РОЗДІЛ І. ПІД ГАСЛАМИ ТРУДОВОГО ПРИНЦИПУ І СОБОРНОСТІ

Україна у революційну добу. Рік 1919

На перший погляд, початок 1919 р. в Україні дуже нагадував ситуацію річної давнини. У Києві домінувала Директорія — уособлення української влади. Було відновлено Українську Народну Республіку, йшов пошук такої народоправчої її платформи, яка б найбільше відповідала інтересам трудового населення, по можливості нівелювала суперечності з практикою радянської влади і створила передумови для замирення соціальної і національної революцій, привела до розв'язання дипломатичним шляхом конфлікту між УНР і РСФРР.

Однак Схід України стрімко перетворювався на форпост радянської влади з цілком прозорою тенденцією її поширення в інші регіони.

Очолив цей процес більшовицький Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, який одержував дедалі масштабнішу воєнно-політичну і економічну допомогу від Радянської Росії.

Взяття Харкова і перетворення його на столицю відновлюваної Української Соціалістичної Радянської Республіки уже в перші дні січня 1919 р. було справою ближчої перспективи. То ж наявність двох республік, двох влад, двох урядів, двох столиць з очевидною тенденцією переведення суперечностей у воєнне зіткнення справді багато де в чому повторювало ситуацію перших днів 1918 р.

Однак, з'явилося й чимало відмінностей.

Переддень і перші дні 1919 р. Україна зустрічала, маючи на своїй території (або — на кордонах) ще, принаймні, чотири могутніх сили, які могли (і кожна поокремо, і, зрештою, усі разом) дуже істотно вплинути на долю багатомільйонного народу, великої європейської країни.

По-перше, інтервенти Антанти, висадивши десант на Півдні, планували нарощувати тут ударний кулак з тим, щоб збройними зусиллями відновити колишню Російську імперію. Україна радянська, Україна трудова (з соціалістичною Директорією на чолі), будь- яка Україна взагалі «не вписувалася» в їх плани реставрації цілісного імперського простору з прийнятним (слухняним) правлінням. А відтак терени України могли бути лише «прохідною зоною» для наступу на Москву — центр більшовизму, що загрожував соціалістичною революцією всій Європі, якщо не всьому світу.

По-друге, на Кубані і на Дону, частково навіть на території Східного Донбасу з дня на день посилювалася біла армія, що об'єднувала переважно старе, царське офіцерство, козацтво, також готових до боротьби за поновлення єдиної, неподільної, монархічної Росії. Плани воєнного знищення більшовизму були заздалегідь відомимишлях на Москву мав пролягати неодмінно через Україну, яка як самостійне, чи навіть частина союзного, тобто автономне державне утворення, лідерів білого руху абсолютно не цікавила.

Розтрощити «по ходу» українську чи то радянську державність білогвардійцям видавалося легкоздійсненною перспективою. Це, зокрема, було однією з причин того, що Антанта виявляла граничну «незговірливість» з українцями (до того ж не раз «ображено» нагадувалося про минулорічну «зраду» останніми поважних держав, відмову від співпраці з ним, — йшлося про рішення взяти участь у Брестській конференції). Натомість ставку було зроблено на Добровольчу Армію, яка й так істотно переважала сили УНР й нарощувала свій потенціал антантською фінансовою, матеріальною допомогою.

По-третє, природний, логічний розвиток соборницьких тенденцій з неминучістю мав трансформувати фронт між Польщею і Західно-Українською Народною Республікою у повномасштабну війну Польщі з українським народом в цілому, в усякому разі — в тій мірі, в якій здійснювалося б об'єднання, а проблеми західного регіону набули загальнонаціонального, загальнодержавного значення.

По-четверте, оточена по периметру ворожими арміями (радянської Росії, білогвардійської Росії, Антанти, Польщі, Румунії), УНР мала цілком визначений «внутрішній фронт», масштаби і могутність якого також неухильно наростали. Йдеться в даному разі не про дії радянських, більшовицьких сил в межах тієї ж таки етнічної території, а про повстанство. Воно зародилося й набрало сил ще 1918 р. — на початках як реакція на австро-німецьку окупацію України і дії тих політиків, що уособили запрошення чужоземних армій для реалізації програм, які розходилися з інтересами й прагненнями переважаючої маси народу, були навіть ворожими їм.

Найнаочніше й наймасштабніше феномен повстанства виявився на Катеринославщині, де за ім'ям свого ватажка — Нестора Махна, схильного до анархістських ідеології й практики, одержав назву махновщини. Оголошуючи державу історичним анахронізмом, а будь-яку владу — апріорі ворожою трудовій людині, махновці заявляли про готовність воювати проти будь-якої влади, держави, реалізувати свою волю й займатися самоорганізацією на регіональному рівні через опору на власні сили, передусім — збройний чинник.

В умовах частої зміни не надто потужних і авторитетних влад, від яких маси справді здебільшого потерпали, гасла анархістів, махновців мали сприятливий ґрунт для поширення й підтримки, що загрожувало дестабілізацією державної організації вже не в окремому регіоні, а набирало настільки серйозних масштабів, що впливало на загальну ситуацію в країні, змушувало концентрувати чималі зусилля на розв'язанні проблеми із зарані прогнозованим важкодо- сяжним позитивним результатом.

До того ж не варто скидати з рахунку поглиблення господарської кризи, зумовленої практично безперервною війною, що продовжувалася п'ятий рік і підривала продуктивні сили у краю. Економічна скрута завжди слугувала сприятливим ґрунтом для рішучих, часом зовсім неконтрольованих соціальних збурень і вибухових процесів, надаючи їм додаткової гостроти і радикалізму.

Поряд із цим значна частина суспільства просто втомилася від напруги революційної доби, зі зростаючою апатією відсторонено спостерігала за подіями, які між тим часто напряму впливали на її становише і долю. В результаті виникали додаткові можливості для облаштування темних справ різними пройдисвітами, політичними авантюристами.

Чимале значення мало й те, що досить розвинуті й численні в Україні організації загальноросійських поміркованих партій (меншовики, есери, бундівці) перебували в стадії глибокої кризи і не могли справляти, як раніше, стримуючого впливу на маси в конфліктних ситуаціях.

Надзвичайно складні трансформації переживали українські політичні партії, які визначали обличчя і спрямування національно- демократичної революції. Під серйозною загрозою опинився єдиний національний фронт — не просто конструктивне завоювання політичних сил доби Центральної Ради, а й найвагоміший рушій Української революції.

Отже, становище в Україні на початок 1919 р. об'єктивно було набагато, незрівнянно складнішим, заплутанішим, суперечливішим за попередньорічне, заключало в собі такі можливості альтернативних варіантів розвитку, які не підлягають беззастережному, безсумнівному теоретичному прорахунку навіть сьогодні, ретро- спективно. То ж зрозуміло, як важко давалися політичні рішення тоді, в 1919 р., коли навіть незначний, на перший погляд, крок міг мати далекосяжні, можливо — непоправні, фатальні наслідки. Надто непросто було уявити усі можливі комбінації різновекторних суспільних тенденцій, зумовлювані ними варіанти реальних результатів.

Піднісшись до одного із найвищих своїх апогеїв у листопаді- грудні 1918 р., Українська революція поставила перед своїми керманичами завдання такої складності, яких до того не доводилося розв'язувати. Доля нації визначальною мірою залежала від теоретичного обґрунтування чіткої мети суспільного поступу, від виваженого вибору тактичної лінії і філігранного її здійснення, титанічної й злагодженої організаційної роботи.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Україна у революційну добу. Рік 1919» автора Солдатенко В.Ф. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „РОЗДІЛ І. ПІД ГАСЛАМИ ТРУДОВОГО ПРИНЦИПУ І СОБОРНОСТІ“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи