РОЗДІЛ VІ. У ВИРІ ФРОНТІВ

Окрім мотивацій, що детермінуються внутрішньою логікою розвитку самої науки, хотілося би висловити і міркування, так би мовити, дещо ширшого змісту і характеру. Можливо, їх можна віднести у чомусь до загальносвітоглядних, загальноморальних. Мова про спробу подолання звичних стереотипів, за якими, що б то не було, у минулому народу слід шукати і, за будь-яку ціну, віднаходити не просто позитивне, а обов'язково — героїчне, величне, славне — історія нації іншою не може бути, не мислиться, не сприймається. Адже якими б добрими намірами подібні підходи не обставлялися і не виправдовувалися, вони все ж не життєві, надумані, штучні.

І, чи не відповідальніше, навіть елементарно чесніше, а відтак і конструктивніше, обрати відправним моментом досліджень справді виважене і співчутливе ставлення до минулого досвіду, яким гірким і прикрим він би часом не уявлявся (і тим співчутливіше, чим об'єктивно він був драматичнішим, трагічнішим), спробувати спокійно і неупереджено зрозуміти вчинки, поведінку живих людей (їх провідників у тому числі) з усіма притаманними їх людській природі позитивними і негативними началами і проявами, розібратися у мотиваціях кроків, здійснених у екстремальних ситуаціях, апріорі відмовившись від їх оцінки за шкалою обов'язкової відповідності певним ідеалам, політичним цілям, розрахункам, передбачуваним наслідкам, тим паче — швидкоплинній кон'юнктурі.

Орієнтуючись саме на означені підходи, у цій праці й пропонується точка зору, розрахована на певний крок уперед, насамперед у осмисленні непростої історії Української Галицької армії. Тому більше уваги звертається не на максимальне нагромадження, обов'язкову згадку усіх фактів, їх прирощення (хоча, звісно, як і до будь-якої нової праці, певне коло документальних даних, частково принципово важливих, вводиться вперше), а на їх логіку, зумовленість, взаємозв'язки.

Слід констатувати, що перехід УГА через Збруч відразу посилив позиції армії УНР. Маючи в своєму складі 60–85 тис. багнетів[708] (дані тут різняться, М. Лозинський вважає, що у Велику Україну перейшла 100-тисячна армія галичан, з них 40 тис. — боєздатного війська1), галичани отримали чисельну перевагу над червоноармійцями. Всього на 1 червня 1919 р. налічувалося 90 тис. червоноармійців і близько 5 тис. командирів і політпрацівників2. На українському фронті, природно, перебувала лише частина. Зокрема на головному на той час Кам'янецькому напрямі — близько 12 тис. багнетів, 800 кіннотників, при 40–50 гарматах[709].

Незважаючи на те, що 1 червня 1919 р. було утворено воєнно- політичний союз радянських республік — Росії, України, Білорусії, Латвії і Литви[710], єдине військове командування кидало основні сили на денікінський фронт і на той час ще не могло ефективно допомогти УСРР у боротьбі з армією УНР.

Об'єктивним завданням Наддніпрянської і Галицької армій стало звільнення території Великої України від більшовиків та зміцнення УНР з наступним розв'язанням польсько-українських суперечностей, проблеми Галичини.

Загальна військово-політична ситуація і перспективи її розвитку уявлялися дуже складними. Можливо, найлапідарніше змалював тогочасні стратегічні й тактичні розрахунки внутрішньо різнорідного і різноорієнтованого українського табору М. Лозинський: «Примушене уступити перед Польщею й антантою з Галичини, галицьке правительство пішло з армією на Велику Україну під кличем: «Через Київ до Львова». Побити большевиків і укріпити українську державність на Великій Україні, а тоді звернути всі сили української держави проти Польщі за визволеннє Галичини. А може по- біда над большевиками й укріпленнє української державности заставить антанту визнати українську державу й віддати їй Галичину при управильненню відносин між Польщею й Україною.

Коли галицьке правительство хотіло воювати з большевиками й укріпляти українську державність для визволення Галичини, то правительство Директорії… думало так само воювати з большевиками й укріпляти українську державність коштом Галичини. А саме думало воно коштом Галичини замиритися з Польщею, через Польщу добути визнаннє антанти і так удержатися проти большевиків. Для війни з большевиками воно конче потребувало галицької армії, одначе для замирення з Польщею коштом Галичини йому заваджало галицьке правительство. Тому правительство Директорії при помочи лівих галицьких груп повело завзяту боротьбу проти істнування окремого галицького правительства, за переведеннє повного з'єдинення під одною владою. Коли б закиди проти галицького правительства, як перешкоди для повного здійснення ідеї з'єдинення, були осягнули успіх, коли б галицьке правительство втратило довірє своєї армії й мусіло уступити, віддаючи всю владу Директорії, тоді Директорія з одного боку одержала би галицьку армію в свою повну розпорядимість, з другого ж боку мала би вільні руки щодо Галичини в переговорах з Польщею»[711].

Звичайно, конкретного плану військово-політичної діяльності не існувало. Це були лише його найголовніші положення, які мали уточнюватися відповідно до тієї чи іншої ситуації. Для об'єднання операцій обох армій, у порозумінні з Є. Петрушевичем, на початку серпня 1919 р. був утворений Штаб Головного Отамана на чолі з начальником штабу генералом М. Юнаковим і генералом В. Курмановичем (представником від Галицької Армії) — генерал-квартирмейстером штабу.

Досягти однорідності двох частин армії УНР, а відтак — їхнього органічного з'єднання — від самого початку було непросто, якщо взагалі можливо.

УГА сформувалася під впливом традицій австрійської армії і її вирізняли такі риси: «організованість, нахил до муштри і карність навіть у дрібницях, акуратність, упертість і витривалість в боях суцільним фронтом з забезпеченими крилами, порив в атаці, однак без належного завзяття та настирливості довести її до кінця за всяку ціну… Негативні: страх за свої фланги та тил, велика обережність в маневрах на одшибі, відсутність взаємної виручки (різномовність армії та ворожнеча між ріжних націй, до того, при відвороті австрійці швидко губили всяку упертість, досить легко підпадали паниці й боялися кінних атак…

Оточені, вони досить легко й охоче йшли у полон, що з'ясовується чинниками політичними й національними.

Ще помічалася у них відсутність широкої ініціативи і чекання на детальні розпорядження й накази зверху…»

Галицька армія витворила деякі нові позитивні якості, а головне: «одноманітний, національно вихований, з палкою любов'ю до свого краю елемент… Взагалі це була селянська армія, ще не захоплена заразливим і розкладовим духом революції «соціялістичних свобід». Козаки (мужва) багато не вибагали й радо слухалися своїх старшин та були м'яким воском в руках своїх начальників…»

Значний відсоток вищого командного складу та офіцери генштабу складали «німці-австріяки, елемент знаючий, працьовитий, енергійний; вони чесно виконували свої обов'язки до Галицької прмії й бажали добра своїй новій батьківщині. Решта старшин була ріжноманітна. Значний відсоток з них мав бойовий досвід, чималий відсоток був з вищою загальною освітою… На жаль, більшість не мала належного стажу й досвіду для керування великими відділами, на чолі яких їм випало стояти…»

Таким чином, Галицька армія «уявляла з себе боєздатну регулярну армію з не зовсім відповідним командним складом; у ній панував лад, карність і надзвичайно добре був організований тил… З національного боку це була одноманітна маса з піднесеним національним почуттям»[712].

Що ж до армії УНР, то вона мала чимало відмінного. Генерал М. Капустянський (в 1919 р. — полковник. — В. С) вважав, що її вояки всотували в себе традиції російської армії. «… За мирних часів «хахли», як їх називали в армії, були найбільш бажаним елементом у кожній частині. Це здебільшого селяни, слухняні, нерозбештані, розумні. Великий % із них ішов в фельдфебелі, вахмистри й лишався на понадтерміновій службі. Також значна кількість «малоросів» (малорослих) на ділі являлася «великорослими» й комплектувала гвардію, фльоту й кінноту. Взагалі українці складали чудовий бойовий елемент. Таким чином, Українська Армія мусила бути щодо козачого складу зразковою. На жаль, часть з бувших «салдат» зіпсувалася через революцію і славетні свободи без обовязків; деякий, правда, незначний відсоток, особливо в кінноті й тилових установах, набув нахилу до грабунків. Однак із цим легко можна було управитися, зміцнивши карність, бо значна більшість надавалася до ладу зі своєї істоти. А до того, ще козаки перейнялися традиціями Запоріжжя з його суворою карністю на поході й в бою…

Зрештою, в армії лишився, так би мовити, войовничий, переконаний і національно освічений елемент.

Старшинство уявляло ріжноманітний елемент. Поруч з видатними, бойовими, національно вихованими старшинами з великою ініціятивою і відвагою ще залишався гурточок або авантурників, або розбештаних людей, яким бракувало відповідної школи, муштри й виховання… Старшин Генштабу, за невеликим винятком, було пристосовано до обставин сучасної війни…

Наддніпрянська армія уже в період Проскурівської операції уявляла з себе майже регулярну армію з деякими особливостями, викликаними революцією й національним рухом. Вона мала різноманітний старшинський склад зі здоровим бойовим осередком, прекрасний козачий елемент, слабеньку карність й неналагоджений тил зі слабими й невистарчаючими мобілізаційними апаратами. Бойова здібність при умовах партизано-більшовицького фронту й завзятість — назагал високі»[713].