РОЗДІЛ І. ПІД ГАСЛАМИ ТРУДОВОГО ПРИНЦИПУ І СОБОРНОСТІ

Представники Стрілецької ради О. Назарук і Ю. Чайковський зажадали передати всю владу в республіці «тріумвіратові»: січовим старшинам Є. Коновальцеві й А. Мельникові та С. Петлюрі. Це мала бути військова диктатура, насправді ж то була б диктатура корпусу Січових стрільців на чолі з Є. Коновальцем. Однак пропозицію січовиків було відхилено. Обурений домаганнями січовиків, представник Селянської спілки О. Янко заявив, що, коли взагалі заходить мова про диктатуру, то серйозно можна було б говорити лише про диктатуру трудового селянства, конкретно — Центрального комітету Селянської спілки й Всеукраїнської ради селянських депутатів. Осадний корпус Січових стрільців на чолі з Є. Коновальцем за такої ситуації міг би перебрати на себе функції, які виконують у московських більшовиків латиські та китайські військові частини.

Представник УПСР М. Шаповал обстоював радянський устрій і вимагав передати державну владу майбутньому Трудовому конгресові. Ліве («незалежницьке») крило УСДРП виявило солідарність з УПСР. Натомість, праве крило УСДРП більше схилялося до диктатури (але не січовиків); речники цього крила висловилися за обмеження прав майбутнього конгресу дорадчими функціями і за «мілітарізацію державного устрою на час війни». Соціалісти-само- стійники виступили за диктатуру Директорії. Розлад був повний. Справу вирішила Стрілецька рада: її промовці наприкінці наради заявили, що все має залишитись по-старому[63].

Паралельно з підготовкою Трудового конгресу України тривав процес об'єднання двох гілок українського народу, двох етнічних українських територій.

Звісно, на його ході позначався несприятливий перебіг воєнних дій. Так, провід Західно-Української Народної Республіки, не встигнувши ратифікувати Передвступний договір у Фастові, змушений був переїхати зі Львова спочатку до Тернополя, а потім до Станіславова. Саме там, 3 січня 1919 р., на першому ж засіданні УНРади була одностайно затверджена Ухвала про Злуку ЗУНР з УНР. «Українська Національна Рада, — зазначалося в ній, — виконуючи право самоозначення Українського Народу, проголошує торжественно з'єдиненє з нинішнім днем Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою в одну, одноцільну, суверенну Народну Республіку.

Зміряючи до найскоршого переведення сеї злуки, Українська Національна Рада затверджує передвступний договір про злуку, заключений між Західно-Українською Народною Республікою і Українською Народною Республікою дня 1 грудня 1918 р. у Хвастові, та поручає Державному Секретаріятови негайно розпочати переговори з київським правительством для сфіналізовання договору про злуку.

До часу, коли зберуться Установчі Збори з'єдиненої Республіки, законодатну владу на території бувшої Західно-Української Народної Республіки виконує Українська Національна Рада. До того ж самого часу цивільну і військову адміністрацію на згаданій території веде Державний Секретаріат, установлений Українською Національною Радою, як її виконуючий орган»[64].

Оцінюючи цей документ, президент УНРади Є. Петрушевич, зокрема, зазначив: «Ухвалений закон залишиться в нашій історії одною з найкращих дат. По лінії з'єдинення не було між нами двох думок. Сьогоднішній крок піднесе дух і скріпить наші сили. Від сьогодні для нас існує одна Українська Народна Республіка. Нехай вона живе». З нагоди ухвалення історичного документа УНРаду гаряче привітали представник УНР Р. Трохименко і представник Закарпаття С. Клочурак, які брали участь у засіданні. Останній, зокрема, наголосив на тому, «щоби галицькі українці подали помічну руку, щоби допомогли їм злучитися з Галичиною, а через неї і з Великою Україною в єдину Соборну Україну від Тиси до Кубані»[65].

Під впливом ухвали УНРади про злуку в багатьох містах і селах ЗУНР відбулися велелюдні урочистості, на яких західні українці принципово висловили свою волю щодо об'єднання українських земель. Зокрема, 12 січня 1919 р. таке свято відбулося в Товмачі, 14 — в Чорткові, 20 — в Дрогобичі. На святі в Заліщиках, що відбулося 12 січня, присутні одноголосно ухвалили на відзнаку свята об'єднання республік назвати найкращу вулицю іменем 3-го січня.

Важливим засобом пропаганди ідеї соборності була періодика. Всі центральні й місцеві українські газети регулярно вміщували на своїх шпальтах матеріали, в яких активно пропагувалися плани всеукраїнської єдності, соборності українських земель, роз'яснювалися їхні історичні та правові підстави, містилися гарячі заклики до всіх українців об'єднатися в єдиній суверенній Українській державі.

Так, «Остріжська Народня газета» надрукувала в перший день 1919 р. велику статтю «Неподільна Україна». Зазначивши, що багато мільйонів українців не за власною волею виявилися відірваними від УНР, друкований орган з особливою силою наголосив: «Урядові нашої новонародженої Народної Республіки треба ясно сказати, що у територію Республіки входять всі без винятку, землі з абсолютною українською більшістю, що національну волю і незалежність ми боронитимем до останку, що інтегральности української національної території українська нація боронитиме зі зброєю в руках, що кожен, хто посягає на її землю — її ворог. З руїни й неволі повинна встати міцна ладом і волею об'єднана, неподільна Українська Республіка»[66].

Об'єднавчі настрої панували тоді повсюдно. «Наша радість сьогодні превелика і кажемо се без докору других і цілим серцем кличемо: Нехай живе вільна з'єдинена Українська Народна Республіка!», — говорилося у передовій статті «З'єдинена Україна», опублікованій львівською газетою «Вперед»[67].

З метою урочистого нотифікування Ухвали УНРади від 3 січня 1919 р., завершення юридичного оформлення злуки двох республік, а також участі в роботі Трудового конгресу України до Києва було виряджено представницьку делегацію ЗУНР на чолі з віце- президентом УНРади Л. Бачинським.

До її складу ввійшли О. Бурачинський, Д. Вітовський, С. Вітик, С. Витвицький, І. Мирон, Я. Олесневич, І. Сандуляк, Т. Старух, В. Стефаник, Л. Цегельський та інші — всього 36 чоловік. Делегація прибула до столиці УНР 18 січня.

Наступного дня відбулася урочиста нарада Директорії та Ради народних міністрів УНР з приводу об'єднання республік за участю президії делегації ЗУНР. Члени делегації вручили Директорії вірчу Грамоту УНРади про об'єднання Західно-Української Республіки з Великою Україною[68].

Нарада заслухала й схвалила всі акти соборності, у тому числі й текст Універсалу Директорії. Щоправда, при їх обговоренні дехто, зокрема М. Шаповал, виступили з критикою обраної форми об'єднання республік, що, як відомо, передбачала широку автономію й, по суті, тимчасову суверенність ЗУНР.

М. Шаповал вимагав не ратифікувати Передвступний договір, підписаний у Фастові, й Ухвалу УНРади, а відразу створити спільний уряд, який призначив би на західноукраїнські землі управителя («генерал-губернатора») із наддніпрянців. Однак більшість присутніх відхилила цю пропозицію.

Тим часом прагнення до соборності зростало, охоплюючи найвіддаленіші українські землі, в тому числі й Закарпаття, яке на той час стало об'єктом агресії відразу кількох держав. В самому краї, спираючись на підтримку ззовні, розгорнули діяльність різноманітні громадські рухи. Угро-русинська народна рада виступила проти відокремлення Закарпаття від Угорщини й входження його до складу ЗУНР.

Пряшівська карпато-руська центральна рада домагалася приєднання цього краю до Чехословаччини. Мараморошська руська народна рада палко підтримувала Директорію УНР і ЗУНР. Що ж стосується переважної маси населення Закарпаття, то воно, незважаючи на численні перешкоди, тягнулося до матері-України. Це яскраво засвідчили всенародні збори закарпатських українців, які відбулися в Хусті 21 січня 1919 р. В них брали участь 420 делегатів від 175 міських та сільських громад краю і понад 1,5 тисячі осіб без мандатів.

Виконуючи волю населення Закарпаття, делегати одностайно висловилися за приєднання краю до соборної України. «Всенародні Збори угорських українців з дня 21 січня 1919 ухвалюють, — наголошувалося у прийнятому рішенні, - з'єдиненнє комітетів: Мара- морош, Угоча, Берег, Унг, Земплин, Шаріш, Спіж і Абауйторпа з Соборною Україною, просячи, щоби нова держава при виконанню сеї злуки узгляднила окремішне положеннє угорських Українців»1.

22 січня 1919 р. Київ набув святкового вигляду. На будинках державних установ замайоріли синьо-жовті прапори. Балкони будинків прикрасили килими й полотна з українськими вишиванками та малюнками. Тріумфальну арку при вході з Володимирської вулиці на Софійський майдан прикрашало велике панно, а по боках — старовинні герби Наддніпрянської України й Галичини. Під звуки оркестрів сюди почали підходити українські військові підрозділи, студенти й учні, численні делегації різних установ і відомств. З усіх київських церков прибули хори. Зібралося багато людей, які заполонили весь майдан і навіть прилеглі до нього вулиці.