РОЗДІЛ VІ. У ВИРІ ФРОНТІВ

Галичани висловили відверте незадоволення тим, що вони мали виконувати накази молодого начальника штабу армії УНР Василя Тютюнника, який навіть не мав вищої освіти та бойового досвіду[742]. Побоювання, що Начальна Команда буде зовсім усунута від військово-стратегічного керівництва, були небезпідставними. Не сприяло нормалізації й без того напруженої атмосфери втручання у вирішення фахово-військових питань з боку як галицьких, так і наддніпрянських партійно-політичних структур.

Очевидно, менш виправданими були закиди Начальної Команди з приводу того, що маршрути наступу галицьких корпусів на Київ проходили у певному віддаленні від залізниць і лише ґрунтовими дорогами. Така тактика мотивувалася розрахунками на захоплення матеріальних ресурсів ворога. Однак це вимагало додаткових зусиль і неминуче привело б до втоми і, навіть, перевтоми вояцтва. Та серйозні наступальні операції без того взагалі навряд чи можливі. Обґрунованішим було зауваження про недоцільність спрямування Січових стрільців Є. Коновальця на ліве крило фронту, в район Шепетівка-Звягель, а не безпосередньо на київський шлях, що був їм відомий з попередніх боїв.

Узгодження цих суперечностей забрало дорогоцінний час, що негативно позначилося на ході та наслідках усієї кампанії. Зокрема, через нескоординованість дій та запізніле реформування наддніпрянської групи Запорозька Січ не відбулося запланованого на 2–5 серпня 1919 р. наступу на Жмеринку — головний залізничний вузол Правобережжя, де ворог тимчасом зосередив значні сили.

Усвідомлення цього прорахунку, ймовірно, прискорило досягнення 5 серпня 1919 р. компромісу між політичним і військовим керівництвом УНР та ЗУНР. Начальна Команда погоджувалася розпочати наступальні дії після того, як буде створений спільний оперативний військовий орган — штаб Головного Отамана, а також передачі у його розпорядження I i II корпусів Галицької армії. Після захоплення двох головних магістралей — Козятин-Жмеринка та Шепетівка-Проскурів — вони мали перейти під контроль галицьких частин[743]. Протягом двох наступних днів спостерігалося їх кволе переміщення на визначені позиції в район Бару.

Лише 8 серпня розпочався наступ на Жмеринку, яка наступного дня була захоплена українськими військами. В історичній літературі, услід за А. Кравсом, побутує твердження, що місто захопили без «поважного спротиву більшовиків» і значних втрат, тому його «дивує», що цього не зробили раніше[744]. Проте це свідчення є намаганням приховати власні прорахунки.

Наступ на Жмеринку відбувався обхідними маневрами галицьких частин та групи В. Тютюнника з півночі й півдня, які завершилися повним оточенням міста. При цьому значно слабша більшовицька залога (іноді українські дослідники, зокрема Л. Шанковський, схильні перебільшувати її чисельність, доводячи до 20 тис. бійців) виявила надзвичайну бойову завзятість.

В ніч з 8 на 9 серпня, коли українські війська, припинивши наступ, перейшли до позиційних боїв, червоноармійці відновили зруйновану колію. Під фронтальним обстрілом трьох галицьких бригад усі сім панцерників з піхотою вирвалися з оточення, відступивши на північ. У Жмеринці залишилося 700 вагонів з майном, а також 123 паротяги, з яких частина були поламані[745].

До речі, за право володіння здобиччю у місті виникла гостра суперечка між галицькими та наддніпрянськими частинами, яка ледве не призвела до кровопролиття. У цьому, здається, локальному епізоді, яскраво проявилося те, що на спільному протибільшовиць- кому фронті українські армії продовжували почувати себе окремо, тому власні інтереси часто брали гору над загальними.

Зранку 10 серпня Запорізька група розгорнула наступ на Вінницю, але він завершився невдачею через відчайдушний опір місцевої більшовицької залоги, яку зміцнили втікачі зі Жмеринки.

Хід цієї операції вирішив несподівано потужний удар з півдня 10-ї галицької бригади. Вінниця була оголошена столицею УНР, тут відбувся перший спільний парад наддніпрянських і галицьких військ.

Розгортання наступальної операції українських військ на шепетівському напрямку знову ускладнили внутрішні суперечності. Начальна Команда і далі не погоджувалася на виступ II галицького корпусу через відсутність спільного оперативного штабу, але бригади корпусу на прохання Є. Коновальця фактично самочинно приєдналися до Січових стрільців. До цього їх зобов'язувало вояцьке братерство. Вже 2 серпня ці військові сили захопили два модерні панцерники та багато іншого майна, 4 серпня був взятий Старокостянтинів[746].

У другій фазі військової операції, що розпочалася на цьому відтинку 7 серпня, галицькі частини взяли участь уже з офіційного дозволу Начальної Команди. Долаючи опір противника, вони разом із Січовими стрільцями повільно, але впевнено просувалися вперед. Проте, отримавши підкріплення,1-ша радянська дивізія несподівано нанесла сильний контрудар 4-ій галицькій бригаді, що висунулася на північ. Під загрозою оточення війська II галицького корпусу спішно відступили, залишивши Старокостянтинів. У зв'язку з цим були змушені відійти і Січові стрільці2. Ці невдачі мали негативні наслідки не стільки оперативно-тактичного, скільки морального характеру.

Бої першої декади серпня 1919 р. за Жмеринку, Вінницю, Старокостянтинів мали величезну військово-стратегічну та морально- політичну значущість. Хоча завдання щодо оточення і знищення ворога та захоплення його баз не були повністю виконані, шлях для генерального наступу на Київ був відкритий. Опанувавши стратегічно важливими жмеринським та вапнярським залізничними вузлами, українські війська вийшли на Буг і Десну. Нагромаджуючи перший воєнний досвід на протибільшовицькому фронті, Галицька армія пристосовувалася до напівпартизанських методів боротьби. Головні прорахунки при проведенні військових дій були, передусім, пов'язані із відсутністю єдиного командного органу. Але між галицькими та наддніпрянськими бойовими частинами, попри окремі непорозуміння, загалом зростала взаємодопомога і солідарність.

Для з'ясування військово-оперативної ситуації, що склалася, та визначення планів наступної боротьби 10 серпня 1919 р. у Вінниці відбулася нарада представників урядів УНР і ЗУНР та командування обох армій. Галицька сторона знову запропонувала спрямувати головний удар на Одесу, але у зв'язку з опануванням білогвардійським генералом Шеллінгом частини чорноморського узбережжя, що звужувало можливості для маневру, вона вже не так наполегливо відстоювала цей план. Отже, Начальна Команда нарешті також визнала необхідність проведення генерального наступу на Київ[747].

Після майже місячного зволікання 11 серпня 1919 р. на паритетних засадах був створений вищий орган спільного керівництва обома українськими арміями — Штаб Головного отамана. Його шефом (начальником) став 48-річний генерал-поручик Микола Юнаків, колишній професор військової академії, який здобув визнання завдяки запропонованій ним системі викладання військових наук. Заступником начальника Штабу було призначено генерала Віктора

Курмановича. Проте цей крок не міг задовольнити домагань галицького командування. По-перше, компетенція Штабу обмежувалася веденням оперативних справ, тому генералітет постійно нарікав на відсутність спільного органу, який би займався внутрішньо-організаційними проблемами. По-друге, вся повнота військово-політичної влади, як і раніше, залишалася в руках С. Петлюри, а Начальна Команда, що несла на собі весь тягар тактичного управління військовими діями, фактично не могла впливати на вирішення стратегічно важливих питань. Відтак Начальна Команда, по суті, була змушена виконувати роль посередника між Штабом Головного отамана (С. Петлюрою) та галицькими військовими частинами.

Для оперативно-тактичного забезпечення київської операції було створено три головні ударні армійські групи. Найпотужніша — Середня (Центральна) група, що складалася з I i II галицьких корпусів та Запорізького з'єднання, під командою генерала А. Кравса, спрямовувалася на захоплення столиці.

На її лівому крилі, під командою полковника А. Вольфа діяла Північна група (II галицький корпус і Корпус Січових стрільців). Східна група, до якої, крім Запорозької дивізії та Січових стрільців, увійшли всі інші наддніпрянські частини та 11-а галицька бригада, мала просуватися на одеському напрямку[748].

Відведення Галицькій армії вирішальної ролі у наступальній операції на Київ, а також збільшення впливів генерала В. Курмановича на керівництво оперативними справами викликало відкрите невдоволення з боку наддніпрянських урядових, особливо військових кіл. Зокрема, І. Мазепа такі рішення вищого командування вважав «великою помилкою»[749]. Все це у вирішальний для Української революції момент загрожувало черговим загостренням внутрішніх суперечностей в українському соборницькому русі.

На основних стратегічних напрямках співвідношення сил було різним. Зокрема, на київському напрямку українським військам, що мали 30 тис. вояків, 260 гармат, 700 кулеметів[750], протистояли значно слабші частини Червоної армії. За таких обставин вирішального значення набувала швидкість наступу. Слід було діяти настільки блискавично, щоб противник не встиг отримати допомогу.