РОЗДІЛ VІ. У ВИРІ ФРОНТІВ

Завершується сюжет висновком: «Це показує, що, крім фронта зовнішнього, наша армія мала на Україні ще фронт внутрішній, фронт боротьби українського села з неукраїнським містом, де наче в тому троянському коні ховалися найзапекліші вороги нашого народа.

Майбутні українські покоління не повинні забувати, що без свого власного українського міста, з його активнішими та рухливішими шарами людности, неможлива ні досконала організація своїх національних сил, ні успішна оборона України від її ворогів»[798]. Хоча на підтвердження висновків про переважно недружнє, а то й вороже ставлення населення Києва, як і інших міст, до українських військ на національному ґрунті наводяться численні висловлювання інших учасників подій, це не вельми переконує. Точніше, складається враження, що на вістря пояснень невдач українського руху весь час (як і за доби Центральної Ради) висуваються моменти, покликані дещо затушувати прорахунки його лідерів, недосконалості політичних зусиль, помилки військової стратегії і тактики.

Однак автор, очевидно, сам те відчуває і відразу додає інші міркування та факти, зокрема про падіння авторитету С. Петлюри і всього українського проводу серед громадянства України, про наростання недовіри до їхніх гасел і політичної лінії.

Залишивши Київ, українські частини під командуванням генерала Кравса відійшли спочатку на лінію Ігнатівка-Васильків, а згодом — до Попельні і Козятина, а ІІ Галицький корпус і Січові стрільці безуспішно атакували Коростень і, згодом, відступили у бік Житомира й Новоград-Волинського. На кінець другої декади вересня ІІ Галицький корпус розташувався у районі Бердичева, а Січові стрільці — в районі Полонне-Шепетівка2.

Щоб піднести дух війська і народних мас після залишення Києва, державний центр УНР вирішив публічно провести урочисту присягу уряду і війська на вірність УНР. Це відбулося в Кам'янці 14 вересня 1919 р., але присяги не склали ані Є. Петрушевич, ані галицькі уряд і військо.