Розділ «VI. ПОЛІТИЧНІ РОЗДОРІЖЖЯ КІНЦЯ ВІСІМНАДЦЯТОГО»

На заклик більшовиків встати на боротьбу за відновлення влади рад під їх прапори прийшло чимало жителів південного регіону і Одеса виявилася практично блокованою. Військовий губернатор Гришин-Алмазов доповідав у штаб Денікіна, що „Одеса перебуває у стані обложеної фортеці”[929].

Спроби антантців розширити зону окупації навколо міста наражалися на істотний спротив партизанів і з великими труднощами врешті вдалося закріпитися лише на деяких залізничних станціях (Роздільна, Вознесенськ тощо).

Отже, попри всю військово-економічну й політичну могутність країн Антанти, реальність реалізації первісних планів окупації України без підтримки інших союзних сил, без зміни підходів до справи, зокрема — істотного збільшення інтервенційного корпусу, на кінець 1918 р. слід визнати дуже проблематичною.

Порівняно значно оптимістичнішими вимальовувались наміри відновлення влади рад, які виношувались більшовиками.

Уже 14 листопада 1918 р. В.Антонов-Овсієнко, який дуже добре знав і об’єктивно оцінював становище в регіоні, підготував доповідну записку до Реввійськради РСФРР „про обстановку і найближчі стратегічні плани на Півдні (Україна, Дон)”. Реалістично оцінивши сили гетьманців, білогвардійців і окупантів, що на той момент уже готувалися до евакуації з України (врахування повстанського потенціалу Директорії, природно, в документі відсутнє), В.Антонов-Овсієнко вважав, що загони Червоної Армії „уже зосереджені або зосереджуються у найважливіших відправних стратегічних пунктах і достатні для найактивніших операцій”[930].

На перший погляд для такого висновку підстав практично не було. Адже йшлося на той момент лише про дві повстанські дивізії в нейтральній зоні. Однак В.Антонов-Овсієнко мав на увазі можливість переведення політичних настроїв трудящих України у воєнну організацію і відповідні дії. „На Україні, - наголошував він, — окрім двох повстанських дивізій (3500 і 500 чоловік), які діють біля Курська, існують у низці міст наші партійні орг[ани], що можуть мобілізувати нам на підтримку значні маси бідноти. Особливо революційно налаштовані селяни Чернігівської губернії, особливо добре організовані і значні революційні сили в Катеринославській губернії”[931].

Отже основний розрахунок діяча, який по суті визначав стратегію боротьби за Україну, будувався на перспективі підтримки руху за відновлення влади рад широкими масами самого українського населення.

Із трьох головних напрямків воєнних дій два стосувалися безпосередньо України: „1. Прикриваючись (очевидно в тексті помилка — швидше за все дане слово слід читати як „прориваючись” — В.С.) від Брянська до Гомеля і маючи на увазі за найменшої можливості зайняти Гомель, слід розвинути серйозну диверсію до Києва з Курська, мобілізуючи й формуючи повстанців (до цього залучається і менша з двох повстанських дивізій).

2. Удар на Харків: від Курська та Н.Оскола на Білгород-Харків, дивізія Ауссема — на Готню-Богодухів, від Н.Оскола і Лісок на Валуйки-Куп’янськ (Вовчанськ)”[932].

Разом із тим, В.Антонов-Овсієнко, к і інші політичні й військові керівники РСФРР, вважав необхідним зосередження головних сил із наявних на той момент в регіоні на Донському напрямку з рухом на Ростов-Новочеркаськ і Царицин.

Після реалізації першої черги накресленого стратегічного плану, зокрема захоплення Харкова, передбачався рух, з одного боку — у напрямку Полтава — Київ, з другого — в Донецький басейн, з третього — на Катеринослав — Миколаїв — Одесу і Крим.

При цьому малася на увазі координація й комбінація ударів регулярних частин і повстанців. А конкретні вказівки щодо дій останніх були не менш ретельно розробленими, ніж для червоноармійських підрозділів. Мались, зокрема, на увазі мобілізаційні заходи в Чернігівській губернії, захоплення ключових залізничних станцій на шляху до Києва, Конотопа, Бахмача, Даринці; роз’єднання неприятельських сил між Києвом і Харковом через відповідні дії біля Лубен і Полтави; підготовка повстанських сил на Катеринославщині для підтримки наступу в двох напрямках — на Південь і через Старобільський повіт на Міллерово; створення спеціального партизанського загону в районі Слов’янська або Микитівни з метою охорони і збереження цілісності Північно-Донецької залізниці (Харків — Куп’янськ), оперативні революційні дії в Донецькому басейні, підготовка до захоплення військових заводів. Окремо передбачався спротив ймовірному десанту Антанти в Криму[933].

Викладені положення лягли в основу Директиви Реввійськради групи військ Курського напрямку повстанським організаціям в Україні[934].

Слід сказати, що згадані документи були розроблені з ґрунтовним знанням ситуації в Україні і надалі стратегічний задум втілювався в життя без серйозних відхилень чи змін. Необхідні тактичні уточнення, звісно, не в рахунок. Однак темпи реалізації наміченої лінії виявились явно не такими, як розраховували її ініціатори.

Втім, можна висловити припущення, що зволікання з активними діями на Українському фронті виявились, зрештою, на користь радянського табору всередині самої України. Витративши не так багато безпосередніх зусиль на знищення гетьманського режиму й протиборство з окупантами (щодо останнього аспекту слід наголосити на величезних успіхах пропагандистської роботи[935]), більшовики та їх союзники змогли накопичити додатковий потенціал (моральний у тому числі) уже в протидії повсемісному встановленню і зміцненню влади Директорії, відновленню УНР, налагодженню функціонування органів місцевої влади. Однак все це стало очевидним не відразу.

Початок наступальних дій затягнувся і спочатку був не надто стрімким і потужним. Це й природно, адже В. Антонов-Овсієнко одержав під свою оруду лише дві повстанські українські дивізії — Богунську й Таращанську (загалом — біля 4 тис. чоловік з недостатньо високими військовими кондиціями і розпорошеними на фронті майже у 300 верст). То ж командуючий групою військ Курського напрямку після непорозумінь з військовим начальством змушений був апелювати аж до голови РНК РСФРР В.Леніна[936].

Однак зрушення відбувалися дуже повільно. Не одержавши в своє розпорядження жодної військової одиниці, Реввійськрада групи військ Курського напрямку (30 листопада вона була перейменована на Реввійськраду Радянської армії України — командуючий В.Антонов-Овсієнко, члени В.Затонський і Ф.Сергеєв (Артем), начальник штабу В.Ауссем) на початок грудня 1918 р. змогла хіба що структурувати дві українські повстанські дивізії, переформувавши їх відповідно у дві бригади — першу й другу та визначивши їм місце для дислокації[937]. Проте всі дії обох формувань здійснювалися поза межами України. Їхніми силами були зайняті Рильськ, Суджа, Хутір Михайлівський та інші пункти Курської губернії[938].

Лише 5 грудня надійшло розпорядження начальника штабу Реввійськради РСФРР про передачу під начало В.Антонова-Овсієнка кількох полків 8-ї армії і ряду загонів та інтернаціональних частин[939].

6 грудня Особлива повстанська дивізія, якою командував М.Крапив’янський, була перейменована на 1-шу Радянську українську дивізію, а командиром було призначено І.Локатоша[940]. Мотиви останньої реорганізації роз’яснив командуючий Українською Радянською Армією В.Антонов-Овсієнко у доповідній записці Главкому І.Вацетісу: спроба зосередження цієї одиниці, яка вважалася за найбоєздатнішу, на напрямку Курськ — Бєлгород „майже не вдалась — організовані з чернігівців частини відмовились у більшості підкоритися наказу перейти з Чернігівщини в указаний район”[941].

На організаційне зміцнення, підвищення дисципліни були спрямовані й розпорядження про переформування усіх повстанських загонів на регулярні частини Радянської Армії України[942]. Те ж стосувалося й новостворюваних загонів.