РОЗДІЛ І. ПІД ГАСЛАМИ ТРУДОВОГО ПРИНЦИПУ І СОБОРНОСТІ

9. За введення трудової повинносте для всіх громадян України і 10. За утворення єдиної клясової української армії по принціпу загального призиву працюючих»[109].

Звісно, без порозуміння з керівними колами УСРР, РСФРР подібні плани залишалися лише на папері.

Ще менше надій на реалізацію мали проекти примирення більшовиків з Директорією, які розроблялися деякими місцевими есерівськими організаціями, їхніми регіональними з'їздами[110].

Особливу занепокоєність у комуністичних лідерів УСРР викликали самостійницькі наміри українських сил, що поділяли радянську платформу. Тому обіцяне радянським урядом легальне існування соціалістичних організацій, які «чесно стали на ґрунт радянської влади», зіткнулося з численними труднощами. Всеукраїнську Селянську спілку було невдовзі розпущено, діяльність УПСР (центральної течії) по суті унеможливлено, а українських соціал- демократів (незалежних) навіть тероризовано[111]. Серед українських партій лівого флангу тогочасного політичного спектру найближче до більшовицьких позицій перебували боротьбисти. Їхні організації самі наголошували на схожості платформ, поглядів.

Так, збори Київської організації лівих українських есерів на початку лютого 1919 р. ухвалили: «Через те, що з ідеольогичного і тактичного боку, особливо за останні часи, Комуністична Партія (больш.) України наблизилась до Української Партії Соц. — Революціонерів, звернутись до Центрального Комітету УПСР з пропозицією, аби він, в інтересах всесвітньої соціялістичної революції і зокрема революції на Україні, вжив заходів до скликання Партійного З'їзду для розв'язання питання про можливі форми об'єднання діяльности обох партій — УПСР і КП(б)У».

Інші збори Київської організації, що відбулися у другій половині лютого і на яких, між іншим, було обрано делегатів на V з'їзд партії, ухвалили таку резолюцію:

«1. Не бачачи великих ріжниць між УПСР та КП(б)У в питаннях програмової тактики; 2. Рахуючись з бажанням широких кіл партії додати до назви «УПСР» назву «комуністів» або відповідним чином переіменувати УПСР і зовсім; 3. застерігаючи партію, що при окремім її існуванню в опозиції до проводирів КП(б)У події, а також і підтримка її з боку «надійних» елементів неминуче приведуть її в табір контрреволюції, а також, 4. беручи на увагу, що вже існує ядро справжньої комуністичної партії, організаційно зв'язаної з комуністичними партіями инших країн та їх правильними позиціями; 5. Уважаючи своїм обов'язком по змозі краще і повніше ці позиції підтримувати; 6. Вважаючи своїм обов'язком усунення дезорганізації в УПСР, яка може виникнути через несвоєчасний вступ до КП(б)У окремих товаришів або груп УПСР, — збори, на підставі всього вищесказаного, маючи на оці інтереси успішного розвитку соціялістичної революції, ухвалили: Вимагати від Центр. Комітету Партії, щоб він вступив в переговори з Центр. Комітетом КП(б)У з метою об'єднання УПСР з КП(б)У і успішного переведення цього злиття на V З'їзді УПСР»[112].

У цьому прагненні до злиття відігравали велику роль, поряд із мотивами ідеологічного характеру, міркування практичного плану — небажання опинитися на нелегальному становищі й намагання активно впливати на розвиток подій навіть ціною значних поступок.

Однак нігілізм більшовиків тривалий час поширювався і на цю, здавалося, споріднену їм партію. Тому точок дотику для проведення спільної політики не було (або їх просто не бажали знаходити).

Таким чином, можливості для впровадження в життя платформ Української революції, яких дотримувалися ліві українські партії, були надто обмежені. Дедалі чіткіше вимальовувалася перспектива: задля досягнення власних ідеалів Українська національно- демократична революція мала боротися проти соціалістичної революції більшовицького напряму.

Однак тоді навіть для самих себе виникала очевидна неузгодженість між соціальними й національними чинниками й програмами революційного поступу. Розв'язати суперечливості, що мали очевидну тенденцію до загострення, було непросто. Ще складніше було пояснити спрямованість політичного курсу масам, на підтримку яких орієнтувалися ліві українські політичні сили. Їх провідники добре розуміли об'єктивну природу труднощів і просто не мали іншого виходу, як з вірою у правоту своєї позиції, сподіватися на завоювання шляхом переконань прихильності до себе, а також шукати такі ідейно-політичні рішення, реалізація яких у загальнонаціональному масштабі забезпечувала бодай повільно наближатися до обраної мети.