РОЗДІЛ VІ. У ВИРІ ФРОНТІВ

Гіпотетично неважко припустити, що денікінці взяли б Київ і в будь-якому іншому випадку (вибили б з нього хоч червоних, хоч українські армії) — настільки переконливою була їх перевага на загальному театрі воєнних дій. Цей момент також слід враховувати, свідомо обмежуючи емоційну розпуку, яка взагалі-то серйозного логічного продовження щодо конструктивної лінії поведінки українських сил, хоча б на перші дні вересня 1919 р., не мала.

Значний вплив на розвиток подій в українській столиці мало цивільне населення, серед якого переважали проросійські орієнтації. Перебування в місті української та білогвардійської армій зумовило стихійний вибух двох демонстрацій, які таким чином виказували військовикам свою підтримку. Одна з них, рухаючись під трикольоровими прапорами та співаючи «Боже, царя храни!», наповнювала вулиці транспарантами на кшталт: «Киев русский город!», «Русь великая и неделимая!» і т. ін. Друга була менш чисельною (цього «незручного», однак об'єктивного факту не хоче визнавати багато істориків), вона, ніби протистоячи першій, вигукувала «Слава Україні!», «Слава воякам-галичинам!», «Хай живе отаман Петлюра!» тощо.

Мемуаристи докладно переповідають історичну унікальність військово-політичної ситуації та психологічної атмосфери, що 31 серпня склалася на Хрещатику, де зібралася стотисячна юрба народу. Картина насправді вражаюча: серед натовпу верхи, на підводах, пішим маршем «гордо дифілювали… озброєні різного роду повстанці і денікінці та українські війська». На хвилі загального піднесення непримиримі вороги виступали в очах людської маси як герої, тому «всіх їх однаково кияни вітали як своїх спасителів». У безмежному людському морі привертає до себе увагу «бідна старенька жінка, що мовчки і без сліз, давлячи свої почування, зсунулася на коліна і раз по раз підносила свої руки до неба…» Вона дякувала Богові, що дочекалася таки світлого дня — відновлення української влади. З другого боку, кидаються ввічі пихаті денікінці, які у відповідь на намагання українських вояків зупинити їхнє пересування, нахабно заявляють: «Ми нє ідьом, нас народ нєсьот»1 та ін.

Тим часом, почала змінюватися. І змінювалася вона аж ніяк не на клристь українськлгл війська. Кількість білих солдатів неухильно зростала, і вони почали «розтікатися» по вьому місту. Українські вояки не могли нічого вдіяти, хоча і робили спроби не випустити з під свого контролю ключові пункти. Надійшли повідомлення, що лобровольці приступили до роззброєння галицьких загонів. Тривога дедалі наростала. Здавалося, ось-ось вибухнуть збройні конфлікти… За таких обставин, пополудні 31 серпня, відбулися переговори між представником III галицького корпусу сотником Вернішем та командантом денікінської бригади полковником Штесселем. Їх наслідком стала домовленість про припинення пересування українських та денікінських військ по місту та обопільне утримання від усіляких силових дій, доки не зустрінуться представники вищого командування[789]. Того ж дня близько 16 години у приміщенні Думи відбулися переговори між українською та денікінською делегаціями, які очолювали ген. Кравс і полк. Микитка та, відповідно, ген. Штакельберґ. Досягнуті між ними домовленості зводилися до наступного: на будинку Думи поруч з українським має бути вивішений російський трикольоровий прапор; денікінські війська відходять за демаркаційну лінію, якою служить Дніпро; подальші переговори будуть вестися з ген. Брєдовим, що є найвищою посадовою особою Добрармії у Києві[790].

Ситуація нетривкого двовладдя, що склалася в Києві, була схожою на порохівницю, де навіть найменшої випадкової іскри могло вистачити для того, щоб змінити поступ історії. Відразу після того як О. Станімір, виконуючи наказ, вивісив на приміщені Думи російський прапор поруч з українським, з натовпу залунали вигуки: «Геть галичан-зрадників!» Але промова знаного сотника про те, що Галицька армія кров'ю зросила шлях зі Львова до Києва, за його ж словами, «миттєво змінила настрої», її знову почали вітати[791].

Проте незабаром на площі перед Думою з'явився кінний загін ген. Сальського. За його наказом російський прапор здерли і кинули у натовп. Із суперечливих свідчень істориків-мемуаристів важко з'ясувати, хто розпочав (чи спровокував) стрілянину: козаки- запорожці чи «переодягнені більшовики».

Реальним фактом стало те, що багатотисячна юрба панічно кинулася у розтіч. В умовах загального хаосу галицькі частини почали витіснятися з центра міста та контрольованих ними стратегічно важливих пунктів. Намагання стрільців відкрити вогонь по денікінцях стримувалися офіцерами. Надвечір 31 серпня був роззброєний штаб II галицького корпусу, а також його підрозділи, що займали опорні пункти столиці[792]. Головним наслідком цих подій стало те, що значно чисельніші українські війська без бою, без будь-якого спротиву, фактично добровільно віддали Київ трьом денікінським полкам.

Хід подій, вірогідно, міг переломити А. Кравс, віддавши наказ чинити збройний опір, але він сам сподівався на порозуміння з А. Денікіним. В ніч з 31 серпня на 1 вересня 1919 р. генерали А. Кравс і Брєдов уклали договір про стосунки між Добровольчою та Галицькою арміями. У документі підкреслювалося, що він носить «суто військовий характер і не має ніякого впливу на пізніші політичні умови». Згідно з умовами договору Українська Галицька армія (УГА) визначалася як «екстериторіальна», що «воює з більшовиками і визнає Добрармію». Вона мала «залишити місто Київ і відійти на лінію р. Стугна-Висильків-Кожухівка-Данилівка-Забор'є- р. Ірпінь». Галичанам поверталися конфіскована зброя і майно. Для підтримання зв'язку між арміями при білогвардійському штабі залишалися українські офіцери (слід при цьому зауважити, що текст договору дещо порізному передають окремі джерела)3.

Наявна інформація дозволяє стверджувати, що в цьому документі фактично вперше була вжита назва «Українська Галицька Армія» (УГА) для означення її національного характеру, яка й надалі залишилася в ужитку, а відтак стала практично офіційною, переважає в сучасній історичній літературі.

Наявні матеріали не дозволяють дати однозначної відповіді на принципове питання про те, чи А. Кравс укладав договір з генералом Брєдовим самочинно, односторонньо, чи все-таки цей акт було здійснено за порозумінням з вищим українським військово- політичним керівництвом. Про надходження якихось наказів зі Штабу Головного отамана нічого невідомо. Після подій на Думській площі А. Кравс відразу поїхав до штабу Полтавської групи Добрармії, де, за його власним визнанням, він фактично опинився в ролі заручника. На пропозицію укласти «справедливу угоду» Брєдов буцімто відповів, що Київ — «мать городов русских», українським він ніколи не був і не буде. Білогвардійці в ультимативній формі заявили, що галицьких офіцерів не випустять з приміщення доти, доки не будуть прийняті запропоновані умови[793]. Отже, якщо зважати на такий відверто силовий тиск, то, виходячи з міжнародно-правових норм, укладення договору взагалі можна вважати не чинним, принаймні, дуже сумнівним.

Оскільки дана угода була підписана від імені Галицької армії, вона хоча б формально не стосувалася армії УНР. Дійсно, генерал А. Кравс узяв на себе відповідальність як командувач однієї частини збройних сил України, а саме — Галицької армії (про армію УНР, умовно-петлюрівську, про об'єднані армії і т. ін. взагалі не згадується). В цьому можна вбачати як вияв сепаратизму (попри конкретні мотивації), так і певний «дипломатичний» розрахунок — залишити можливість для офіційного з'ясування стосунків між українською владою взагалі (УНР) і Добровольчою армією. Тим більше, що вибору у А. Кравса (не підписувати запропонований документ) практично не було. Можна було за непокірність заплатити життям, так нічого і не досягши.

Так чи інакше, однак для порозуміння з Добрармією Головний отаман направив свою делегацію на чолі з командувачем М. Омеляновичем-Павленком. Він віз пропозиції щодо досягнення згоди про спільну боротьбу проти більшовиків, а також про остаточне вирішення долі України Установчими зборами. Але по дорозі, поблизу Києва, делегація УНР зустрілася з М. Тарнавським, який повідомив про категоричну відмову ген. Брєдова вести будь-які переговори з «армією Петлюри», а також про його погрози відразу розправлятися з «петлюрівцями», якщо ті з'являться. Після цього наддніпрянська місія повернулася назад2. Позиція ген. Брєдова щодо порозуміння з УНР чітко визначалася в надісланій після цього телеграмі. В ній ішлося про можливість вести переговори тільки з галичанами, які є громадянами іншої держави, що були змушені залишити свою територію. Від армії та керівництва УНР в ультимативній формі вимагалося скласти зброю та визнати «единую и неделимую Россию». Оскільки представникам УНР не було змоги дійти згоди з денікінським командуванням, то підписаний договір став прологом (і досить зручним) для створення наддніпрянським табором легенди про «галицьку зраду».

Отже, далеко небездоганними виглядають звинувачення, зокрема з вуст колишнього прем'єра УНР І. Мазепи, що незважаючи на «хиби і помики, допущені Наддніпрянським урядом і командуванням», київські події стали «вислідом «політичного денікофільства» галицького уряду та командування». Він закидав буцімто наказ «не вдаватися до ворожої акції з Денікіним», при всіх його хибах не означав, що треба віддати ворогові столицю без бою1. Незрозумілим, правда, залишається, як можна боротися з озброєним ворогом, не застосовуючи зброї.

Під час зіткнень між українськими та білогвардійськими частинами у Києві сотні галичан було взято у полон та відправлено до табору біля Дарниці. На початку вересня більшість полонених звільнив загін отамана Зеленого, після чого, перейшовши за допомогою місцевого населення фронтову лінію, якою служив Дніпро, вони дісталися до розташування українських військ[794]. Ці події свідчать, що добровольці не виконували домовленості з Галицькою армією. В поході українських армій на Київ епохальним став факт з'єднання наддніпрянських і галицьких збройних сил, які вперше за кілька століть виступили соборницьким фронтом за українську незалежність і державність. Хоча командування вдалося до невиправданого «роздвоєння» українських армій, спрямувавши одну їх частину на Київ, а другу — на Одесу, з військово-стратегічної, політичної, моральної точки зору київська операція мала колосальне значення. Вона відразу стала надихаючим прикладом для всіх національно- патріотичних сил, водночас — повчальним уроком напередодні нових величезних випробувань, перед якими опинилася нація, а, відтак і Українська Галицька армія.

«Так славно почався й так безславно скінчився похід об'єднання української армії на Київ, — висновує І. Мазепа. — Захопивши українську столицю ціною великих жертв в боротьбі з большевиками, ми вже другого дня без бою і без жадної користи для української справи здали її новим ворогам.

Оминаючи згадані вгорі хиби та помилки, допущені Наддніпрянським урядом та командуванням, треба сказати, що київські події були логічним вислідом того політичного москвофільства, точніше денікінофільства, яким жили вже в той час Галицький уряд і командування. Звідси та легкість, з якою провідники Галицької армії при першій же зустрічі з денікінціями безоглядно кинулися їм в обійми»[795].

До такого повороту подій виявилося не готовим і оточення С. Петлюри. Спроби останнього виправити становище виявилися запізнілими й неефективними[796].

Навіть більше, з галицького табору, зі шпальт кам'янецького часопису «Стрілець» — органу галицького уряду і Начальної команди УГА — в С. Петлюру полетіли критичні стріли. Автором статей «До булави треба голови» і «Про військових фахівців», що саме тоді з'явилися, був О. Назарук — міністр преси і пропаганди в урядах В. Чеховського і С. Остапенка, що пізніше став «правою рукою» Є. Петрушевича, його найавторитетнішим радником. В згаданих статтях головна провина за київський «сором, який… не має собі рівного в нашій історії», як і за провали у військовому будівництві взагалі, покладалася на людей, «що й підпрапорщиками ніколи не були й навіть військової карти не уміють перечитати»[797]. Всі легко вгадували «в тих людях» Головного отамана С. Петлюру, інших отаманів.

В історіографічному сенсі варто хоча б побіжно згадати про памфлет О. Назарука «Рік на Великій Україні», виданий у 1920 р., де переважно в чорних тонах змальовується наддніпрянське керівництво (дещо м'якше — уряди В. Чеховського та С. Остапенка, але, очевидно, через причетність до них самого автора) і всіляко виправдовується політика галицького проводу.

Аналізуючи причини ганебної здачі Києва ненависному ворогові, І. Мазепа зупиняється й на моменті, що набув концептуального характеру в поясненні сутності Української революції і причин її поразки. Історик вдається до статистичних даних, за якими понад три чверті жителів міста були неукраїнцями, що симпатизували переважно великодержавникам і навіть чорносотенцям. Наводяться й свідчення очевидців, які на конкретних фактах доводять домінуючі антиукраїнські настрої в Києві4.