РОЗДІЛ VІ. У ВИРІ ФРОНТІВ

Україна у революційну добу. Рік 1919

Прийняттям цих умов наддніпрянський уряд фактично визнав диктатуру Є. Петрушевича. Але антагонізм між двома урядами залишився.

Неврегульованість відносин між владними структурами УНР і ЗОУНР дуже негативно позначилася на інтересах Української національно-демократичної революції. Тим більш прикрими були кроки певних сил, спрямовані на консервацію ненормальної ситуації. «…Які могли бути добрі відносини, коли уряд УНР вважався в колах галицької дрібної буржуазії і її уряду за большевицький і навіть с-деків і Петлюру націонал-демократи вважали за «большевиків», — обурюється М. Шаповал. — Що хоч трохи лівіше од буржуазної реакції, то вже отим «революціонерам» з Галичини здавалось большевизмом. На Великій Україні Петрушевич і його прихильники зайняли становище «держави в державі», залишаючи собі у всім «вільну руку».

З наддніпрянських партій «соціялісти-федералісти» винесли навіть постанову, щоб галицький уряд залишився цілком самостійним у всіх справах політики. Буржуазна партійка хотіла зберігати «цілість» галицької буржуазної організації — це для неї було краще, ніж «большевизм» уряду УНР. Зверніть увагу на поведінку людей в цій справі: «федералісти», що хочуть федерації цілого світу, орудують проти обєднання двох українських урядів виключно з-за того, щоб це не було допомогою соціялістичному урядові УНР. Через те на Україні було дві українських армії, два уряди, два головних штаби, дві тактики, дві дипломатії, лише була одна земля і один народ як єдине джерело здобування харчів, коней, податків і т. п. Двоєвластя ніде на світі не толєрується ніким, лише на Україні було допущено таку роскіш, як дві державні влади на одній території. Між урядами була глуха, але вперта боротьба. Галицька буржуазно-реакційна інтелігенція страшенно ненавиділа все наддніпрянське, особливо соціялістичний уряд і всю ідеологію революції. Лише жовніри обох армій ставились взаємно добре. Треба було знищити галицьку диктатуру і створити один соціялістичний уряд, одну армію — це урятувало б українську революцію, але слабодухість політиків була на перешкоді»1.

З огляду на вищезазначене не можна обминути увагою спроби правих сил, уособлюваних Є. Петрушевичем, захопити владу в УНР після переходу УГА на терени Великої України. Йдеться, зокрема, про організацію в Кам'янці Українського Національно-Державного Союзу[720], який поставив перед собою завдання витиснути з керівництва УНР соціалістів і персонально С. Петлюру.

Глибинну природу непорозумінь, що не дозволяли українцям досягти жаданої цілісності, П. Христюк убачав у перманентному зростанні напруженості й навіть проявах ворожості у відносинах «між двома урядами, які «виростали на ґрунті неоднакової їх соціяльної структури. Галицький уряд був типовим міщанським, дрібнобуржуазним і через те навіть політику соц. — демократів і Петлюри вважав большевицькою. У себе дома, в Галичині він вороже ставився до руху робітництва та селянства і поборював галицьких соц. — демократів. До чого доходила буржуазна заскорузлість галицького уряду, видно, між иншим, з заборони Державним Секретаріатом галицькому робітництву сформувати залізничий робітничий полк, зробленої в той час (24 травня 1919 р. в Станиславові), коли польська армія вже оточувала Станиславів і загрожувала зайняти рештки галицької території, що ще залишалась під владою Секре- таріату»[721].

Відстоюючи державну самостійність «галицького князівства» (улюблений термін галицьких соціал-демократів), Є. Петрушевич та його оточення чинили всілякий опір переходові УГА під зверхність Головного отамана, не погоджувалися поширити на галицькі військові підрозділи єдину державну інспектуру, провадили власну оперативну політику.

Разом із тим В. Винниченко пропонував не переоцінювати й ступеня революційності наддніпрянської влади, її постійне тяжіння вправо створювало сприятливий ґрунт для співпраці з галичанами. Однак взаємного бажання налагодити єдині дії було замало. Кожна сторона в скрутних для неї обставинах прохала партнера про допомогу і потім «забувала» про дані зустрічні обіцянки.

Найхарактерніша щодо цього ситуація — зобов'язання кам'янецької влади фінансувати галицький уряд, особливо ж УГА. Але на Раду Народних Міністрів «напав несподіваний ґедзь ощадности: роздаючи без усякого відчиту й контролю торбами міліони ріжним отаманам, пройдисвітам і шарлатанам, ні разу не пославши за кордон ні одної ревізії над десятками своїх місій і комісій, які сотні мілліонів гривень розкидали й розкрадали, — кам'янецькі чудодії раптом пронялись надзвичайною строгостю щодо галицької армії, вимагаючи від неї відчитів, справоздань у грошах, затримуючи видачу тих грошей і т. д.»[722]. Особливі перешкоди у фінансуванні галицької сторони виявляв Голова Ради Міністрів і міністр фінансів Б. Мартос. Крім усього іншого, він неодноразово демонстрував свою відверту антипатію до Є. Петрушевича, інших галицьких діячів.

При всьому тому найсерйознішим пунктом розбіжностей було ставлення до найнебезпечнішої для української державності сили — білогвардійського руху. Галицькі лідери вважали недоцільним і, навіть, небезпечним боротися з денікінцями, які значно переважали український військовий потенціал і могли просто знищити його в разі конфлікту. Тому перевага віддавалася пошукові шляхів порозуміння з Денікіним, за яким, до того ж, стояли країни Антанти, сваритися з якими також вважалося безперспективним.

Домагання Є. Петрушевича і правої опозиції утворити уряд, «з яким Денікін міг би говорити», означало виключення з Ради Народних Міністрів соціалістів. Ті ж, зважаючи на свіжий ще у пам'яті досвід лютого 1919 р., коли вони залишили свої власні посади в розрахунку на те, що українським «буржуа» вдасться домовитися про допомогу Антанти, не бажали повторювати прикрих помилок. Порозуміння з Денікіним, проти якого розгорталося повстання українських мас, вони вважали гіршим за військову поразку.

С. Петлюра, як завжди, вагався. Він був не проти того, щоб змінити уряд на чолі з Б. Мартосом і сформувати кабінет за участі соціал-демократів і правих українських груп (без есерів). З такими пропозиціями до нього звертався А. Лівицький. З іншого боку, Голова Директорії ввійшов у порозуміння з тодішнім лідером УПСР Д. Одриною, який, у згідно з позицією своєї партії, твердо стояв на тому, що відходити від ідеї формування влади на місцях на основі Трудових рад не просто неможливо, але й шкідливо.

Принцип загального виборчого права (принцип парламентаризму), на думку есерів, був за тогочасних обставин недоцільним, таким, що відверне від керівництва Української революції широкі народні маси.

Така позиція ґрунтувалася на цілком реальних політичних тенденціях. Головний Повстанський Штаб, до якого входили незалежні українські соціал-демократи і есери, як вище зазначалося, взагалі виступав за організацію уряду на радянських засадах.

Не можна було не рахуватися і з настроями, втіленими у листі «військово-революційної ради повстанців Григор'єва й Махна» від 16 липня 1919 р.: «… Ми, повстанці Херсонщини, Катеринославщини та Таврії з революційним совітом во главі стоїмо на ґрунті самостійности України, бо фактично за неї боремося. 2. Принцип народоправства визнаємо. 3. Трудового Конгресу не визнаємо, а визнаємо Всеукраїнський з'їзд рад. 4. Вся влада належить радам робітничих, селянських та козацьких депутатів, вільно обраних. Директорії не визнаємо і стоїмо за негайну ліквідацію її, а замісць неї мусить бути утворена тимчасова головна Рада Республіки із соціалістичних елементів, які стоять на ґрунті радянської влади в незалежній Українській Республіці»1.

У пошуках українськими есерами та українськими соціал-демократами платформи для порозуміння і відновлення спільних акцій на користь Української революції помітне місце належало об'єднаному засіданню Центральних Комітетів УПСР і УСДРП, представників галицьких соціал-демократів (С. Вітик, Сіяк) і міністрів, яке відбулося у Кам'янці 2 липня 1919 р. Досягнуті угоди, зокрема, вимагали:

«а) необхідність негайного вироблення, затвердження і переведення в життя закону (конституції) про унормування компетенції й взаємовідносин між Директорією і Радою Міністрів (згідно рівенській умові), б) необхідність реорганізації складу Директорії (замісць виключених з Директорії Петрушевича (вважалось, що Є. Петрушевич вибув зі складу Директорії фактом проголошення себе диктатором ЗОУНР. — В. С.) і Андрієвського мали ввійти: від галичан соц. — дем. Вітик, один представник від укр. соц. — рев.; рішення про вихід зі складу Директорії Швеця і Макаренка залишалось в силі, але «практичне переведення» одкладалось, «вважаючи на внутрішні і зовнішні обставини», в) необхідність утворення Військової Ради, що мала припинити безконтрольну «стратегію» і хозяйнування більших і менших отаманів на фронті і, нарешті, г) «доручалось товаришам вжити всіх заходів до скорішого внесення в кабінет закону про Ради — місцеві органи побудовані на трудовому принціпі»[723].

Навколо останнього (тобто закону про Трудові ради) розгорнулася тривала полеміка, зовсім недопустима в умовах швидкоплинного революційного часу. В результаті до рішення так і не дійшло. Паралельно палахкотіла публічна дискусія (крім офіційного листування, численні публікації з'явилися у періодиці) навколо умов співробітництва українських есерів і українських соціал-демократів у Раді Народних Міністрів УНР.

Нарешті 11 серпня 1919 р. ЦК УСДРП надіслав ЦК УПСР ультимативного листа: «З огляду на відповідальний момент, коли сучасне загальне положення — як внутрішнє так і зовнішнє рішуче вимагає, щоби Правительство стало на шлях виразної демократичної політики, Центр. Комітет Укр. Соц. — Дем. Роб. Партії вимагає від Центрального Комітету УПСР обовязати соц. — революціонерів, членів Кабінету, взяти позітивну участь в ухвалі кабінетом не пізніше 12 серпня відозви про загальне виборче право, проект якої сьогодня посилається до ЦК УПСР додатково.

Центральний Комітет УСДРП цим зазначає, що коли б міністри, члени партії соц. — рев., відмовилися прийняти комунікат про загальне виборче право, то Центр. Комітет УСДРП в такім разі доручає міністрам членам партії соц. — демократів самим прийняти ту відозву, беручи таким чином на себе відповідальність за наслідки цього акту»[724].

Розрахунок українських соціал-демократів виявився правильним: есерам важко було відповісти відмовою, яка б за своїм значенням дорівнювалася бунту всередині урядового табору. Тому УПСР відступилася від принципу Трудових рад і 12 серпня 1919 р. підписала «Погодження», приставши «на деклярування принціпу парляментаризму (демократичні вибори до парляменту і органів самоврядування) і на коаліційний кабінет (в кабінет мало бути введено одного або двох правих, решта портфелів ділилась пополам між с.-р. і с.-д.»[725]. Щоправда, есери відразу заявили, що залишають за собою право й надалі агітувати за трудовий принцип.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Україна у революційну добу. Рік 1919» автора Солдатенко В.Ф. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „РОЗДІЛ VІ. У ВИРІ ФРОНТІВ“ на сторінці 6. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи