РОЗДІЛ VІ. У ВИРІ ФРОНТІВ

Здавалося, що у боротьбі за владу в Україні настає перелом. Соціал-демократи почували себе господарями становища й на тлі успішного наступу на Київ уже відверто доводили мало не абсолютну правомірність здійснюваного курсу. Так, 25 серпня 1919 р. центральний орган УСДРП «Робітнича газета» писала: «Перемога на нашому боці… соціял-демократія показала свою політичну зрілість. Вона глянула в «корінь», аналізувала економічне положення України, спосіб продукції і сказала: диктатура пролєтаріяту на Україні не може бути. Пролєтаріят не зможе вдержати владу в своїх руках, коли він ліліпут в порівнянні з великим селянством. Наші «ліві» те-ж бачили цю небезпеку її, тому видумали якусь кумедну форму пролетарської диктатури: селянсько-робітничі ради, де дві третини (місць) належать селянам, а одна третина робітникам. Це значить… творити соціялістичні форми життя без творця… при помочи селянства, яке йде проти цих форм… Хвилі анархії з Росії залили Україну, але історія, як ми передбачали, пішла по Марксу, а не по Леніну»[768].

Звичайно, пізніше такі публікації могли викликати тільки відверте глузування. «Вони «передбачали»! — вигукує М. Шаповал. — Але головного не бачили, що служили контрреволюції. Селяне — «вороги соціялізму», а тому соціял-демократи, підписуючи з с-рами разів кілька угоди про трудові ради, тепер же на підході до Київа вже назвали ті ради «кумедною формою»…»[769].

Однак у той час соціал-демократи торжествували, незважаючи навіть на нові тертя з галичанами. Зміна уряду, за оцінками останніх, не справила принципового впливу на загальну ситуацію. П. Христюк так передає тогочасну атмосферу: «…Галицькі політики, що купчились коло Диктатора, почували себе весь час незадоволеними: скаржились, що їх «обдурено», що, замісць зміни цілого курсу політики уряду й складення нового, буржуазного, поставлено на місце одної неприємної особи (Мартоса) другу, так само неприємну (Мазепу). В своїй пресі вони безперестанно лаяли наддніпрянське правительство за його «безладну політику» і за «нездатність налагодити управління краєм», підхвалюючи в той самий час ріжних денікінців (під прапором преклонення перед їхнім «фаховим» досвідом)»[770].

Однак у галицькій політиці то був лише «вершок айсберга». Основні причини конфліктної ситуації корінилися значно глибше.

З кожним днем Державний Секретаріат ЗОУНР дедалі більше нервував з приводу гаго, що брати-українці з Наддніпрянщини не надавали допомоги, з якою пов'язувалися головні сподівання на можливість перемоги над поляками. І погляди галичан частіше й частіше звертаються у бік Денікіна. В. Винниченко намагається об'єктивно розібратися у подібних трансформаціях: «Для них (лідерів ЗОУНР. — В. С.) це була єдина й цілком зрозуміла орієнтація. Одкинувши большевиків, вони не мали инчого спільника, як Денікіна. Денікін же, виступаючи в ролі «собирателя земли русской», по старій, ще царській традіції вважав Галичину «исконнымь русскимь краемь». Отже, він з охотою прибрав би й цей край у лоно «єдіної-нєдєлімої». А коли б галичане показали себе прихильниками й вірними друзями Росії, їм можна було б дати якусь безпечну для «єдіной» автономійку»[771].

Не випадково голова галицького уряду пізніше, 26 листопада 1919 р., цілком відверто заявив: «Галицький Уряд з самого початку жадав переговорів з Денікіним».

В. Винниченко зазначає, що певний час галичани приховували свої наміри від кам'янецького уряду, «якому ся орієнтація так само загрожувала «ліквідацією», як і большевицька. Але в тому й була трагедія цих двох нещасних урядів, що всяка орієнтація, яку б вони ні запропонували один одному, була «ліквідаційна» для одного, або другого, або й для обох разом. А ще трагічніше було те, що всяка орієнтація, яку б ні приймав той чи другий уряд була «ліквідаційна», загубна для української державности[772].

Критика колишнім Головою Директорії індивідуалістичних нахилів керівників наддніпрянців і галичан набирає дуже гострих форм, виводить іменитого автора на висновки, що спільні, соборні інтереси України до певного часу були тільки привабливим гаслом, а східні й західні діячі завжди обстоювали лише власні інтереси. Бажання не втратити владу брало гору над всіма іншими міркуваннями. «Цупко, з сліпою, чисто зоологічною жадностю тримаючись за владу, ці люди фатально, ніби за кару собі, самі себе тягли в загибель отими орієнтаціями, — пише В. Винниченко. — Із якою разом з тим моторошною самопевностю, хвастовитостю ці люди вихилялись і ставали в пози «єдиних спасителів України», «непохитних борців і героїв» на самому краєчку безодні, в яку самі себе отими орієнтаціями й вихиляннями штовхали»[773].

Обидві сторони відчували ненадійність своїх спільників, виявляли невпевненість у їхній узгодженій політиці.

Розрахунок галичан полягав у тому, що вони ладні були дати сили для боротьби за Українську Народну Республіку лише в тому разі, якщо це обіцяло відвоювання Східної Галичини у Польщі. Кам'янецький же уряд сприяв збільшенню сумнівів щодо саме такої перспективи. Він дедалі більше орієнтувався на партнера Антанти — Польщу. Виявилася й інша хитрість: «Кам'янецькі політики хотіли спекульнути як раз на тому самому Денікінові, на якого покладали свої надії галицькі політики. Вони хотіли налякати Польщу тим, чого так дуже хотіли галичане, се-б-то, що Денікін піде походом на Галичину й одніме її в поляків. Отже, казали вони польській шляхті, Денікін є ворог не тільки України, але й Польщи. А через те поляки повинні підтримати кам'янецький уряд, дати йому допомогу й взагалі всіма способами обстоювати самостійність української держави, бо це буде й для Польщи забезпеченням від замахів велетенської «єдіної-нєдєлімої», яка ще до того може ввійти в союз з Німеччиною. Кам'янецьким хитрунам, розуміється, було відомо, що все діло в Галичині. Не було б Галичини, полякам не було б чого так боятися Денікіна. Отже, насамперед, їм треба було сказати Польщі, як же вони самі дивляться на це питання. Адже поляки не такі дурні, щоб давати допомогу тому, в кого вони вкрали цілий край». Саме тут, на думку В. Винниченка, «і було закопано собаку конфлікту між кам'янчанами й галичанами»[774].

Насправді, щоб одержати від поляків бодай найменшу допомогу, С. Петлюра мав надати гарантію, що вона не обернеться на шкоду Польщі. Останнє могло відбутися тільки в разі відмови від повернення до лона України Східної Галичини.

Відповідні дипломатичні маневри здійснювалися, хоч і ретельно маскувалися. Поляки ж продовжували невпинні репресії в Галичині[775]. Узагальнюючи повсюдні факти розбоїв, знущань, наруги над українським населенням, О. Мегас пише: «Військові і цивільні власті польські при помочі жандармерії, полевої поліції і здичілої салдатески докладають усяких зусиль і підняли плянову акцію, щоби винищити цілу українську інтелігенцію і селянство морально матеріально і фізично, так підорвати, щоб зробити її нешкідливою в пляновій кольонізаторській роботі польських шовіністів. В тій ціли заряджують польські військові команди і жандармерія та польські цивільні власті масові арештовання і з арештованими, зглядно інтернованими поводять ся гірше, чим із найпідлішими злочинцями. Побивають їх так, що нераз побитий умирає або стає калікою на ціле житгє. Інтернованих виголоджують, без огляду на їх вік і суспільне становище, цілими місяцями держать їх у темних, нужденних, брудних і вогких казармах — в голоді і холоді. Крім сего заряджують по селах масові побої нагаями або їх дротяними прутами і знущають ся в нелюдський впрост спосіб, та дивлять ся крізь пальці на осоромлювання і звірські насильства жінок і дівчат здичілою салдатескою»[776].

В окремому розділі «Польські варварства і морди» та інших частинах книги зібрано безліч конкретних свідчень про жорстокі розправи над мирними жителями й військовополоненими, про репресії щодо українських громадських організацій, масове закриття українських шкіл, заборону українцям навчатись у вузах тощо. «Українське населення було виняте з-під права, — констатує укладач збірника. — Перший-ліпший поляк міг безкарно в часі польсько- української війни на терені Східної Галичини (від листопада 1918 р. почавши десь до жовтня 1919 р.) позбавити життя будь-якого цивільного українця без огляду на вік, піл і суспільну верству. Се не казка, не видумка, а факт, що бригадір Бербецький в інтерв'ю з польським дневникарем, поміщенім у львівській «Газеті Вєчорній», виразно стверджує, що він воює огнем і мечем, бо инакше покорити українців не можна»[777].

…Якби не наведені хронологічні дати, можна було б цілком впевнено вважати, що мова йде про геноцид XVI–XVII століть. І це за умови, коли практично в кожному документі з міжнаціональних справ уряд УНР гарантував такі самі демократичні права польському населенню, що проживало в межах України, як і будь-якій іншій національній меншині, і ніколи не давав щонайменшого приводу для сумнівів щодо своїх зобов'язань. Президент України Л. Кучма у повній відповідності з історичною правдою авторитетно заявив на урочистостях з нагоди 80-річчя ЗУНР: «… За весь час українсько- польської війни на цій території не було жодного випадку репресій проти польського населення»[778].

Дещо меншими були масштаби терору проти українців у Північній Буковині та на Закарпатті, хоч лихо не минуло й українців цих теренів.

Керівництво Польщі відверто давало зрозуміти, що воно не побоюється і Денікіна, «з яким треба було тільки порозумітись… щодо Галичини й тоді ніяких Україн їй не треба було, а особливо сильної, великої України, яка, розуміється, найбільше мала би претензій на

Галичину. З своїх власних інтересів поляки не могли дуже зміцнювати українців. Їм було вигідно мати їх як загрозу для Денікіна, як засоб примусити його відмовитись од Галичини. І тільки для цього й у відповідних до цього розмірах вони могли на свій страх, навіть без згоди Антанти підпомагати кам'янецькому урядові»1.

Галичани все те розуміли і пізніше шукали допомоги проти польського терору в Денікіна — іншої можливості історія їм просто не надавала.

Як загальний висновок В. Винниченко пропонує дуже неприємну констатацію: «Обидва ці уряди орієнтувалися на ворогів українського народу, обидва хотіли рятувати свою маленьку владу й свій клапоть землі, на якій панували, з поміччю ворогів усієї України, а через те один шукав допомоги в одного ката — польської шляхти, а другий у другого — Денікіна. Обидва продавали в неволю й визиск одну частину України за можність гарцювати на другій. Тільки кожний продавав ту, на якій гарцював чи хотів гарцювати другий.

І через те згоди між цими двома злочинними урядами не було й не могло бути»2.