта вирішив послухати поради німців залишити «володіння батька». І своєчасно: махновці вже більшим відділом кинулися наздоганяти, але пізно.

Північніше Умані Лютий прийняв бій із частинами 45-ї совєтської дивізії. Далі шлях проліг через Вільшану, Звенигородку, Корсунь… По дорозі повстанці розбивали дрібніші й більші більшовицькі загони, але й червоні завдавали їм «чимало болючих несподіванок». Та на місце забитих повстанців ставали інші, зокрема і полонені червоноармійці-українці, тож загін не меншав. Через Черкаси та Смілу повернулися до Холодного Яру, «щоб хоч трохи відпочити від неймовірної перевтоми».[973]

У жовтні 1920 року надійшла звістка, що насувається армія Будьонного. Більшість отаманів хотіли зійти з дороги, пропустити їх — нехай б’ються з Врангелем! А партизанам досить і обозів Кінної армії.

Ґонта обстоював іншу думку. Він стверджував, що будьонівці виснажені в тяжких боях з українсько-польським військом та довгим переходом із заходу України на південь. І якщо несподівано на них наскочити з кількох боків, можна сподіватися на успіх.

Лютий не мав рації: досвідчені партизани ніколи не приймають фронтових боїв з армійськими частинами. У них інша логіка: нападати в найслабшому місці ворога, тоді, коли він не сподівається небезпеки, — вночі, в погану погоду…

Семен Гризло резонно побоювався армади вишколених — нехай і потомлених — бандитів Будьонного, тож відмовляв товариша від небезпечної затії: все ж грізна сила стояла перед ними.

Сподіваючись-таки на підтримку побратимів, отаман Ґонта — на свій страх і ризик — загоном у 800 козаків атакував червоних. «Наскок був успішний. Лава будьонівців захиталась… Наш удар зчинив серед будьонівців замішання, хаотичний безлад». Та вороги зорієнтувались, впорядкували свої лави, кинулися в атаку. Загін Ґонти потрапив в оточення… Допомога від Гризла не прийшла, — Лютий-Лютенко відчув себе зрадженим.[974]

Бій був упертий. І хоч повстанці Ґонти билися мужньо, їх таки побили.

Ось як отаман описував останні хвилини поєдинку: «Бій тривав годин три, і прийшов кінець… Я приготувався вмирати. Підповз на якусь крислату й безверху деревину і сів на присторчі, підклавши під себе дві японські бомби. Вирішив умирати, але чекав, щоб довкола мене скупчилося якомога більше будьонівців… Хотілося, щоб моє життя їм дорого обійшлося. І… чудо! Будьонівці на різних віддалях обабіч мене проїхали й поминули, не помітивши… Мені аж соромно стало… Сповзнувши з деревини на землю, перехрестився і подякував Богові за предивне спасіння… Йдучи між трупами, натрапив я на вбитого сотника Петріва зі Шполи. Розривна куля розшматувала його груди так, що серце було видно як на тарілці. Я став на коліна, поцілував його в чоло, перехрестив і пішов далі. По дорозі збирав своїх козаків-недобитків, але, на жаль преболючий, не багато їх живих і здорових назбиралося. Розшукав я і Гризла, полаявся з ним на смерть».[975]

Не мав рації Лютий-Лютенко, адже Гризло та Яблучко дотримувалися святих партизанських заповідей — уникати фронтального бою з численнішим ворогом…

Після цієї дошкульної поразки Ґонті вдалося знову зібрати загін — у півтисячі козаків.

У жовтні 1920 року, коли Кость Степовий-Блакитний склав із себе обов’язки Головного отамана Холодного Яру, постало питання щодо нового керівника.

На військовій нараді в Матвіївці, стверджував підхорунжий Чорноліського полку Михайло Дорошенко в книзі спогадів «Стежками Холодноярськими», Головним отаманом Холодного Яру було обрано Івана Ґонту.[976]