РОЗДІЛ І. ПІД ГАСЛАМИ ТРУДОВОГО ПРИНЦИПУ І СОБОРНОСТІ

Директорія розривалася внутрішніми суперечностями. В. Винниченку і А. Макаренку практично з усіх питань протистояли С. Петлюра та П. Андрієвський. Ф. Швець брав бік то перших, то других. Під час обговорення принципових питань, ухвалення законів, декларацій, заяв «терези», як правило, схилялись на користь

B. Винниченка. «Але фактична, реальна політика поза Директорією проводилась тими силами, виразником яких у Директорії були

C. Петлюра й П. Андрієвський»[103]{1}.

Не маючи змоги змінити таку протиприродну практику, В. Винниченко вже під час роботи Трудового Конгресу, в двадцятих числах січня 1919 р., робить спроби вийти з Директорії, що підтверджується його щоденниковими записами[104].

Перебування Директорії в Києві завершувалося під знаком глибокого роз'єднання українських національних сил. Революція вступала в смугу найтяжчих випробувань, в яких вирішувалася її доля.

Звісно, суперники не полишали надій і на те, що саме їх сторона здобуде, в силу дії об'єктивних чинників і дотримання принципової лінії (нерідко то була просто вперта непоступливість), перевагу і подальший хід подій розвиватиметься за її передбаченнями і сценарієм.

Сподівання на те, що ситуація сама-собою якось владнається, звісно, були безґрунтовними і безперспективними. Тим більше, що, здається, жодна із сил, що брали участь у Трудовому конгресі України, не збиралася виконувати його рішення. Власне, не встиг форум припинити роботу, як на противагу визначеним орієнтирам заявила про себе одна з сил, що зробила вагомий внесок у схвалення підсумкового документу.

28 січня 1919 р., тобто в останній день роботи Трудового конгресу України, в Києві відбулася конференція УПСР (центральної течії). Спочатку на 24 січня призначався з'їзд, але провести його в нормальних умовах не вдалося, й зібрання, відкрившись 28 січня за участі 58 делегатів (переважно з Правобережжя), конституювалося як «Конференція УПСР центральної течії». Активну участь у роботі форуму брав М. Грушевський.

На конференції не спостерігалося тієї розбіжності думок, як у фракції УПСР Трудового конгресу, — позначилася відсутність селян, які об'єктивно (не з свідомого розрахунку) здійснювали моральний тиск на делегатів.

В ухвалених резолюціях конференція констатувала, що осібне існування УПСР (центральної течії) на чолі з Організаційним комітетом було необхідністю, що об'єднання (злиття) з лівою течією партії в даний момент є неможливим, «але переобраний Центральний Комітет УПСР ц. т. повинен намагатись працювати в якнайближчому контакті з Центральним Комітетом лівих і прямувати до з'єднання партії»1.

Обговоривши проблему влади в Україні, конференція УПСР констатувала, що«велика українська революція з національно- політичної розвинулась в революцію соціяльну, що зберегти і закріпити здобутки соціальної революції зможуть лише клясові органи, тому Конференція УПСР визнає за необхідне, аби влада перейшла до рук клясових органів, себ-то Рад Селянських та Робітничих Депутатів.

Маючи ж на увазі, що деклярацією фракції УПСР ц. т. на Українському Трудовому Конгресі про створення клясових органів державної влади в формі Трудових Рад Селянських і Робітничих Депутатів, обраних на основі рівного, безпосереднього виборчого права, способом таємного і пропорціонального голосування, було визнано конче необхідним утворення Трудових Рад з тим, щоб такі ради, маючи адміністративно-політичні і господарські функції в межах своєї території і підлягаючи одна другій по інстанціях, були підпорою і допомогою в переведенні соціяльного будівництва і забезпечили від адміністративної розрухи та анархії, -Конференція УПСР закликає всі партійні комітети до утворення таких рад в формі, як то зазначено в деклярації УПСР ц. т., приймаючи зазначену в деклярації назву «Трудових Рад Селянських і Робітничих Депутатів», не допускаючи сепаратних виступів до захвату влади.

… З огляду на те, що пункти тої деклярації не лягли в основу постанов Трудового Конгресу, Конференція констатує, щоприйнята Трудовим Конгресом резолюція ставить УПСР в таке становище, коли вона, як партія, не може брати на себе віповідальности за урядову політику. Але, зважаючи на скрутний стан УНР і потребу інтелектуальних техничних сил для неї, УПСР дозволяє своїм членам входити у всі урядові органи для органичної роботи, коли ця робота не стоїть на перешкоді організації вищезазначених клясових органів»[105].

Закріплення розколу було завершене обранням Центрального Комітету УПСР (центральної течії) у складі: Н. Петренко, І. Лузанівський, М. Любинський, І. Миколайчук, А. Степаненко, Д. Одрина, І. Часник, О. Щадилів, В. Голубович (останній — кандидат у члени ЦК). Проведені новим керівним центром переговори з лівою течією партії успіху не мали, й обидві партії існували окремо.

Визнавши за необхідне підтримувати радянську форму влади, УПСР (центральної течії) водночас наполягала, щоб у лавах селянських і робітничих депутатів українське трудове селянство мало представництво, відповідне його соціально-економічному значенню в житті краю. В цьому своєму домаганні партія виходила з міркувань подвійного роду: соціально-економічних і національно- політичних. Зважаючи на аграрний характер України і відповідно малу чисельність міського робітництва, партія вважала диктатуру пролетаріату в Україні нездійсненною без підтримки багатомільйонної верстви безземельного та малоземельного селянства; тільки в тісній злуці міського пролетаріату з трудовим селянством і спільній їх революційній праці в радах робітничих і селянських депутатів УПСР убачала запоруку перемоги революції в Україні. З іншого боку, й національно-політичний момент сприяв відстоюванню партією відповідної участі трудового селянства в державно- господарському і культурному будівництві в Україні. Віддати всю складну справу формування нового суспільно-державного життя в Україні виключно в руки пролетаріату, частково — неукраїнського, частково — зрусифікованого та денаціоналізованого, українські соціалісти-революціонери вважали небезпечним для культурного, економічного й політичного розвою українських трудящих мас. Це лише підкопувало б ґрунт під державністю України, яку обстоювала УПСР, убачаючи в незалежності реальну ознаку національного визволення українських трудящих мас і необхідну передумову завершення національно-визвольної боротьби українського народу.

Об'єктивно рішення конференції українських есерів (центральної течії) звужували можливості для впровадження у життя Директорією і Радою народних міністрів настанов, вироблених Трудовим конгресом України. Водночас вони змушували керівні державні кола УНР шукати підтримки серед партій правого політичного спектру, швидше еволюціонувати на позиції, що донедавна вважалися лише ймовірними або віддалено-перспективними.

Сповзання Директорії й уряду вправо спричинило зростаюче невдоволення лівих партій і широких мас учасників визвольної боротьби, трудящих, які інтуїтивно відчували в «демократичних» «парламентських» принципах маскування чужих їхнім інтересам тенденцій.

Окрім стихійного спротиву політиці Директорії, що знаходив і певне ідеологічне відбиття та оформлення в документах лівих українських партій, течій і груп, дедалі виразнішого логічного обґрунтування набувала й тенденція тяжіння до радянських форм влади. Вона не тільки була неминучою реакцією на еволюцію настроїв величезного масиву учасників визвольного руху, специфічним баченням перспектив останнього, але й великою мірою зумовлювалася розвитком світової соціалістичної думки, розмахом міжнародної революційної боротьби й, конкретніше — вільним чи невільним залученням до цієї боротьби України.

Успіхи радянських військ і, відповідно, невдачі й поразки армії УНР змушували лідерів лівих українських партій і груп шукати теоретичні моделі поєднання соціалістичних і національних процесів, радянської влади і національної державності.

Для РКП(б), КП(б)У, місцевих більшовицьких організацій єдиною безсумнівною перспективою (якщо не вдаватися у мотиви, а обмежитися констатацією) поставала Українська Соціалістична Радянська Республіка. І цієї стратегічної мети вони домагалися будь- якими засобами.