Розділ «VI. ПОЛІТИЧНІ РОЗДОРІЖЖЯ КІНЦЯ ВІСІМНАДЦЯТОГО»

Бажання зайняти нейтральну позицію між Радянською Росією і світовим імперіалізмом, що через Україну торував собі шлях на більшовицьку столицю, П. Христюк кваліфікував "не здійснимою, шкідливою для українських працюючих мас і злочинною для соціаліста утопією"[897].

В день оприлюднення декларації від імені Директорії з'явився ще один документ, який П. Христюк назвав "піддекларацією". В ньому популяризувались деякі задуми Директорії. З погляду автора відомого чотиритомника, він відкривав завісу над тим, про що Директорія побоювалась відверто сказати в основному документі. З нього ставали яснішими дійсні політичні орієнтації Директорії і уряду, хоча, в принципі, це робило загальну платформу ще аморфнішою і заплутанішою.

"В тій "піддеклярації”, - пише П. Христюк, — Директорія заявляючи про своє опікування робітничими організаціями, в той же час попереджала, щоб ради робітничих депутатів, "а ні при виборах до них, а ні в своїй діяльності" не допускалися до захвату власти. В "Трудовій Республіці" трудові, працюючи маси не допускалися до здійснення влади на місцях в формі своїх клясових організацій. Трудові маси позбавлялися можливости в організованих клясових формах: вести боротьбу за той новий суспільний лад, "який не знав би ніякого гніту й визиску", як про це говорилося в "большевицькій" Деклярації Директорії.

Задача поспіти за розвитком революції, усвідомити її завдання і намітити правдиві шляхи до їх розвязання виявилась непосильною для Директорії й скінчилась невдало"[898].

26 грудня 1918 р. наказом Директорії було призначено Раду Народних Міністрів. Її склад виявився таким: Голова Ради Народних Міністрів і міністр закордонних справ — В. Чеховський{28} (УСДРП); міністр внутрішніх справ — О. Мицюк (УПСР); міністр земельних справ — М. Шаповал (УПСР); міністр мистецтва — Д. Антонович (УСДРП); міністр морських справ — М. Білінський (УПСС); міністр народного здоров'я — Б. Матюшенко (УСДРП); міністр пошт і телеграфів — І. Штефан (УПСР); міністр продовольчих справ — Б. Мартос (УСДРП); міністр торгу й промисловості —С. Остапенко (УПСР); в. о. міністра військових справ — О. Осецький (УПСС); в. о. міністра народної освіти — П. Холодний (УПСФ); в. о. міністра юстиції — С. Шелухін (УПСФ); в. о. міністра фінансів — В. Мазуренко (УСДРП); в. о. міністра праці —Л. Михайлів (УСДРП); керуючий міністерством шляхів — П. Пилипчук (УПСС); керуючий управлінням культів при міністерстві народної освіти — І. Липа (УПСС); державний контролер — Л. Симонів (УПСС); заступник виконуючого обов'язки державного секретаря — І. Сніжко.

У складі цього кабінету за короткий час сталися деякі зміни. В. о. міністра народної освіти був призначений І. Огієнко (УПСФ), в. о. державного секретаря М. Корчинський (УПСФ), а міністром єврейських справ став А. Ревуцький («Поалей-Ціон»)[899].

Принципи формування уряду і його склад критично оцінювалися сучасниками. Зокрема, М. Шаповал з цього приводу зауважує: «Як видно в дечім прийшли нові люде: тих, що були в уряді Ц. Ради за німецької окупації не видно на відповідальних посадах. Вони не були і в УНСоюзі, тримались осторонь. Правда, М. Грушевський з своїми прихильниками ставили було питання на зборах київської організації нашої партії, щоб Директорія по повороті в Київ передала владу старій Ц. Раді, але за цією думкою стояла зникаюча меншість — сам Грушевський і його прихильники, яких було душ 7–8. Через таке рішення київських с-рів група Грушевського зайняла "опозиційне" становище і почала потроху пересовуватись з крайнього правого крила на ліве»[900].

Надзвичайно критично оцінювив уряд В. Чеховського П. Христюк. Він, як мовиться, не лишає каменя на камені від застосованих принципів формування й механізму функціонування кабінету, висловлює серйозні сумніви щодо потенційних можливостей переважної більшості міністрів, а відтак — і всієї виконавчої влади УНР. Замість того, щоб створити класовий робітничо-селянський уряд, Український Національний союз (на чолі з М. Шаповалом) і Директорія (на чолі з В. Винниченком) просто поділили (наближено-пропорційно) міністерські посади між представниками УСДРП, УПСР, УПСФ і УПСС, так що ліві та праві одержали майже однакову кількість місць.

Суто український склад кабінету (за винятком міністра єврейських справ) лише поглиблював прірву між українством і неукраїнськими елементами (особливо ж росіянами та поляками).

У Раді Народних Міністрів не дістали жодного місця дуже впливові на той час боротьбисти, а від есерів центральної течії ввійшли деякі особи, що були досить опосередковано пов'язані з партією й невідомо коли вступили до УПСР.

Голова Ради Народних Міністрів, хоч і сповідував ліві погляди, впливу на формування кабінету не мав, а був призначений до готового органу і, як наслідок, очолював уряд швидше технічно[901]. Він і сам це добре розумів. У своїх зізнаннях під час судового процесу над ЦК УПСР у 1921 р. В. Чеховський заявив: «Я можу сказати, що власне мого кабінету не було, я його не організовував і за нього не відповідав. Це був кабінет директоріянський. В міжнародній політиці він визначався тим, що стояв на зовсім іншій позиції, ніж я»[902].

Директорія вирішувала всі важливі питання без участі уряду. Як відомо, навіть про оголошення війни Радянській Росії В. Чеховський — голова уряду, міністр закордонних справ — дізнався лише з газет. Так само О. Назарук, в той час міністр преси й пропаганди, пише, що він про цю подію «довідався з преси»[903].

Рада Народних Міністрів, як переконливо доводить П. Христюк, зовсім не відповідала суті та духові тієї поміркованої декларації Директорії, яка була оголошена того самого дня, що й створення уряду. В останньому просто не було людей, готових до реалізації відповідного революційного курсу.

«Диктатура працюючих мас, трудовий принцип, знищення капіталістично-буржуазного суспільства і запровадження нових форм суспільного життя, інтернаціональна солідарність працюючих мас, клясова боротьба — все це були речи незрозумілі, чужі й далекі більшости "соціялістів" з цього кабінету, — стверджує історик. — Через це утворення його (і саме в день оголошення Деклярації) і доручення саме йому здійснення намічених в ній заходів було найкращим виясненням дійсного змісту "большевицької" Деклярації. Затвердженням цього кабінету Директорія і кола, на які вона спіралась, давали доказ того, що їм не під силу розвязати завдання, поставлені перед українською революцією, що вони, як були, так і залишились "героями" і провідниками єдиного національного фронту і тільки його, і не піднялись до того, щоб стати провідниками робітниче-селянських мас України в їх клясовій, соціяльно-економичній боротьбі»[904].

Критичних зауважень щодо діяльності відновлюваних органів влади Української Народної Республіки, здійснюваної ними політики в історіографії ніколи не бракувало. Підвалини ж тут, як і в багатьох інших випадках, закладались самокритичними зізнаннями й оцінками досвіду, на які мужньо зважились, у першу чергу, активні учасники, провідники українського руху.

Однією з величезних вад Української революції на даному етапі В. Винниченко, та й ряд інших політичних діячів, вважали настороженість і недовір'я частини лідерів політичних партій до керівництва Директорії, в позиції якого вони вбачали (почасти — інстинктивно) симпатії до більшовицьких зразків суспільних перетворень і свідоме чи ні, але просування їм назустріч. До цього не були готові лідери провідних українських партій, які чинили Голові Директорії, його діяльності як прихований, так і відвертий опір.

Не сприяло природному розвиткові Української революції й складне воєнне становище: Антанта, німці, гетьманці, більшовики звідусіль тиснули на українську владу, намагаючись її знищити.

Як наслідок — з самої невизначеної позиції українства об'єктивно виростало двовладдя (крім інших влад, що «накидали» себе Україні, окремим її регіонам). З одного боку, провід українського руху гальмував запровадження влади трудових рад — принципу, на якому формально зійшлися ще під час антигетьманського повстання у Вінниці. Навіть з ухваленням відповідного закону керівники українського руху свідомо зволікали, «відновлювали старі, антиукраїнські й антибольшевицькі думи, право-есерівські земства з їхніми демократичними безконечними балаканинами, з їхньою нездатністю до енергійної, рішучої праці, з вічними протестами проти "насильственной украинизации"»[905]. На додаток до всього Директорією призначались (потрібно було мати хоч якусь владу на місцях) ніким не контрольовані коменданти, комісари, серед яких нерідко були випадкові, а то й ворожі українській справі особи.

З іншого боку, така практика спричиняла нерозуміння й опір народних мас, що самочинно творили альтернативну владу у формі Революційно-військових комітетів і рад робітничих і солдатських депутатів, які в світлі революційного досвіду мали особливо привабливий вигляд. Незважаючи на підтримку Директорії ВРК і радами, вони зазнавали репресій від призначених тією ж Директорією комісарів і комендантів.

Внутрішній розкол влади, ще до її скільки-небудь виразного оформлення, зміцнення, не віщував оптимістичних перспектив. Ситуація ускладнювалась підривними діями таких «свідомих українських реакціонерів», як полковник П. Балбочан. Серед особливо шкідливих акцій останнього В. Винниченко виділяє розгін у Харкові променшовицького робітничого з'їзду й з'їзду Селянської спілки на Полтавщині (з арештами, прилюдним шмаганням різками, розстрілами тощо). Оскільки все це освячувалось іменем Директорії, зрозумілими стають сплески негативних настроїв до української влади.