Розділ «VI. ПОЛІТИЧНІ РОЗДОРІЖЖЯ КІНЦЯ ВІСІМНАДЦЯТОГО»

Внутрішній розлад, глибокі суперечності в керівних колах Української революції, неможливість проведення узгодженої лінії не просто заважали темпам відродження Української Народної Республіки. Не давши їй хоч скільки-небудь зміцнитися, усталитися, вони ставили під загрозу результати масового руху, вели до непоправних внутрішніх конфліктів, від яких завойована неймовірними зусиллями й жертвами національна державність могла впасти й сама собою. А тут дедалі сильніше виявляли себе альтернативні сили, які прагнули до її свідомого повалення.

Осінь-зима 1918 р. стали не лише часом боротьби за відновлення республікансько-демократичного ладу, уособленого в УНР, а й місяцями рішучої активізації дій сил, які прагнули поновлення радянської влади. Хоча позиції більшовиків за час гетьманату й австро-угорської окупації були істотно підірвані, відродження підпілля все ж ішло невпинно й по висхідній лінії. Втім, не чекаючи закликів, спеціальних організаційних заходів, на дедалі вищий щабель піднімалася хвиля стихійних виступів проти офіційної влади, яка істотно хиталася й по-суті вже падала. І учасники цих виступів прагнули не просто повалення режиму, який зненависнів, вигнання з Батьківщини окупантів-терористів, а й не хотіли повернення на владний Олімп тих, кого вважали безпосередніми винуватцями жахливих випробувань, через які українці мусили пройти в 1918 р. Малися на увазі лідери нації, які підписавши Брестський мир, згодились на прихід в Україну окупантів, привели, зрештою, й до державного перевороту. То ж такі елементи ставали не під прапори Директорії, а вдавалися до радикальних дій, орієнтуючись на соціалістичні ідеї, реалізація яких пов’язувалася з торжеством влади рад. Її неуспіх на початку 1918 р. сприймався як перемога контрреволюційних сил, ворожих інтересам трудящих.

Певного психологічного імпульсу протинімецькій і протиурядовій боротьбі надали повідомлення про анулювання 13 листопада 1918 р. урядом В.Леніна Брестського мирного договору і блискавична зміна настроїв у середовищі окупаційних військ, внесення в їх життя організаційних і політичних зразків, запозичених з революційної практики радянської Росії — створення солдатських комітетів, солдатських рад, відмова явочним порядком підкорятися командуванню, ухвалення рішень про від’їзд на Батьківщину тощо.

Особливо стрімко події розвивалися в робітничих регіонах України. Так, уже 11 листопада розпочався загальний страйк у Катеринославі. Робітників підтримали студенти гірничого інституту. Було утворено Тимчасовий робітничий комітет, проведено вибори до Ради робітничих депутатів. У ніч на 19 листопада очолювані більшовиками дружинники Катеринослава обеззброїли гетьманську варту на робітничій околиці Кайдаки, на ст. Горяїнкове, а невдовзі зайняли Амур-Нижньодніпровський. Влада в цих районах кілька днів перебувала в руках робітників. Масове повстання на середину листопада охопило значну частину Катеринославської губернії. В Новомосковському, Верхньодніпровському, Олександрівському, Павлоградському повітах, більшій частині Катеринославського повіту повстанці розігнали гетьманську адміністрацію і варту й відновили Радянську владу[922].

11 листопада застрайкували робітники Харківського паровозобудівного заводу (а ще до того припинили роботу на ряді дрібніших підприємств міста). На спільному засіданні Харківського губкому та губ ревкому з представниками ЦК КП(б)У було прийнято постанову: „1. Основне завдання харківських органів у нинішній момент — захоплення влади у Харківському районі. 2. Рада, як орган повстання, має бути обрана негайно”. 22 і 23 листопада на харківських заводах пройшли вибори до Ради робітничих і солдатських депутатів; більшовики одержали 66 депутатських місць з 90[923].

Знищували владу гетьмана та окупантів і пролетарі Донбасу. Уже на початку листопада 1918 р. робітничі загони під керівництвом більшовиків обеззброїли варту і розігнали гетьманську адміністрацію в Єнакіївському і Краматорському районах, у Дружківці. 18 листопада в Краматорську відбувся районний з’їзд Рад. За допомогою робітників Краматорська і Дружківки у листопаді відновили радянську владу трудящі Дебальцевого та інших міст і робітничих селищ Донбасу. Боротьба донецьких пролетарів за відновлення радянської влади ускладнювалася тим, що з Дону в Донецький басейн посунули білогвардійські з’єднання генерала П.Краснова, вдаючись у захоплених районах до кривавого терору проти робітників.

Повстанські загони, керовані губернським військово-революційним комітетом, 27 листопада оволоділи Полтавою. Однак, радянська влада протрималася в місті лише два дні. Отаман П.Балбочан, спираючись на підтримку німецьких військ, які перебували в Полтаві, придушив повстання.

Повстанський рух захопив і Правобережну Україну. В листопаді майже одночасно вибухнули повстання у Вінницькому, Балтському, Могилівському, Летичівському, Могилів-Подільському і Ямпільському повітах. 29 листопада окупанти й гетьманські війська були вибиті з Могилева-Подільського. У Летичеві було скликано селянський з’їзд, який одностайно оголосив повіт Летичівською радянською республікою. Головою ревкому було обрано місцевого селянина Л.П.Панасюка[924].

21 листопада 1918 р. повстанці роззброїли варту в м. Домбровиці на Волині. Влада перейшла до рук ревкому, очолюваного більшовиком О.Конончуком. Під керівництвом повітового більшовицького комітету і повітового ревкому (голова комуніст М.Пархомчук) ретельно готували повстання трудящі Овруцького повіту. В ніч на 1 грудня вони повели наступ на Овруч і після кількагодинного бою оволоділи ним. Наприкінці листопада очолювані Чуднівським ревкомом партизани повели наступ на губернський центр. Вони взяли Чуднів, села П’ятки, Троянів, Сангури[925].

Схожі процеси розвивалися й на Київщині, на півдні України. Так, у листопаді партизани Балтського і Ананьївського повітів розгромили гарнізони окупантів та загони гайдуків у районі Любашівки, Ананьєва, Жеребкова, Слобідки, Бірзули і разом з повстанцями Придністров’я здійснили похід на Роздільну й Тирасполь. У цих боях партизани захопили 3 тис. гвинтівок, кілька кулеметів і гармат. 24 листопада з Одеси в штаб армії Денікіна телеграфували: „Херсон, Миколаїв, Роздільна, Слобідка, Ананьєв загрозливі. Бірзула в руках повстанців. Наближення останніх може викликати в самому місті повстання. Сили опору мізерні”. Успішно діяли партизани і в інших місцях. 18 листопада за рішенням місцевої більшовицької організації партизанських загін розгромив варту і проголосив Радянську владу в с. Маяки на Херсонщині. Через деякий час маяцькі партизани допомогли відновити владу Рад в сусідніх селах — Білявці, Яськах, Граденицях, Троїцькому[926].

Однак боротьба сил, орієнтованих на радянську владу, була малоорганізованою, зусилля повсталих майже або мало координувалися, а відтак і успіхи виявлялися надто короткотерміновими і спорадичними.

З наближенням кінця 1918 р., в його останні дні приймались рішення, здійснювались кроки, які мали привести до тих чи інших результатів уже в наступному — 1919 р.

Здавалося, що роль „першої скрипки” могла зіграти Антанта. Перебуваючи в ейфорійному настрої після перемоги над Четверним союзом, вона з розмахом і статечно готувалася до опанування територіями найбільшої країни світу, в якій завирували революційні зміни. Поділивши колишню Російську імперію на зони, Україну „віддали” Франції. Злегка замаскувавши свої наміри рішеннями конференції у Яссах (Румунія)[927] про запрошення військ держав згоди в Україну, було вироблено план: негайно надіслати до Одеси інтервентів і рушити їх на окупацію Києва й Харкова, координуючи наступальні операції з діями сил Англії, США, Японії та ін. країн, а також білогвардійців у всіх інших регіонах російського постімперського простору.

22 листопада в Київ було призначено консулом з особливими повноваженнями Енно, який взявся енергійно „порядкувати” у визначеному регіоні. Серед інших „дипломатичних” акцій було попередження німецьких окупантів про відповідальність за можливі революційні виступи на контрольованій території (до приходу антантських сил) та за продаж або передачу зброї повстанцям. Тоді ж генерала Бертелло призначили командуючим військами Антанти на півдні Росії та Румунії. У його розпорядження для початку операцій було надано три французькі дивізії з розрахунком на наступне поповнення румунськими та іншими військами.

А вже 23 листопада на рейді Севастополя з’явилася антантська ескадра у складі 2 англійських, 2 французьких, 1 італійського дредноутів та 16 інших військових кораблів. Наступного дня до Салонік із Севастополя відбуло 20 білогвардійських транспортних суден для підвозу підкріплень. 27 листопада кораблі Антанти з’явились в Одеському порту. До міста почали стягуватися французькі, грецькі, польські, сербські білогвардійські підрозділи. 9 грудня англійські військові кораблі ввійшли в Миколаївський порт.

Одеса була перетворена на основну базу сухопутних військ інтервентів, а Севастополь — на військово-морську базу. В Одеському порту знаходилися французькі, англійські, італійські кораблі — броненосець „Мірабо”, 4 крейсери, 5 міноносців. Загальна кількість військ інтервентів в Одесі становила 45 тис. в Криму — понад 10 тис.[928]

Однак названі сили чисельно на порядок поступалися австро-німецьким окупантам, які тим не менше так і не змогли за вісім місяців опанувати Україною. Та й військові, моральні кондиції, настрої інтервентів, які за роки Першої світової війни звикли до неквапливих позиційних дій, в ході яких незмінно розраховували на підтримку союзників (відтягування переважної частини військ супротивника на Східний фронт) від самого початку робили проблематичними їх плани оперативної окупації основних центрів України — Києва й Харкова.

До того ж війська Антанти опинились на території, населення якої впродовж двох років зазнало впливів радикальних ідеологічно-політичних доктрин. Тут діяли не лише білогвардійські сили, елементи, що їх підтримували і тому вітали прихід інтервентів, а й більшовики, прибічники влади рад, поборники світової пролетарської революції. Вони не лише активно протидіяли іноземним прибульцям, піднімали населення на боротьбу з ними, а й вдалися до широкої агітації у ворожих військах, що відразу ж виявилася достатньо ефективною. Рядовий склад інтервентів виявився сприйнятливим до революційних ідей, принаймні, із зацікавленням слідкував за „соціалістичними експериментами”.

Тож антантське командування в Україні почувалося не надто комфортно. Воно не могло, зокрема, прийти до рішення, що робити з повстанським військом Директорії, що наблизилось до Одеси і 12 грудня ввійшло до міста. Оголосивши Одесу на воєнному стані, інтервенційні частини залишилися здебільшого на кораблях, а в район порту відступили й білогвардійці. Однак із прибуттям 17 грудня 156-ї французької дивізії її командир генерал Боріус наказав денікінським підрозділам очистити Одесу від повстанців. За цих обставин командування військ УНР згодилось здати зброю і відвести свої сили з міста.

Скориставшись із сум’яття, нерозберихи, робітничі бойові дружини за наказом більшовицького ревкому захопили багаті збройні трофеї і на деякий час 18 грудня запанували в низці ключових пунктів Одеси. Однак, не маючи ще достатніх сил, більшовики віддали наказ робітничим загонам відступити в навколишні села, перейти на нелегальне становище й приступити до організації партизанської боротьби.