РОЗДІЛ І. ПІД ГАСЛАМИ ТРУДОВОГО ПРИНЦИПУ І СОБОРНОСТІ

Мабуть, у словах «я зараз зовсім вільний і нічого не роблю» говорила образа що підступно «гризла душу». Очевидно, X. Раковський здатен був це вірно оцінити і відрядження відклав. Тим більше, що 25 січня 1919 р. була обнародувана декларація уряду — широка програма боротьби за поширення і зміцнення радянської влади, за здійснення соціалістичних перетворень. 29 січня уряд було реорганізовано. Він одержав назву Ради народних комісарів УСРР. Г. Пятаков разом з Е. Квірінгом і М. Рухимовичем (керівництво Вищої Ради Народного Господарства України) стали членами реорганізованого органу виконавчої влади республіки1.

А вже 30 січня 1919 року Г. Пятаков з цілою низкою доручень, зокрема для з'ясування питання про переговори з Директорією, був відряджений до Москви[43]. Керівництво КП(б)У, РНК УСРР непокоїло, що місія до Москви С. Мазуренка, посланця В. Винниченка — Голови Директорії УНР розпочалася успішно, мала шанси на позитивний розвиток[44] і могла привести до рішень, у яких би не була врахована позиція партійно-радянських центрів України.

Окрім того, на Г. Пятакова було покладено обов'язки делегата (разом з Я. Дробнісом) конференції радянських республік, яку планувалося провести в Москві на початку лютого 1919 року.

Посланцям УСРР доручалося «зробити формальну пропозицію Російській Радянській республіці, а також іншим радянським республікам про створення оборонного воєнного союзу під верховним військовим і політичним керівництвом Російської Радянської Республіки»[45].

Слід погодитис, що в обох випадках кандидатура Г. Пятакова була досить вдалою, в усякому разі підходила для виконання делікатних доручень більше за інші.

З одного боку «лівий» радикал Г. Пятаков, якого добре знало і з позицією якого рахувалося московське керівництво, міг вплинути на переговорний процес радянських лідерів з представником Директорії. Останню комуністи України сприймали як однозначно контрреволюційну силу і ніякого замирення з нею не мислили.

Що ж до планів створення воєнно-політичного союзу радянських республік, то тут тонкий розрахунок X. Раковського-демократа за вихованням і переконаннями, будувався, очевидно, на тому, що прихильник «лівих» поглядів і дій Г. Пятаков буде об'єктивною противагою тенденціям до цілком прогнозованих централізаторських рішень, діятиме як захисник прав української державності.

Незгоди і суперечності в більшовицькому таборі, урядова криза та її подолання, звісно, відволікали увагу й зусилля, вимагали непродуктивних витрат часу на справи, які не були безпосередньо пов'язані з керівництвом процесом відновлення радянської влади, військовими діями проти УНР. Однак, якщо загалом негативний ефект і виявився, його гальмівна складова не була вирішальною. Паралельно діяли чинники, які, набираючи сили, дедалі розхитували національну державність, підривали її захисні можливості, зумовлювали важкоздоланні труднощі.

Повсюдно активізувалися виступи проти Директорії українських лівих есерів, які вели за собою досить численні загони трудящих. Загальна ситуація була вкрай заплутаною, суперечливою, важкопрогнозованою.

Сучасники були не в змозі осягнути того, що відбувалося, й часто в розпачі констатували: «Вся Україна запалала повстаннями. Дві сили: національно-демократична й соціалістично-радянська… повстали разом… Витворилась маса повстанських відділів, загонів, окремих сотень, куренів, полків і т. п. Грізні народні хвилі застали наших політичних провідників непідготовленими. Вони не знали, на яку ступити і балансували між совітами й Антантою. Політична дезорієнтація передавалася й до повстанських частин. Кожний отаман такої частини, особливо коли мав когось у «центрі», діяв за його вказівками, а ті вказівки були надто різноманітні й суперечні… Вносилось недовір'я як до вищого командування, так і до інших отаманів, що знаходились під впливом інших діячів. Були й такі отамани, що, попектись на гарячому, студили на холодне, цебто нікого не визнавали. З'явились, як то буває в таких випадках, і дуже активні люди легкої наживи, що під прапором соціальної революції зайнялися присвоюванням чужого майна. Особливо зловживали боротьбою з «буржуями» різні «курені смерті», яких було декілька. З них найбільше відомі — «червоний курінь смерті» отамана Ангела на Чернігівщині й «чорний курінь смерті» отамана Гуцола на Волині. Перший був спантеличений на соціальній революції, а другий просто ловко й зручно використовував моменти… Дуже подібний по своєму поступуванню до чорного куреня смерті був полк ім. Винниченка, яким командував отаман Гришко»[46].

У революційному вирі, громадянській війні оформлювалися, зміцнювалися і сили, які взагалі дистанціювалися від полярних державницьких орієнтирів і, не бажаючи підкорятися жодній владі, створювали своєрідні анклави — селянські повстанські республіки з маловиразним політичним забарвленням і спрямуванням. В умовах гігантського розколу, розламу тогочасного суспільства скільки- небудь серйозної перспективи вони, звісно, не мали. Рано чи пізно їх мали змолоти могутні жорна соціального зриву. Однак на певний час рухи на зразок махновщини набули великої сили, масштабності, перетворилися на активний чинник перебігу подій у цілих регіонах.

Саме після знищення гетьманської влади на значній території Катеринославщини утверджується влада Н. Махна. Центром (столицею) повстанської республіки стає містечко Гуляй-Поле, звідки «батько» рішуче заявляє про свою непохитну позицію: «Української Директорії ми визнавати не будемо. І якщо перед очима більш небезпечних контрреволюційних сил в Україні ми не будемо зараз зі зброєю боротися проти Директорії, то ми будемо дні і ночі не спати, будемо найсерйозніше готуватися до цієї боротьби проти неї». Тоді ж він випустив «листівку проти Української Директорії, як влади взагалі, і як влади зрадників інтересів революції, зокрема»[47].

Щоправда, «батько» вдавався до хитрощів — у певний момент він дозволив мобілізацію до армії УНР на «власній» території в обмін на озброєння, яке пообіцяв йому С. Петлюра. Однак, як тільки були перевантажені зі складів на селянські вози гвинтівки й набої, Н. Махно почав «викривати» мобілізаційну політику Директорії й розгорнув наступ на Синельниково, Лозову й Павлоград[48]. Розгорілися бої петлюрівців з махновцями. Критичної межі вони досягли в передноворічні дні 1919 р.

Уклавши союз із більшовиками, які передали під команду «батька» свої сили, повстанці оволоділи 28–30 грудня 1918 р. Катеринославом, вибивши з міста загони Директорії. Розбої, грабунки, насильства, що почалися у місті, зупинити не вдалося, хоча відчайдушні зусилля до того докладав і сам Н. Махно. Здійснивши контрнаступ, петлюрівці 31 грудня 1918 р. — в перші дні січня 1919 р. завдали махновцям такого удару, якого ті до того ще не зазнавали[49]. Події тих днів добре відомі пересічному читачеві з трилогії О. Толстого «Ходіння по муках».

Однак поразка не зламала Н. Махна, який ще з більшим ентузіазмом і наполегливістю почав гуртувати селян, які однаково неприхильно, навіть вороже ставилися до всіх влад, небезпідставно вважаючи їх чужими й грабіжницькими. Так на Півдні України виникла сила, не рахуватися з якою вже не могла жодна з ворогуючих сторін, у тому числі й Добровольча армія А. Денікіна, що на початку січня об'єдналася з донськими козаками генерала П. Краснова, завершивши формування збройних сил Півдня Росії. Вона контролювала все узбережжя Приазов'я й від Маріуполя, Бердянська та Геничеська зайняла лінію вздовж залізниці Оріхове-Пологи-Воскресенка-Волноваха, оточивши «махновські степи» півколом від Дніпра до Кальміусу. Це означало повну втрату Директорією контролю над усім степовим Лівобережжям. Виникла загроза захоплення більшовиками Катеринослава, до якого з півдня почали просуватися й білі. На початок третьої декади січня 1919 р. радянські війська оволоділи майже всіма промисловими центрами Лівобережжя, нестримно просуваючись до Дніпра. Дедалі зрозумілішим ставало, що українським силам, як і рік тому, Києва не втримати.

При цьому Голова Директорії продовжував обстоювати думку, що не стільки російські війська вирішували долю України, як її власний народ: «І от, вдруге, рівно через рік українські селяне й робітники під керовництвом російських совітських полків виганяли з столиці української держави українську владу, — з сумом констатує політик. — Знову бідна, недоладня хуторянка (йдеться про українську соціалістичну демократію. — В. С.), яка тепер побралася з власним генералом-отаманом, мала йти й тинятись по закутках своєї землі, вигнана своїм власним народом. Не помогли знову ні червоні шлики, ні паради, ні «тверда влада»»[50].

З Винниченковими оцінками внутрішніх і зовнішніх чинників поразок Української революції, їх співвідношенням у долі української державності кореспондуються переконливі міркування І. Лисяка-Рудницького[51]. Вони ґрунтуються на суворій оцінці фактів. Тому об'єктивний дослідник не потрапив у полон ідеологічних пут, створених емігрантською історіографією, стереотипи якої активно використовуються і в новітніх публікаціях, виступах[52].

У цілому виявляє солідарність з іншими авторами-соціалістами у визначенні головних причин слабкості військових сил Української Народної Республіки І. Мазепа. «Те саме, що надавало повстанню масового характеру, врешті робило його слабим і безсилим: це — селянський характер української нації, - зауважує він. — Тільки селянські повстання починаються і кінчаються так, як починалося й потім закінчилося повстання протигетьманське. Бистро, як гірський потік, виросла армія Директорії, але так само швидко почала потім розпливатися. Це була армія головно з повстанської армії селян, маси неорганізованої, яка боролася проти влади поміщиків і не мала ще потрібної свідомості для того, щоб боротися за Україну. Тому відібравши землю назад і вигнавши поміщиків, селяни почали розходитися додому. Армія, що виросла з могутнього зриву селянських мас у боротьбі за землю й волю, як тільки цю безпосередню мету досягнено, фактично перестала існувати як цілість»[53].

У з'ясуванні причин поразок Директорії не варто зациклюватися лише на зовнішньому чиннику, як це робить більшість дослідників, а слід намагатися віднайти пояснення, що випливали з внутрішньої природи тогочасного українського суспільства, поведінки окремих політичних сил.

«…Як і при Центральній Раді, - зізнається В. Винниченко, — всю вину ми склали на руських большевиків. Вони, мовляв, ішли на Україну з своїми військами й били нас. І знов треба щиро й одверто сказати, що коли б проти нас не було повстання нашого власного селянства й робітництва, то російський совітський Уряд не зміг би нічого зробити проти нас. І знов, як і тоді, не большевицькі агітатори розкладали наші республіканські війська, що так геройсько бились з гетьманцями й німцями, а ми самі, наша балбачанівщина, петлюрівщина, коновальщина. І не російський совітський Уряд виганяв нас з України, а наш власний народ, без якого й проти якого, ще раз кажу, російські совітські війська не могли би заняти ні одного повіту з нашої території»[54].