Розділ «VI. ПОЛІТИЧНІ РОЗДОРІЖЖЯ КІНЦЯ ВІСІМНАДЦЯТОГО»

Ускладнювало ситуацію й те, що С. Петлюра взяв під свій захист П. Балбочана як «головну мілітарну силу» на Лівобережжі. «Розуміється, С. Петлюрі трудно було зрозуміти, що не Балбочан був там нашою головною силою, а те робітництво й селянство, що розстрілювалось і поролось різками», — з відчаєм і приреченістю зауважує В. Винниченко[906].

Ситуацію ускладнювало те, що маси, їхні проводирі, особливо на Лівобережжі й Півдні, нічого не знали навіть про головні засади нової влади. «Зате вони бачили й знали реальну діяльність представника Директорії, вождя повстання на лівому березі — Балбочана, — невтішно констатує В. Винниченко. — Розгони робітничих і селянських з'їздів, розстріли й пороння різками робітників і селян, цілування ручок княгинь і поміщиць, залишання на адміністративних посадах гетьманців, безчинства, сваволя балбочанівської офіцерні, яка здебільшого була руська, все це без усяких декларацій за ці півтора місяці до випуску декларації цілком з'агітувало проти Директорії весь лівий беріг, робітництво й селянство, без ріжниці національностей»[907].

Лідер УНР змушений визнати, що подібні дії спричинили гостру ворожнечу до Директорії, яка не обмежувалась настроями, а й зумовила низку організаційних кроків. Так, на Харківщині й Полтавщині в другій половині грудня 1918 р. під проводом боротьбистів створювались повстанські загони, але вже не проти ліквідованої гетьманщини, а проти Директорії. «І вже "Славний отаман" і "також національний герой" Балбочан то тут, то там вступав з ними в бої, посилаючи Директорії донесення, що геройськи бореться з військами російських комуністів, — зовсім невесело іронізує В. Винниченко. — Та навіщо так далеко ходити: в самому Київі, в резиденції "соціалістичної" влади на другий же день по вступі Директорії розпочалась реальна, дійсна (а не деклараційна) політика її. Я не кажу вже про те, що без потреби й без пуття було поставлено змучене гетьманщиною й місяцем усяких гетьманських "воєнних і осадних положеній" місто на "стан облоги". Не кажу про те, що зразу було введено немилосердну цензуру на пресу, заборонено збори, зібрання, що, словом, не дано було населенню навіть вільніше зітхнути й почути хоч якусь ріжницю між Гетьманщиною й Директорією. Хай це вимагалось, як казали отамани, військовою необхідністю. (Тут ще один доказ, якими у клясовій державі можуть бути оті "демократичні свободи".)

Але річ у тому, що отамани не тільки військові справи вирішували, а й усі політичні, соціальні й національні. Вся верховна, себто реальна влада була в руках отаманів і то в штабі Січових стрільців, з якими С. Петлюра цілком консолідувався й серед яких запобігав ласки. Вони вводили стан облоги, вони ставили цензуру, вони забороняли збори»[908].

Не відмовляючи отаманам у прагненні зарадити національній справі, слід зазначити, що недостатня освіченість і брак досвіду у більшості з них, як правило, оберталися лише на шкоду Українській революції, українській державності.

Головна біда Директорії полягала в тому, що вона не створила органів для втілення в життя накресленого курсу. Відкинувши чисто радянську систему революційної (класової) влади, лідери українства «зупинили свою революцію на півдорозі». «Ми боялись большевизму, — зазначає В. Винниченко, — думали способом репресій не допустити його розвитку, але цим якраз добились того, що не тільки пхнули маси в обійми націоналістичної течії руського большевизму, але й знов одіпхнули їх від української ідеї, знов ми цю ідею одягли в соціально-ворожі масам, майже реакційні, петлюрівсько-Балбочанівські форми»[909].

Пізніші дослідники подій листопада 1918 р. — січня 1919 р. здебільшого нехтують фактами, якими оперували В. Винниченко, М. Шаповал, П. Христюк, І. Мазепа, зробленими в їхніх працях оцінками і висновками. Так, М. Стахів на основі тенденційно підібраних уривчастих висловлювань (а не фактів) з праць радянських авторів (передусім — В. Антонова-Овсієнка та М. Яворського, частково М. Рафеса) намагається довести, що «ніяких повстань в користь Совєтської влади в Україні в грудні 1918 року і в першій половині січня 1919 року не було», що влада Директорії над всією Україною була абсолютною. А відтак — «спростовує» написане лідерами Української революції, звинувачує їх у політичній заангажованості[910].

Не меншим лихом для керівництва УНР, на думку багатьох істориків і політичних діячів, серед них — і В. Винниченка, стало те, що «вся сістема організації військової влади була не відповідна до тих завдань революції, які висувались життям і які Директорія старалась сінтезувати й формулювати»[911].

Більшість офіцерського корпусу, за оцінками Голови Директорії, становили не революціонери, а скоріше — контрреволюціонери. Тому він ще до зайняття Києва, «маючи на увазі необхідність організації революційної й соціалістичної армії, без якої ніякі наші гасла й декрети не могли бути здійсненими, вніс проект організації старшинських шкіл, в які приймались би свідомі політично й соціально українські робітники й селяне. До випусків з цих шкіл офіцерів призначати з унтер-офіцерів. А крім усього ввести в армію інститут політичних комісарів.

Ці внесення зустріли явну, гостру неприхильність з боку "Головного Отамана" С. Петлюри. Навіть протест, що Директорія вмішується в військові справи, хоче насадити в армії большевизм, внести розклад у неї. Запротестували й инші неголовні, але по суті, може, й більш головні, ніж "Головний" отамани»[912].

Поступаючись настійливим вимогам Голови Директорії, отамани в певний момент, здавалось, пішли на поступки, погодились з пропозицією В. Винниченка, насправді цілком саботуючи її. Отже, «фізична сила, військо лишалось у руках елементів, які або не розуміли революції, або були явними контрреволюціонерами й навіть контр-українцями»[913].

Звичайно, така оцінка провідників не лише війська, а й, по суті, тих, від кого залежала доля подальшого політичного курсу, дуже відповідальна, багато в чому ключова для розуміння процесів, що наповнювали життя України в той період.

Голова Директорії скрушно визнає, що вся система військової влади свідомо вибудовувалась Головним Отаманом і його оточенням так, щоб над ними не було ніякого політичного контролю[914].

«От ця безконтрольність, самодержавність влади, цівільної й військової, була основною, початковою нашою бідою. Це була й свідома, й несвідома наша контрреволюція, яка, користуючись обставинами, захоплювала всю владу й одтирала від неї революційні елементи, не допускаючи над собою їхнього контролю ні в якій формі, а особливо в формі рад»[915].

Зовсім інші акценти у порушених В. Винниченком питаннях розставляє І. Мазепа. Він вважає поведінку отаманів природною реакцією на компромісну політику Директорії, яка не задовольнила ані лівих, ані правих. Одні — збольшевичувались (Григор'єв на Херсонщині, Зелений на Київщині), інші —вдавались до правоконтрреволюційних кроків (Балбочан на Лівобережжі) і ніхто не хотів підкорятись Директорії як керівному державному центрові[916].

Як завжди, оригінальне тлумачення складних тенденцій пропонує Д. Дорошенко. Він вважає отаманщину логічним продовженням деструктивної лінії, яку започаткувала Директорія, йдучи на антигетьманське повстання. Конструктивної програми вона запропонувати була не здатна, а покликані нею до життя руйнівні сили, вирвавшись назовні, вгамувати було вже нікому не під силу. «Дивлячись збоку, справді не можна було не прийти до висновку, що новий лад довго не вдержиться, — пише історик. — Влада не мала авторитету. Не знаю, чи здавали собі справу ті, що починали повстання, — що звалити Гетьмана може й легко, але що наладити якийсь инший лад — дуже важко вже через одне те, що при кожному рухові, який ставить собі метою щось скинути, щось зруйнувати, набирають великої сили всякі деструкційні стремління взагалі. Одже й Директорія, викликавши цього духа деструкції, не могла вже дати собі з ним ради. Та армія, що так легко й швидко зібралася в її руках в падолисті, ще легше й швидше розлетілась і розтанула, коли головна мета — повалення Гетьмана — була досягнута. Перейшовши до рук ріжних отаманів, військова справа опинилась в такому самому стані, як була рік тому назад, в січні 1918 р.»[917].

Дуже зашкодило національній справі, на думку колишнього високого урядовця, бездумне руйнування державного апарату, адміністративних органів влади. Директорії судилося пожати бурю, яку вона сама посіяла. Нова влада почала з того, що одним розчерком пера звільнила з посад усіх урядовців, призначених за гетьманства. «Назад приймали лиш по встановленні благонадійності, а що благонадійність посвідчували особливі комітети з поміж самих урядовців, легко собі уявити, яка з того вийшла деморалізація, і скільки порядних та чесних людей залишилося поза бортом, а на посадах позоставалися люде меткі, проворні, що вміли знайти собі протекцію або приподобатись новому начальству, вдаючи з себе завзятих самостійників та шовіністів. А тимчасом урядовий апарат та сякий-такий лад і порядок по всіх галузях державного життя і господарства, з великими зусиллями заведені за попереднього ладу, руйнувалися й нищилися. Як то звичайно буває при всяких переворотах і розрухах, на верх життя вибивались і випливали не кращі люде, а гірші, які вміють припасуватись до всякого режиму і до всякого ладу. Так було перші часи й після гетьманського перевороту, але тоді були инші обставини, була зовнішня сила, яка залізною рукою тримала порядок; тому-то влада встигла зорганізуватись і наладити порядок у країні, —та й то було важко. Тепер же, коли всі деструкційні, ворохобні елементи не знаходили собі ні опору, ні впину, нова влада, навіть, коли б вона й поставила собі головним завданням за всяку ціну завести лад і порядок, — ледви чи змогла б цього досягти»[918].

Д. Дорошенко вважає, що українське керівництво саме загнало себе у безвихідь, виголосивши наперед нереальні гасла, які з приходом до влади треба було хоч якимсь чином реалізувати. Дуже негативну роль, на думку дослідника, відігравав тиск лівих партій, що намагалися понад усе прискорити втілення в життя радикальних соціальних програм. За цих обставин українській владі постійно «…доводилось думати не стільки про якісь організаційні завдання, скільки про реалізацію тих широких обіцянок, тих палких гасел, які були кинуті в маси, щоб привернути їх на свій бік на початку повстання. Ставши ж на цей шлях, доводилось поневолі ставати на похилу площу й котитись, котитись невідомо куди, — куди донесуть хвилі розбурханого моря. Верховна влада, здійснена в Директорії з пяти осіб, випадково зведених докупи, і з Ради Народніх Міністрів, опинилась играшкою в руках лівих партій, що почали боротись між собою за перевагу. Яко протилежність «російській орієнтації» попереднього правительства було проголошено твердий самостійницький і національний курс. Але цей курс переводився часами в таких формах, які лиш осмішували уряд і безпотрібно дратували населення»[919].

Подібні погляди на сутність ситуації, створеної Директорією, висловлював і А. Денікін. «Винниченко проголошував декрети цілком більшовицького змісту про соціалізацію, націоналізацію, вилучення буржуазних цінностей, — писав лідер білого руху. — …Директорія розпалювала соціальну пожежу з метою свого ствердження, безсила потім локалізувати її в цілях власного існування. Напівбільшовизм Директорії не задовольняв нікого і, природно, котився по інерції у бік більшовизму рад. Люди, які спостерігали життя України того часу, всі наші інформатори в один голос задовго до перевороту пророкували правлінню Директорії долю короткого та безславного етапу на шляху до більшовизму, і, за загальним визнанням, цей етап, коли він нарешті здійснився, мав найбільш анархічний характер з усіх дев'яти "режимів", що змінилися на Україні»[920].

Д. Дорошенко звинувачує Директорію також у тому, що нею було створено ненормальний політичний клімат, надзвичайно тяжку ідейно-психологічну обстановку, в якій не могли скільки-небудь вільно почуватися і діяти люди з власною орієнтацією й уподобаннями, здатні до критичного аналізу дійсності. У пресі розпочалось відверте цькування багатьох відомих громадських діячів. «Перед в цьому цькуванні вела "Рада", містячи статті під загальним заголовком "Під суд!" Один день вона домагалась суду над М. Василенком, другий над В. Науменком, третій над Д. Григоровичем-Барським і т. д., добре тямлячи, що в умовах тодішнього моменту це був заклик не до суду, а хіба що до самосуду. Коли я при стрічі з А. Ніковським, автором цих статей, запитав його, на що він це робить, Ніковський відповів, що домаганням суду над певними особами він як раз і хоче забезпечити їх від прояву "народного гніву". Взагалі в ці дні люде неначе втратили всякий критерій для розріжнення того, що моральне, а що ні, і писали часом такі річи, яких самі б посоромились в звичайний час. Це витворювало надзвичайно важку, отруйну атмосферу, від якої, здавалося б, утік світ за очі, щоб не бачити й не чути нічого цього»[921].