РОЗДІЛ VІ. У ВИРІ ФРОНТІВ

Цього самого дня Радою Народних Міністрів було оголошено декларацію, головна ідея якої містилася у таких положеннях: «Для відбудування Української Республіки, для забезпечення ладу й спокою, якого так жадають всі громадяни нашої землі, Правительство повинно опертися на ввесь народ, притягнути до державної праці всі верстви суспільства, яким дорогі здобуття української революції і незалежність нашої Республіки. Тому… в згоді з Директорією Української Народньої Республіки сим оповіщає про свій твердий і неухильний намір довести діло закріплення народнього ладу на Україні до успішного кінця.

Правительство виробляє проекти законів про вибори в Парлямент з правом Установчих Зборів і про утворення реформованих органів управління (самоврядування) на місцях на основі всенароднього, безпосереднього, таємного, рівного й пропорціонального виборчого права»[726].

Щодо оцінки декларації виникли суперечливі думки.

М. Шаповал (звісно, з ортодоксальних есерівських позицій) вважав, що поворот у політиці уряду означав зраду засад трудової влади і законів Трудового Конгресу, свідчив, що український провід «зрікся від засад, оповіщених революцією», «розірвав з українськими повстанцями» і «відштовхнув від себе українську радянську демократію»[727].

І. Мазепа (звичайно, як соціал-демократ) намагався спростувати наведені твердження, доводячи, що в згаданому документі було реалізовано саме постанови Трудового Конгресу про підготовку законів для виборів всенародного парламенту. Він захищав курс українських соціал-демократів на консолідацію всіх українських сил, що підпорядковували цьому завданню кроки на відхід від трудового принципу. «Соціал-демократи були того погляду, — пише він, — що успішність нашої визвольної боротьби залежатиме не від тої чи іншої форми влади… а головно відфактичного стану організованих українських сил… Завдання українського уряду полягало в тім, щоб бойові сили революційної України фактично обєднати, не вважаючи на… політичні ріжниці, які в дійсності були в термінах і назвах»[728].

Досить своєрідно при цьому тлумачив І. Мазепа сам принцип Трудових рад. Перебуваючи у вирі подій, змушений реагувати на всілякі нюанси у поведінці різних політичних сил, лідер УСДРП, мабуть, мав певні підстави для тверджень, подібних до такого: «… Тодішнє українське «радянство» було виразом малої політичної підготованости українських мас та деяких провідників. Це була віра в магічне значіння слів («радянська влада»), хоч зміст в ради «трудового принципу» есери вкладали зовсім інший, ніж большевики, уявляючи собі трудову радянську владу, як панування селянської більшости»[729].

Не заперечуючи відносної слушності міркувань І. Мазепи, вірніше беручи їх до уваги для розуміння, виправдання поведінки соціал-демократів у обставинах, які склалися, звісно, не можна визнати достатньо переконливою кваліфікацію лінії УПСР. Спроба підмінити принциповий аспект термінологічними уподобаннями — не найкращий прийом у політичній полеміці й пошуку наукової істини.

На кінець серпня 1919 р. визріла проблема зміни ураду. 28 серпня Голова Ради Народних Міністрів Б. Мартос подав у відставку. Головна причина, безперечно, полягала у неможливості співпраці прем'єра УНР з диктатором Є. Петрушевичем. Соціал-демократ Б. Мартос принципово відмовлявся робити будь-які кроки назустріч останньому. Велику роль відіграла й еволюція С. Петлюри у бік принципів парламентаризму, що з неминучістю мало призвести до посилення позицій правих сил.

Ряд політичних діячів, наприклад Є. Коновалець, О. Назарук, схильні вважати Б. Мартоса найнездарнішим прем'єром українського уряду, який несе найбільшу відповідальність за поразки УНР у 1919 р.[730].

З ними не погоджується І. Мазепа. Щоправда, захищає він свого попередника не найкращим чином, зазначаючи, що Б. Мартос був не політиком, а більше тяжів до фінансово-господарської діяльності. Проте і в цій галузі він не зміг себе позитивно виявити. «Взагалі, на мій погляд, головне джерело незадоволення Мартосом як міністром ховалося в його нещасливій вдачі. Занадто впертий і самовпевнений, досить дріб'язковий і недовірливий, він не вмів поводитися з людьми й цим власне викликав постійне незадоволення і навіть гострі конфлікти там, де всього цього можна було легко оминути…

Поза всім цим, Мартос, без сумніву, працював щиро для добра українського народу і робив все те, що було в його силах. Не треба забувати, що фактично ми в 1919 р. не мали міністерства фінансів в нормальному значінні цього слова, бо за революційного хаосу та руїни ні про яке збирання податків не могло бути мови. Майже єдиним джерелом державних «прибутків» було друкування грошей. Але державна друкарня через свою технічну недосконалість виготовляла грошових знаків дуже мало. В цих умовах, зрозуміла річ, міністр фінансів, фактично директор «експедиції для заготівлі державних паперів», не мав можливосте задовольнити всі ті потреби, що їх висувало життя. Всякий інший міністр фінансів в тих умовах напевно також не дав би собі ради»[731].

Замість Б. Мартоса соціал-демократи висунули на посаду прем'єра кандидатуру М. Порша, проти якого рішуче висловилися есери. Тоді, внаслідок низки міжпартійних нарад, погодилися на головування в уряді І. Мазепи.

Водночас було ухвалено домагатися й здійснення рівненської угоди про поповнення Директорії представниками УСДРП і УПСР. Проте дійти згоди між партіями і особисто з С. Петлюрою щодо конкретних претендентів не вдалося. До нового уряду, зрештою, ввійшли: Голова Ради Міністрів і міністр внутрішніх справ — І. Мазепа (УСДРП), міністр земельних справ — М. Ковалевський (УПСР), міністр фінансів — Б. Мартос (УСДРП), міністр праці — О. Безпалко (УСДРП), виконуючий обов'язки військового міністра — полковник В. Петрів (безпартійний), міністр юстиції і виконуючий обов'язки міністра закордонних справ — А. Лівицький (УСДРП), міністр шляхів — С. Тимошенко (УСДРП), міністр народного господарства — М. Шадлун (УСДРП), міністр здоров'я і опіки — Д. Одрина (УПСР), керівник пошт і телеграфів — І. Паливода (УПСР), міністр преси й пропаганди — Т. Черкаський (УПСР), міністр культів — І. Огієнко (УПСФ), міністр єврейських справ — П. Красний (Фолькспартай), виконуючий обов'язки міністра освіти — Н. Григоріїв (УПСР), державний секретар — Л. Шрамченко (УПСР). Згодом полковника В. Петріва змінив полковник В. Сальський, виконуючим обов'язки міністра земельних справ замість М. Ковалевського став А. Степаненко (УПСР), а на посади заступників міністрів були призначені: земельних справ — І. Часник (УПСР), внутрішніх справ — П. Христюк (УПСР).

Дуже невисокої думки про новий склад уряду був М. Шаповал. Власне, він критично оцінював й інші кабінети, не без підстав вважаючи, що їм відводилась принизлива роль слуг при С. Петлюрі. «Соціялістичний уряд» УНР був безсилим декоративним додатком при штабі Головного Отамана, як своєрідна «агітаційна комісія», котра мусила підписувати відозви до народу, закликати його маревом соціялізму на службу Штабові Головного Отамана. Цю комісію називали «урядом», не даючи йому ні крихти влади», — завершує М. Шаповал2.

«В акті 12 серпня і в заходах над утворенням коаліційного буржуазно-демократичного кабінету І. Мазепи знайшла своє повне завершення перемога соціяль-демократичної політики горожанського миру, «справжнього та щирого демократизму» й негації української революції, як соціялістичної, над політикою робітниче-селянської революції і трудового принціпу соціялістів-революціонерів, — такий висновок робить П. Христюк. — Після такої «перемоги», соц. — дем. заспокоїлись, маючи тверду певність, що українська революція, раз ставши вже вільно «на шлях, вказаний Марксом, а не Леніном, швидко дійде до своєї остаточної перемоги»…»[732].

Звичайно, українські есери почували себе кепсько: вони майже зовсім втратили вплив на «петлюрівсько-есдеківську політику». Всередині партії посилились суперечності, що заважали дійти згоди у принципових питаннях. Це засвідчила районна конференція УПСР, яка відбулась у Вінниці 7–9 вересня 1919 р. В ній брали участь і провідні діячі партії, члени Центрального Комітету. Запропоновані документи суперечили один одному і, врешті-решт, увібрали в себе всі наявні розходження, зайвий раз підкресливши стан загальної розгубленості й невпевненості[733].

Політична боротьба в УНР відбувалася на тлі сприятливого розвитку подій на фронті. Після переходу УГА за Збруч командування об'єднаними збройними силами УНР вважало перспективною організацію наступу проти Червоної армії з метою захоплення Проскурова, Жмеринки, Вапнярки. Адже радянська сторона в умовах наростання масштабності операцій з боку денікінців (а в їхньому розпорядженні була 100-тисячна армія) могла виділити для оборони Проскурівського району не більше 6,5 тис. багнетів і шабель3.

Наступ, що розпочався 26 липня, розвивався за планом. Червоні, здавши Проскурів, відійшли за річку Бужок. Однак зі сходу нестримно просувалася Добровольча армія (3 липня 1919 р. А. Денікін видав наказ про наступ на Москву4) і це потрібно було враховувати в розробці лінії подальшої поведінки.

С. Петлюра і його оточення розуміли, що власними силами з більшовиками їм не впоратись і були не проти того, щоб А. Денікін не переходив за Дніпро, а продовжував наступати з Лівобережної України на Москву, залишивши військам УНР можливість оволодіти Правобережжям. Вкрай необхідним уявлялось створення спільного фронту з білогвардійцями проти радянських сил[734].

Англія, Франція, СІЛА також здійснювали неодноразові спроби об'єднати денікінські сили з військовим потенціалом УНР, а також ЗУНР і Польщі для спільної боротьби проти радянської влади, більшовиків. Особливо ж бажаним вважалося примирення між А. Денікіним і С. Петлюрою[735]. Однак, через несприйнятгя можливими партнерами один одного, домовленості досягти не вдалося2.