Розділ «Вояцькі біографії»

Іван Лютий зазначав, що всі повстанці «були настроєні войовниче протів ворогів. Цілком захищали українські інтереси і старались провадить їх в життя: мова уживалась рідна каждим. Мета всіх їдна — здобути державу рідну… Партізани з населенням їшли рука об руку, скажу так: щоб населення не підтримувало повстанців, то таких не існувало би. Всі прихильно ставились до повстанців, помагали, в скрутний мент ховали і допомагали військам, а також хлібом (і) зброєю, як такова у них була». Що ж стосується «населення польського і кацапського», то до них ставлення було таким же, «як до своїх», головне, щоб вони не підтримували більшовицьку владу.[977]

«Організація «Холодного Яру» у населення користується повною допомогою. В зазначеному районі (все) організовано так, що наколи б був фронт, то в ньому вибухнуло б загальне повстання».[978]

Холодноярські отамани до кінця залишилися вірними екс-керівництву екс-Директорії, точніше, міфу про національний провід. Лютий-Лютенко стверджував, що станом на другу половину квітня 1922 р. весь район Холодноярської організації стоїть на засадах УНР.[979]

Хоча офіційно УНР була безвладною на українській території від 21 листопада 1920 року — дня переходу Збруча, — влада її в Україні ще існувала. Останніми представниками влади Української Народної Республіки були отамани. Про них і про повсталу Україну влучно висловився М. Мироненко: «Повстала Україна носія влади вільної, самодержавної нації зве отаманом, часто додаючи до цього слова «батько», «батьки-отамани», цим додатком уяскравлюючи єство отаманської влади: повнота влади отамана батьківська, обмежена батьківською розсудливістю і любов’ю».[980]

І хай влада УНР існувала переважно в нічний час і в глухих закутинах української землі — лісах, болотах, на дніпровських островах, віддалених хуторах і по селах — вона, нічна влада Директорії, була реальною, караючою і змушувала окупантів зважати на неї до кінця 1920-х років.

На початку 1920-х років совєтська влада завдала підступного удару — і не каральними експедиціями, а новою економічною політикою — так званим непом.

Переконавшись, що українське село перемогти репресіями неможливо, червоні окупанти підійшли до проблеми з протилежного боку: вирішили дати селянину деякий час пожити — і «продразвйорстка», тобто необмежений грабунок, була замінена «продподатком». Селянину дозволили торгувати. І український господар, який знудьгувався за мирною працею, надав перевагу не боротьбі за незалежність, а можливості сито жити в рабстві.

Селяни швидко розживалися, багатіли. Паралельно зі зростанням добробуту почало змінюватися їхнє ставлення до повстанців, які «заважали» господарювати, наражали їх на небезпеку. Розмовляючи з лісовиками, дядьки вже не виявляли тієї щирості, що раніше, відвертали голови убік, дивилися в землю, а сміливіші з-поміж них відверто казали:

— Покиньте, хлопці, своє діло, з нього нічого не вийде… Ідіть додому — оріть, сійте, збирайте і будете жити як люди. А жити вже можна, хто не лінується. Послухайте нашої ради. Ми зла вам не хочемо…

«Терпко і прикро було слухати такі й подібні поради селян, за волю і долю яких ми, повстанці, жертвували себе самих — билися, вмирали, каліками ставали на все життя, — признавався Іван Лютий-Лютенко. — Та ж ми впродовж років терпеливо переживали неймовірні небезпеки та природні невигоди — бурі, дощі, осінні сльоти, сніговії й морози зимою без ніякого захисту на лоні природи. І за це нам селяни відплачували тепер згірдливою неприхильністю… Але бійці трималися, не зневірювалися і далі переслідували та розбивали більшовицькі каральні загони і пролетарські банди містечкової голоти, яких ставало більше й більше, бо життя по містах настільки гіршало, наскільки кращало по селах… Ситуація для нас різко гіршала. Колись селянство сприяло повстанцям у всьому, співдіяло з ними, постачало харчами, людьми, зброєю, амуніцією… Було тепле й щире ставлення селян до повстанців як до своїх захисників і раптом, спіймавшись на Ленінів непівський леп, — похолодніло, ставало непривітним, а то й ворожим.

Фізично виснажені неспокійним, небезпечним, завжди напруженим життям у невигідних умовах примітивного кочування, беззахисні від холоду, дощів, снігів і морозу, повстанці щодалі все з більшим трудом роздобували харчі і одежу, а села, понищені, спалені, розграбовані бандами, обдерті «продразвьорстками» большевиків, стероризовані, залякані, що ще недавно були такі принишклі, безгомонні, тихі, як після похорону, тепер клекотали рухливим життям, гомоніли бадьоро, зализуючи свої рани, завдані війною, революцією, повстаннями та партизанщиною. Інколи вечорами вже й пісні лунали, а в дні святкові й музики грали до танців. Ми, повстанці, втрачали єдиного союзника, що мали, — село…

До того ще й чутки день-у-день до нас прилітали про ліквідацію большевиками українських повстанських загонів у різних кінцях України. Ми не мали можливості перевіряти, чи ці вістки були правдиві, чи придумані большевиками, але вони впливали дуже погано на настрій бійців… Безнадійність, зневіра підмінювали козацьку завзятість сумнівами, безстрашні бійці ставали боягузами… Змучені, голодні, брудні, облатані, переночуємо, бувало, покрадьки в стодолах селян, а вставши ранком, просимо, щоб дали поснідати, бо голод — не свій брат. Тут і починалося! Господині, ставлячи на стіл те, що мали, починали нарікати:

— Доки ж воно буде так тягтися? Це ж не тиждень і не місяць, а роками вже тягнеться! Коли ж цьому всьому кінець буде?!

А господарі дорікали нам:

— Ось самі подумайте: хтось донесе владі, що ви ночували в стодолі та ще й снідали в хаті. Прийдуть, заарештують, і зашморг на моїй шиї готовий!.. Ви нам не захисники, а кара Божа на наші голови!

Дядькам вторували баби гостроязикої вдачі, що словами болючої образи і плачем ранили наші серця.

Все оберталося догори ногами й проти нас.

Раніш селяни, йдучи чи їдучи на базар, мали при собі зброю, і як зустрічалися по дорозі з большевиками, то не втікали, а стріляли, нападали на них. Тепер зовсім не ті стали — примирилися, загосподарювались, стали багатіти, і їхня ненависть повернулась на нас.

Та все ж таки хоч бойовий запал бійців притуплювався, ущухав, але в загальному партизанські загони були ще пружинисті й активні. Не раз, об’єднавшись, нападали більшою силою на якусь міцну большевицьку базу і розбивали її, хоч селяни вже нічим не підтримували нас, навпаки, лаяли:

— Ну й чого ви волочитесь, га? На якого чорта лихого ви людей тривожите і собак дражните?! Ішли б додому, працювали і жили як люди… Досить уже! Майте совість… Ви ж, здається, господарські сини, а не міська босота. Доки ж можна?.. Люди!..