РОЗДІЛ І. ПІД ГАСЛАМИ ТРУДОВОГО ПРИНЦИПУ І СОБОРНОСТІ

І. Мазепа, хоч і назвав «проголошення української соборности» — «великим історичним актом в житті українського народу», водночас зазначив, що «фактично воно мало декларативне значіння»[73]. І не лише тому, що ратифікацію домовленості мали здійснити Українські Установчі збори, яким так і не судилося відбутися. Набагато гіршим виявилось те, що «недовершена злука» українських республік «стала джерелом того роздвоєння влади, що так тяжко помстилося потім на українській боротьбі 1919 р.»[74].

П. Христюк наводить надзвичайно короткі відомості про утворення Західно-Української Народної Республіки і зусилля її керівництва щодо об'єднання з УНР — стислий сюжет про це він вміщує навіть не в основному тексті, а в примітках до нього. Автор згадує (і то — побіжно) лише Акт соборності українських земель[75].

М. Шаповал також висуває суттєві застереження: «Одначе, ця злука була більш теоретично-юридичною, ніж фактичною, бо галицький Державний Секретаріят уперто стояв на тім, що лише на спільних Всеукраїнських Установчих Зборах буде остаточно установлено закон про форми включення західних земель в одну державну систему і організацію єдиної влади, а до того Західна Область УНР мусила б бути цілком незалежною в своїм існуванні. На жаль,

Директорія згодилась на подібну «злуку», а з того потім виникли необчислимі нещастя для українського народу. Двоєвласття — це найбільший ворог всякої єдности, а в злуці 22 січня двоєвласття на одній українській землі було поголошено офіційно»[76].

Не заперечуючи морально-політичного значення події, своє критичне ставлення до Акту злуки українських земель, М. Шаповал виводить, передусім, з відмінності соціально-економічних і політичних характеристик УНР і ЗУНР, тобто державних утворень, що не мали від самого початку підстав для органічного з'єднання.

На відміну від УНР, де влада свідомо формувалася Директорією так, щоб вона належала трудовому народові (через Трудовий конгрес), утворена на західноукраїнських теренах Українська Національна Рада склалася «з українців-депутатів бувшого австр. парляменту і краєвих соймів (галицького і буковинського), з представників трьох партій (націонал-демократів, радикалів і соціял- демократів) та «кооптованих» приватних осіб. На жаль, на Західних Землях владу не було створено шляхом вибору від народу в цей новий час: ні селян, ні вояків не спитали галицькі і буковинські політики.

Коли б на Західних Землях було негайно після перевороту поскликувано селянські, робітничі і військові депутати, то весь би народ через них виявив справжню свою волю в цей важний час. Тоді б увесь народ піднявся на громадську роботу. Події пішли б иншим шляхом!

Перехід же влади до старих австрійських, в більшості реакційних політиків, спричинився до того, що широкі маси були усунені від участи в громадському будівництві — це раз, а друге — що галицько-українська політика була реакційною і стояла в повній суперечності з політикою революційної влади на Великій Україні. Ви це самі бачите, коли порівняєте деклярацію Директорії і склад уряду УНР з політикою галицької Національної Ради і складом її уряду (Державного Секретаріяту) та візьмете на увагу конкретну політику обох українських влад. Потім ця обставина стала фатальною для всеукраїнської революції»[77].

Безперечно, лідери УНР, автори перших історичних творів про Українську революцію, розповідаючи про січневі події, не могли абстрагуватися від їхніх наслідків, хоч, очевидно, і не хотіли кидати тінь на саму високу ідею соборності, свідомо замовчуючи, зокрема, ступінь тогочасного юридичного оформлення процесу, який, між іншим, так негативно позначився в майбутньому.

Варто зауважити, що їхні колеги нерідко були ще категоричнішими. Так, М. Лозинський, член Державного секретаріату ЗУНР, у своїй книзі «Галичина в рр. 1918–1920» присвятив правовому аспекту соборності окремий розділ «З'єднання Західно-Української Народної Республіки з Українською Народньою Республікою»[78].

Проаналізувавши документи, якими регламентувався об'єднавчий процес, М. Лозинський робить висновок: «Всі сі акти про з'єдиненнє не утворили нової, з'єдиненої з дотеперішніх двох українських держав зложеної Української Народньої Республики, а тільки проголошували утвореннє її і намічали шлях до її утворення.

Утворити сю нову, з'єдинену Українську Народню Республику мали Установчі збори, скликані з територій обох держав так, як коли б сі території творили вже одну державу…

До часу утворення одної держави Установчими Зборами обі держави оставали окремими державами, незалежними одна від другої. Про се говорить ухвала Української Національної Ради з 3 січня 1919 р. в останніх двох уступах, застерігаючи до часу Установчих зборів незалежність законодатної і виконуючої влади ЗахідноУкраїнської Народньої Республики»[79].

М. Лозинський досить переконливо обґрунтовує думку, що з усіх документів, точно кажучи, випливало тільки одне — зобов'язання лідерів ЗУНР і УНР здійснити за сприятливіших обставин фактичне з'єднання обох державних утворень, а виключним способом досягнення мети залишалися обопільні воля й прагнення до порозуміння. Останнє ж, як добре відомо, юридичною категорією ніколи не було.

«Очевидно, де нема одної державної влади, а тільки з'єдиненнє має здійснюватися двома незалежними владами на основі порозуміння, там мусять бути також непорозуміння», — цілком резонно зауважує автор. У поєднанні з вкрай несприятливими конкретно- політичними обставинами відсутність надійних правових засад не могла обіцяти скільки-небудь втішної перспективи. «Коли б українська державність на територіях обох українських держав укріплялася, тоді непорозумінь було б щораз менше і в кінці швидке скликаннє Установчих зборів було би з'єдинило обі держави в одну. Одначе українська державність не укріплялася, обі українські держави під натиском Польщі і Росії тратили територію і наслідком сього попадали в хаос і в сім хаосі непорозуміння росли, аж доки не довели до повного розриву»[80].

Відповідальні, серйозні історики, незважаючи на істотні трансформації у підході до оцінок Акту злуки, його значення й наслідків (з ідейно-політичних міркувань гору поступово почали брати позитивні й навіть звеличувальні тони), завжди залишалися об'єктивними. З їхнього погляду, об'єднання в 1919 р. завершити не вдалося, а суперечності, що виявилися під час розпочатого процесу, настільки негативно вплинули на весь подальший розвиток Української революції, що це згодом стало однією з причин її поразки.

І. Лисяк-Рудницький у статті «Українська Національна Рада й ідея соборності» зазначає: «Соборність України, врочисто проголошена універсалом Директорії 22 січня 1919 р., в тій добі не дочекалася своєї повної практичної реалізації… Творці акту 22 січня розуміли його як вступний договір про об'єднання обидвох українських державностей.

Саме практичне проведення відкладено на пізніше, коли парлямент, вибраний на цілій українській території, випрацює нові спільні основні закони (конституцію) соборної Української Народньої Республіки та введе в чинність спільні державні органи. Як знаємо, це ніколи не сталося. Наддніпрянщина й Галичина існували далі: до самого кінця визвольних змагань як два окремі державні тіла, з двома урядами та арміями, а також з двома різними політичними лініями, що не були позбавлені розбіжних тенденцій»[81].

Обережна констатація загальновідомих фактів наповнюється в автора й конкретнішим змістом, коли він переходить до предметного аналізу «непереборних об'єктивних перешкод», що постали на шляху об'єднання, і мали своїм наслідком «…наявність двох українських стратегій, і дипломати, які могли між собою шукати зближення, але які не могли точно покриватися, бо в них були дві різні спрямованості: в галичан односторонньо антипольська, а в наддніпрянців односторонньо антимосковська.

До цього головного, засадничого моменту прилучався цілий ряд інших: чималі об'єктивні відмінності в соціальній структурі, в атмосфері побуту і громадській вихові між нашим Сходом і Заходом. Ці речі корінилися в довгій минувшині й тому годі їх було, навіть при обопільній найкращій волі, зліквідувати соборницькими декляраціями чи урядовим декретом»[82].