РОЗДІЛ І. ПІД ГАСЛАМИ ТРУДОВОГО ПРИНЦИПУ І СОБОРНОСТІ

Звичайно, лідер держави не заперечував, що російський уряд мав намір воювати з УНР і посилав свої війська проти неї. Винниченко неодноразово наголошував, що російський уряд хотів воювати, він воював, він посилав для того свої війська. Але тих військ було замало, й вони не стільки билися з українськими військами, скільки організовували повстанські загони й керували ними. Це давало РНК якщо не формальне, то моральне право стверджувати, що Радянська Росія з УНР не воює, що з нею бореться український народ, і в тому винна не вона, а Директорія.

Несприятливою для вдалої оборони України вважав ситуацію, що склалася, І. Мазепа й аргументував він свій висновок таким чином: «Помимо тяжкого стану, в якому перебувала відступаюча армія, всередині самих українських провідних кіл під впливом большевицьких успіхів відбувався глибокий процес розєднання на два табори: одного протибольшевицького і другого, що схилявся до ідеології большевиків. Невдачі Центральної Ради в попередню добу революції і поширення симпатій до большевиків серед українських мас — все це на багатьох вплинуло так, що, мовляв, треба й нам, українцям, стати на позицію совітів, щоб не розійтися з своїм народом. Зміцненню цих настроїв ще більше сприяли тодішні події в Німеччині та Австро-Угорщині, де утворилися правительства на чолі з соціялістами. Був майже загальний погляд, що почалася світова соціялістична революція, а тому й на революцію на Україні дивилися, як на «початкову фазу» світової революції»[55].

Наведені міркування ключових постатей української соціал- демократії дають змогу краще зрозуміти їхню тодішню поведінку, пояснюють кроки урядових структур, які сьогодні багато в чому здаються не зовсім виваженими, а то й сумнівними.

Ретроспективно сучасний історик цілком логічно доходить висновку, що В. Винниченко, його оточення не могли не знати про ті дії, які здійснювала РНК Росії щодо України. Вони, мабуть, не знали документів, таємних рішень про оперативні й організаційні заходи на підтримку «повстання робітників і селян проти гетьмана», які ухвалювались ще до створення Директорії[56]. Але вони, звичайно ж, знали про конкретні дії Ради Курського напрямку, Українського революційного штабу, а також про наступ більшовицьких військ.

Тому, мабуть, варто визнати за небезпідставні критичні закиди на адресу В. Винниченка, що їх висловлювали сучасники й повторювали автори, які аналізували історію війни між УНР і Радянською Росією[57].

Так, М. Шаповал створення Тимчасового робітничо-селянського уряду на чолі з «україножером» Г. Пятаковим вважає обманом, який Москва використала для приховування своєї агресії проти України[58]. Мету агресії один з лідерів есерів пояснював прагненням РСФРР дістатися до українського хліба, іншого продовольства. «Грабіж України Москвою — така причина війни. Ліцемірні заяви про голод просто обурюючі: найбільша держава в світі та ще рідко заселена не може себе прогодуватице штука»[59].

Аналізуючи документи російського наркомату закордонних справ, М. Шаповал доводить, що Москва вдавалася до «крутійства» у відповідь на пропозицію мирних переговорів, що містилася у ноті, підписаній всіма членами Директорії 9 січня 1919 р.

Зрештою ж, РНМ запропонувала відрядити до Москви делегацію УНР для проведення переговорів. Місія (соціал-демократ С. Мазуренко і есер Ю. Ярослав) офіційно заявила, що Директорія згодна «на утворення влади трудових рад, на економічний договір і військовий союз з сов. Росією з метою захисту обох республік від добровольчеських акцій і наступу Антанти, але під умовою признання самостійності України з верховною владою, яку утворить Трудовий Конгрес, і припинення наступу та вивід большевицьких військ»5.

М. Шаповал схильний також пояснювати зрив переговорів з РСФРР не стільки «крутійством» Москви і навіть не стільки її позицією, скільки суперечностями всередині українського руху. Висловлюючи думку, що досягнення угоди з Москвою позитивно позначилось би на подальшій долі УНР, автор із жалем констатує: «Але українська політика розкололася. Частина військових начальників взагалі була проти всякого порозуміння з Москвою, а навпаки, за порозуміння з Антантою і за війну проти большевизму, навіть взагалі проти соціяльної революції. Всякі українські умірковані (власне дрібно-буржуазні) політики гнули туди ж. Український рух взагалі складався з двох головних течій: соціяльно-революційної (с-ри і с-д) і буржуазно-демократичної (с-фед., соц-самост. і всякі безпартійні патріоти). Так от власне оці дві течії, завжди боролися між собою. Коли була гетьманщина, то буржуазно-демократична течія навіть готова була піти на співробітництво з гетьманщиною, але ж коли ця пішла уперто проти всього українського, то наші буржуазні демократи «революціонізувалися» і почасти навіть підпирали наше повстання, вливались в систему УНР. Але як наша революція перемогла, а Москва почала нахрапом лізти на Україну, то наша буржуазна демократія стала рішуче проти всяких спроб трудової демократії (с-р і с-д) знайти порозуміння з Москвою»1.

Додаткові аргументи для своєї антибільшовицької позиції праві елементи вбачали в інтервенції країн Антанти на Півдні України й просуванні на Волині польського війська[60].

Спрощеного підходу до конфлікту Директорії з більшовиками, радянською владою намагається уникнути П. Христюк. Він звертає увагу на те, що, хоч і без укладання певних конкретних угод, зобов'язань, все одно Д. Мануїльський та X. Раковський ще до антигетьманського виступу запевняли В. Винниченка, Ю. Мазуренка, С. Мазуренка і В. Мазуренка у бажаності злагоди між Радянською Росією і відновлюваною Українською Республікою.

П. Христюк припускає, що, вірогідно, так би й сталося. Проте він не може втриматися на одній позиції, коли аналізує війну між Радянською Росією й УНР. В одному місці він пише, що ініціаторами й організаторами боротьби проти Директорії були «руські комуністи в Україні, а вели її трудящі республіки»; в іншому — спростовуючи аргументи Москви в «дипльоматичній телеграфічній суперечці» (січень 1919 р.), намагається довести, що справжню війну вела РСФРР, а більшовики України виконували роль якщо не прикриття, то агентів РКП(б).

Слід визнати, що досить непросто пояснити суть нового конфлікту між Радянською Росією і УНР. Поверховий підхід до складної і суперечливої проблеми (він посилено продукується й досі) полягає у тому, що вся провина беззастережно покладається на більшовиків, РСФРР. Допоміжний чинник — КП(б)У, яка подається як організація російських комуністів в Україні, та ще російський (руський) або ж зросійщений пролетаріат.

Безпосередні учасники Української революції, її провідники в оцінці тогочасних подій, хоч і особливо болісно реагували на поразки від радянської влади, та все ж намагалися бути всебічними, ґрунтовними, об'єктивними.

П. Христюк, порівнюючи політичний курс більшовиків і Директорії, робить висновок, що антирадянською політикою, репресіями проти рад, що нерідко виникали ініціативним порядком, ставали дійсним витвором народних мас, а також антиробітничими й антиселянськими заходами провідники українського руху об'єктивно виводили УНР на ворожі щодо РСФРР і власних трудящих позиції. Водночас керівництво радянської Росії він також звинувачує у великодержавницькому курсі, що маскувався ідеями спільної, інтернаціональної боротьби проти об'єднаних сил контрреволюції.

П. Христюк вважає, що політика нейтралітету, якої намагалася дотримуватися Директорія, не могла сприйматися більшовицьким урядом Росії, оскільки найкоротший шлях до прямого протиборства з авангардом світового імперіалізму — Антантою, що, в свою чергу, висувала на вістря війни з соціалізмом білогвардійщину, лежав через Україну. Додаткові ж сприятливі для УНР перспективи вимальовувалися у разі відновлення в Україні радянської влади.

Вважаючи, що Україна на початок 1919 р. опинилася «між молотом і ковадлом», І. Мазепа намагається аргументувати закономірність вибору українським керівництвом орієнтації на Антанту. Розуміючи, що власних сил для відсічі більшовицькому наступові замало, потрібно було шукати надійного союзника. «Одеський десант» сприймався як «початок поважно задуманого Антантою плану боротьби з большевицькою владою».

Про реальні сили, якими диспонували інтервенти, тоді відомостей не було, та й ніхто не міг сподіватися, як швидко обернеться та кампанія катастрофою. Всьому ж «культурному світові» намагалися довести, що українці — не більшовики, і розраховували, що «тоді українська справа знайде для себе більш прихильне відношення на міжнародному полі»[61].

Основні політичні колізії тим часом розвивалися в Києві, де Директорія й Рада Народних Міністрів відчайдушно силкувалися опанувати ситуацію. Досягти цього за умови неухильного «полівіння» низів і одночасного «поправіння» верхів було непросто. Адекватної становищу лінії поведінки ніхто не міг запропонувати. Наочною ілюстрацією до цього стала державна нарада 16 січня 1919 р. Крім членів Директорії й уряду в нараді брали участь представники УПСР, УСДРП, соціалістів-самостійників, Селянської спілки й Січових стрільців.

Відкриваючи нараду, В. Винниченко заявив, що з огляду на небезпечний стан республіки, Директорія, не чекаючи поки розпочнеться Трудовий Конгрес, визнала за необхідне вислухати думку представників ширшого українського громадянства щодо подальшого ведення революційної боротьби. Він зазначив, що серед українського суспільства побутує три напрями, а саме: за продовження попередньої політики Директорії, за встановлення диктатури пролетаріату й за диктатуру військову. Отже, бажано обмінятись думками й виробити якусь спільну лінію[62].