РОЗДІЛ VІ. У ВИРІ ФРОНТІВ

Літо й осінь 1919 р. стали найвідповідальнішим і водночас найкритичнішим періодом Української революції. Саме в цей час остаточно визначилась її доля: тенденція до консолідації народних зусиль у боротьбі за незалежність, власну державність обернулася на свою пряму протилежність. Внутрішні суперечності, що живили відцентрові сили, багато в чому звели нанівець попередні завоювання, підірвали смисл, зруйнували перспективи руху. Проникаючи в глибинну природу процесів того періоду, сучасні історики доходять цілком певного висновку: «…питання української державності в політиці УНР було підпорядковане проблемі власної влади в тій державі»[684].

В основу такого міркування-узагальнення покладено численні факти та документи у поєднанні з оцінками та інтерпретацією подій найвидатнішими істориками Української революції.

І. Мазепа виділяє червень-листопад 1919 р. (час, коли Кам'янець- Подільський був центром українського політичного життя) в окрему «Кам'янецьку добу» і дає їй таку коротку характеристику: «Кам'янецька доба — одна з найтрагічніших в історії наших визвольних змагань за революцію рр. 1917–1920.

Це була доба, коли українські збройні сили вперше за кілька століть зійшлися з усіх українських земель для спільної боротьби за незалежну Україну. Але тут же, в цю добу, прийшло до фаталь- ного заломлення об'єднаного українського фронту внаслідок внутрішньої розбіжності українських сил, що виросли на різних частинах української землі і в різних історичних умовах, а тому врешті пішли різними шляхами. Українська боротьба соборним фронтом, досягнувши своєї найвищої точки влітку 1919 року, коли наша армія взяла столицю України — Київ, вже через два місяці закінчилася катастрофою»[685].

Права опозиція не відмовлялася від боротьби з соціалістичними партіями. Вона й надалі намагалася зробити Є. Петрушевича диктатором всієї України й скасувати ухвалене в Чорному Острові рішення про трудові ради. Але після провалу заколоту П. Балбочана праві змінили тактику. Вони почали використовувати легальні методи боротьби — наради, меморандуми, щоб довести необхідність зміни складу уряду, створення «ділового кабінету» для скасування попередніх рішень про землю, Трудові ради тощо.

Кардинальна (й наскрізна) проблема періоду — відносини в соборному українському таборі, вірніше — перманентне наростання суперечностей, подолання яких лише й дозволяло хоч якимось чином сподіватися на сприятливу для подальшої боротьби перспективу. Започаткований 22 січня 1919 р. процес злиття двох гілок українського народу розвивався мляво, на урядовому рівні позначався безперервними ускладненнями, свідомим небажанням політичних сил іти одна одній назустріч, у взаємопорозумінні розв'язувати назрілі проблеми.

Можливо, безпосереднього зближення й створення єдиного фронту в 1919 р. (та й пізніше) взагалі так і не сталося б, якби не скрутні обставини. Внаслідок поразок збройні сили УНР і ЗОУНР, а також їхнє політичне керівництво опинились в одному регіоні і, притиснуті одні до одних, волею-неволею змушені були шукати спільної відповіді на нагальні питання, намагатися координувати зусилля, спрямовані на продовження боротьби за збереження національної державності.

В пошуках справедливих, об'єктивних оцінок зусиль лідерів Української революції щодо збереження хоча б рештки її завоювань улітку 1919 р. слід ураховувати масу факторів, намагатися не тільки обґрунтувати загальні негативні характеристики (це зробити легше за все), але й спробувати з'ясувати всю складність, практично безвихідність ситуації, що виникла, зрозуміти мотиви розрахунків і сутність дій різних таборів, учасників боротьби.

Катастрофічною була передусім воєнна ситуація.

Залишаючи під натиском червоних Велику Україну, військове керівництво УНР усвідомлювало, що не менш нищівною для Наддніпрянської армії є перспектива втягнутися у бойові дії ще й проти поляків. З метою ліквідації західного фронту (сил не було, щоб воювати навіть на один фронт) С. Петлюра вже з травня 1919 р. зондує ґрунт у Польщі, відряджаючи туди один за одним кілька своїх емісарів[686]. Не маючи міцних позицій і жодного союзника, представники УНР вбачали єдиний порятунок в обіцянках територіальних поступок полякам у Західній Україні, тобто в ЗОУНР. Нічим іншим за компроміс Польщі щодо УНР петлюрівська влада заплатити не могла, та й поляки ні на що інше ніколи б і не погодилися. Тому, не відкидаючи критичних закидів на адресу С. Петлюри та його прибічників (до речі, судити про досить делікатні речі доводиться лише за фрагментами документів, окремими суб'єктивними свідченнями), слід, водночас, зважити на те, що з польською армією вдалося знайти певне порозуміння. Поляки не провадили активних дій проти петлюрівських сил, поволі просуваючись за відступаючими українськими частинами на Волинському фронті. Є абсолютно очевидним, що за бажання польського командування армія УНР у той момент могла бути без великих зусиль і швидко знищена. Так, дійсно дуже дорогою ціною, і хоча б на деякий час, український тил убезпечувався.

В свою чергу, лише повна безвихідь змусила Українську Галицьку армію продовжити боротьбу за виживання за межами власної території, на території УНР. Не вірячи в здатність Української Народної Республіки протистояти денікінцям, яких підтримувала Антанта, лідери ЗУНР нізащо не могли примиритися з Польщею (непоступлива позиція останньої також всім добре відома), а досягти порозуміння з Антантою і білим рухом могли тільки за умови зради інтересів надцніпрянців.

Усе це, звісно, не знімає відповідальності з діячів обох регіональних політичних таборів за їхні суб'єктивні вчинки. Однак це дає змогу краще уявити «систему координат» — об'єктивні обставини, які багато в чому детермінували конкретну поведінку, порухи, кроки наділених владою, однак зовсім не всесильних осіб.

Ліквідація фронту з поляками дозволила Наддніпрянській армії, перегрупувавши сили, зробити спробу перехопити ініціативу й, скориставшись не зовсім вдалим розташуванням радянських військ, здійснити контрнаступ. Командування армії вирішило атакувати ворога й вийти на лінію Старокостянтинів-Деражня-Нова Ушиця, після чого залізнична колія Старокостянтинів-Проскурів- Кам'якець-Подільський була б використана для перекидання військ уздовж фронту. Лінія Волочиськ-Проскурів-Деражня дала б змогу вивезти з Тернополя й Волочиська решту військового майна, що, на випадок відступу УГА, могло потрапити до рук поляків. Для забез- печення наступу з півночі, з боку Заславль-Шепетівка планувалося висунути активну заслону. Для прикриття запілля наступаючих військ від поляків необхідно було відтягнути Західний фронт на річку Горинь. Щоб полегшити форсування Збруча, Запорозький і Січовий корпуси мали завдати удару на Старокостянтинів і Проскурів. Опорою тилу ставав кордон з Румунією, бо всі відомості свідчили про бажання румунського уряду підтримувати добросусідські відносини з урядом УНР, адже загроза з боку більшовиків щодо Бессарабії дуже непокоїла румунське командування[687].

1 червня 1919 р., згідно з наказом Головного отамана С. Петлюри, Українська армія перейшла в загальний наступ проти Червоної армії на фронті в 140 км. Спочатку наступ розвивався за планом й успішно: прорвавши фронт червоних, українські війська захопили Кам'янець-Подільський, Дунаївці, на короткий час ввійшли до Проскурова.

Тим часом польська армія, зайнявши Рівне-Здолбунів-Броди, призупинила свій рух на схід, що надало Армії УНР нових можливостей для передислокації своїх частин і посилення протирадянського фронту.

Протягом червня бої тривали зі змінним успіхом, з великими втратами. Стратегічною ініціативою не вдалося заволодіти жодній зі сторін[688]. Однак для більшовиків ситуація набувала дедалі несприятливіших обрисів.

На той час почалися масштабні операції білогвардійців з метою захоплення Лівобережжя, Харківщини. В запіллі червоних прокотилася хвиля повстань та змов: М. Григор'єв вчинив заколот у Причорномор'ї та на Катеринославщині, у районі Гуляй-Поля міцно отаборився Н. Махно, який тепер уже виступав проти червоних, отаман Ангел тероризував чернігівчан у районі Прилук-Бахмача, на Волині діяли партизани під командуванням Соколовського, в районі Таращі орудував отаман Зелений.

Однак, виснаживши в тяжких боях денікінців, змусивши їх на деякий час призупинити наступ, червоні в кінці червня — на початку липня 1919 р. завдали серйозного удару по Українській армії, звівши нанівець її місячні зусилля, приневоливши до відступу[689], до виснажливих оборонних боїв за Кам'янецький плацдарм[690].

Невдачі переслідували й Галицьку армію. З'єднання генерала Галлера без особливих зусиль тиснули галичан, виграючи битву за битвою. Командування УГА намагалося укласти перемир'я з командуванням польської армії, але з того нічого не вийшло. Генерал Галлер вимагав від Галицької армії повної капітуляції, що, звичайно, не влаштовувало її командування і провід ЗУНР. Тому її становище набувало дедалі трагічніших рис. Для УГА залишалося два виходи — або відійти за річку Збруч, на терени Великої України, або використати всі можливості для боротьби на теренах самої Галичини. Остання думка взяла гору — командування Галицької Армії вирішило стягнути корпуси у трикутник між річками Збруч-Дністер приблизно на лінію Гусятин-Чортків-Бучач-Нижнів. Корпуси почали відступати, однак несподівано, 23 травня 1919 р., Румунія поставила Галицькій армії ультиматум, щоб остання вивела свої війська з району Снятин-Коломия-Хриплин, Делятин-Хриплин. Не маючи сил встрявати у війну ще і з Румунією, галицький уряд мусив погодитися на вимоги румунів. Без опору з боку УГА румунські війська протягом 24 і 25 травня захопили смугу, позначену вищезгаданими пунктами. Свій ультиматум румуни пояснили необхідністю зайняти залізничні шляхи в цьому районі для операцій проти угорських більшовиків.