Розділ «Вояцькі біографії»

Ми змінили тактику. Старалися обминать села, щоб не стягати на селян большевицької помсти».[981]

Якось дійшла чутка, що з’явився «маніфест Троцького та Якіра про амністію». Кати українського народу «прощали всі провини» повстанцям — якщо ті здадуть зброю, вийдуть із лісів і виявлять свою лояльність до совєтської влади.[982]

— Що будемо робити? — розгублено запитували деякі лісовики.

— Я большевицькій амністії не вірю і ніколи не повірю. За кордон також не спішуся… Я ще буду воювати! — відповідав отаман Ґонта.

Такої думки були й інші командири — Гризло, Карась, Залізняк, Заболотний, Загородній.[983]

Незабаром до лісового табору Ґонти прибула делегація на чолі з самим Дибенком. «Делегація ще раз запропонувала перемир’я і показала наказ, підписаний трійкою: тов. Л. Троцьким, Балицьким та Якіром. Цим наказом проголошувалась амністія всім повстанцям, які негайно складуть зброю… Війна скінчена, підкреслювала делегація, ми всі маємо включитися у відбудову зруйнованої війною країни. Кожному з нас вільно вибирати собі працю — хто де хоче: хто до червоного війська, хто додому, а хто на виробництво… Оголошуємо вам протягом цілого місяця, аж до першого січня 1922 року, перемир’я. Просимо вас точно його дотримуватись. Так само бажано, щоб і ви вибрали свою делегацію і прислали до штабу дивізії для уточнення переговорів, — продовжував Дибенко, — а ми можемо лишитися у вас, в таборі, закладниками…

Червону делегацію затримали. Вістка про неї блискавично дісталася до загонів Ґонти і Гризла, і багато місцевих повстанців, пройняті духом амністії, почали мріяти про мирну працю у своїй господарці. Деякі козаки, спокусившись приманкою ласкавих слів в оголошеній амністії, збирались залишити загін…»[984]

Скликали нараду. Отамани Пилип Хмара та Ларіон Загородній рішуче виступили проти «амністії». Вони закликали не довіряти підступному ворогові, але частина старшин і козаків, стомлені багаторічною боротьбою, вимагали переговорів. Тож обрали чотирьох делегатів на чолі з ревним прихильником «амністії» сотником Василем Бойком. Залишили двох червоних як заручників — поки не повернуться свої зі штабу дивізії Яхонтова зі Звенигородки.

Повстанську делегацію супроводив один із більшовиків. У штабі червоної дивізії хлопців прийняли гостинно, добре частували і протягом тижня умовляли піддатись і не блукати лісами, а йти цілком певно, спокійно до свого рідного дому. Московські брехуни запевняли, що совєтська влада нікому зла не заподіє.

Наша делегація подякувала за гостинність і запевнила червоне начальство, що відозва про «амністію» буде поширена серед повстанців і хто схоче, той піде зараз, а остаточну відповідь обіцяли дати за два тижні. Пояснили, що цю справу треба узгодити і з іншими повстанськими загонами.

Коли козаки повернулися, отаман Ґонта знову скликав нараду. Голова делегації доповів про переговори і прочитав наказ про «амністію». Розгорілася дискусія. Більшість була схильна піддатися більшовикам. Іван Ґонта впав у відчай. Нарікав на безнадійний і небезпечний стан, на поразку. Йому було шкода добрих козаків, які «сміливо дивилися в очі смерті, вірили в свою перемогу, вірили, що здобудуть волю Україні. Але зрада союзників, незчисленна сила ворога, і відважні побратими заломилися».[985]

Довірливих чекало гірке розчарування: усіх «амністованих» привезли до Харкова, у в’язницю на Холодну гору, і невдовзі розстріляли. «Смертний присуд їм підписали ті самі, що й «амністію» підписували… Так шанують большевики свої власні закони і так дотримують свого слова честі».[986]

«Нас залишалося менше і менше, — змальовував найтрагічніші дні свого життя отаман Ґонта. — Новобранців уже не було, та ми вже їх і не потребували. Нас большевики били з усіх боків і гонили з місця на місце. Каральні загони большевики збільшили кількістю бійців удвічі, протиставитися їм ми не мали сили і мусіли втікати. В страху не раз, утікаючи від большевиків, що наступали нам на п’яти, пускалися ми на сміливі й ризиковані трюки. Втікаючи інколи від одного загону большевиків, потрапляли в пащу другого, що повз нам назустріч, і якщо не було можливості звернути з дороги набік або було вже запізно це робити, то ми, почіплявши собі більшовицькі зірки й відзнаки, їхали просто на загін. Зустрівшись: «Какой часті?» — чуємо запит. «Развє нє відіш?.. По борьбє с бандітізмом!» — відповідає котрийсь із нас чітко й зухвало.

Так нам щастило не раз і не два викручуватися з обіймів очевидної смерті, але це «геройство» рятувало нас ненадовго. Небезпека згущувалася і з кожним днем ставала очевиднішою. До того ж селяни почали нас цькувати большовиками, і ми змушені були обминати села. Це нас морально роззброювало цілковито, добивало… Коло замикалося. Боротьбі нашій наступав край… Перспектива групового самозбереження зникла безслідно. Треба було індивідуально самозахищатися; кожний думав про себе, як вислизнути з большевицького аркана неминучої мученицької смерті. Думав і я. Думав не про себе… Думав про родину: батьків, жінку, дітей… Яка доля їх чекає? Що з ними буде?.. Того факту, що я такий довгий час був у повстанцях, партизанив, бився з большевиками, ніхто не міг заперечити, ні затаїти. Большевики вже й моє правдиве прізвище знали. Тож доля моєї родини не переставала мене турбувати ні на мить… Ще коли я потайки навідував родину, то завжди благав батьків і жінку, щоб відмовилися від мене; щоб пішли до сільської управи і міліції та заявили, що я не тримаюся дому, невідомо де перебуваю, не піклуюся дітьми, жінкою, ні старими батьками. Просив і радив батькам і жінці, щоб звинувачували мене перед владою якнайтяжче, бо від моєї негативної характеристики буде залежати в немалій мірі їхня доля. Мої прохання й пораду родичі, особливо мама й жінка, рішучо відкидали».[987]

Настала зима. Отаман Ґонта постановив розпустити загін. Прощання було гірким: побратими розуміли, що побачитися вони зможуть хіба на очній ставці в ЧК…

«Була сувора зима… — завершував оповідь про останні дні на Батьківщині Іван Лютий-Лютенко. — Троє нас, що вирішили бути разом до кінця, купили пару коней і сани, роздобули кілька мішків солі і так, «торгуючи сіллю», добралися аж до Новограда-Волинська, де я мав знайомого Черепенка… В Черепенків застав я червоного отамана Котовського, що, як розповів мені Черепенко, залицявся до його сестри…

Повернувшись до своїх, я сказав, що в Черепенків гостює-випиває «груба червона риба» — Котовський. «Треба вбити! Підстежимо і застрелимо як собаку!» — вигукнули. Але, подумавши і порадившись, прийшли ми до висновку, що за смерть Котовського червоні помстяться: розстріляють всеньку родину Черепенків, а то, може, й усіх сусідів… Користуючись щирою порадою священика, пішов я до чоловіка — «кордонного фахівця», і ми цієї ж таки ночі переплигнули кордон до Польщі».[988]

Так завершився страдницький шлях отамана Ґонти на Батьківщині.

З України, окупованої росіянами, отаман Ґонта перейшов в Україну, окуповану поляками… І став знову Іваном Лютим. Почалася нелегка, понад півстолітня, дорога на чужині…

Він одразу зголосився до коменданта Корця та до полковника контррозвідки у Рівному… Потім був Львів, в’язниця в Перемишлі, колючі дроти табору для інтернованих вояків Армії УНР у Каліші. І знову тюрма, куди потрапив за підозрою у тому, що він більшовицький агент. Лютий-Лютенко швидко відчув на собі справжнє ставлення поляків до українців. Все ж із в’язниці його витягли жінки високих польських урядовців, яким він 1919 року допоміг виїхати з України до Польщі.