Розділ «VI. ПОЛІТИЧНІ РОЗДОРІЖЖЯ КІНЦЯ ВІСІМНАДЦЯТОГО»

Загалом же на кінець першої декади грудня 1918 р. у розпорядженні командування Червоної Армії України було близько 9 тис. бійців і 30 гармат[943]. До 6,5 тис. бійців і 7 гармат було сконцентровано на Харківському напрямку[944]. Перспектива загального успіху тут пов’язувалася, передусім, з тим, що рішуча активізація повстанців у Катеринославській губернії, де цілий ряд пунктів уже контролювали радянські органи, гостре протиборство сил на Полтавщині, Чернігівщині й Київщині не дали б можливості супротивнику зосередити свої війська на Лівобережжі й влаштувати скільки-небудь серйозну оборону.

Готовність до наступальних дій Української Червоної Армії визріла на середину грудня 1918 р. У день відречення гетьмана П.Скоропадського від влади, 14 грудня Тимчасовий робітничо-селянський уряд України звернувся до робітників, селян і червоноармійців України зі зверненням, у якому двічі наголосив на тому, що час вирішальних боїв за владу рад наближається[945]. Наступного дня, тобто 15 грудня 1918 р. командир 1-ої Української радянської дивізії І.Локатош видав наказ полкам дивізії про бойові дії.

Власне, з цього моменту розпочинаються наступальні операції на українську територію. Уже опівдні того дня 2-й Таращанський полк під командуванням В.Боженка вступив у посад Велика Топаль Новозибківського повіту Чернігівської губернії[946]. Однак просування вперед давалося нелегко. Лише 30 грудня той же полк з боєм взяв Городню[947].

З початком військових дій сили, підконтрольні В.Антонову-Овсієнку, почали швидко зростати. Уже 20 грудня в розпорядженні Реввійськради Української Радянської Армії перебувало 10 тис. багнетів, 1 тис. шабель і 18 гармат, що належали до українських полків. До них були додані 3650 бійців прикордонної охорони і понад 6 тис. тих, хто спішно навчався військовій справі[948].

А через п’ять днів — на 24 грудня під орудою командуючого радянськими військами в Україні налічувалося вже 14086 багнетів, 1350 шабель, 139 кулеметів, 20 гармат і 6220 організованих, навчених, але неозброєних людей[949].

При цьому намічені ще в середині листопада основні напрямки військових дій, навіть операцій чітко витримувались, підтверджувались і в основних документах. Основна турбота Москви про боротьбу з білогвардійським осередком на Дону й Кубані і надалі визначала особливу увагу українських військових сил, передусім їх командування до Воронезько-Ростовського регіону.

21 грудня 1918 р. радянські війська зайняли Вовчанськ Харківської губернії. Тоді ж радянські загони вступили до Куп’янська. Командирами загонів були ліві есери Ю.Саблін і Сахаров. За їх участі на зайнятій території було створено повітовий (Валуйський) ревком, до якого увійшли, окрім лівих есерів (основна, керівна сила), максималісти, анархісти, безпартійні повстанці.

Власне цей орган перейняв естафету від повстанського ревкому, створеного під орудою лівих есерів ще на початку грудня 1918 р. Невдовзі у Валуйках було сформовано лівоесерівський Центральний повстанський штаб і Східна українська повстанська армія — альтернатива Українській Радянській армії. До складу повстанської армії ввійшли Вовчанський полк Сахарова і Валуйський полк Цвєткова. У відозві до повстанців містились заклики не підкорятись закликам більшовицького командування і червоних комісарів. Ліві есери пропонували населенню влаштовувати спротив радянській владі та продзагонам. Відозву підписали Сахаров, Цвєтков і Ю.Саблін. Останній був членом ЦК партії лівих есерів і очолював згаданий повстанський штаб. У контакті з лівими есерами на певному етапі був і П.Дибенко, але потім відійшов від них.

Ревкомівці розраховували, скориставшись із величезної напруги в Україні, неймовірного кипіння соціальних і національних пристрастей, на поступове перетворення регіону на майже суцільну повстанську територію. 29 грудня було навіть намічено склад нового уряду України.

Більшовики, Тимчасовий робітничо-селянський уряд України кваліфікували створення лівоесерівського ревкому, його дії як заколот. Тому ревком було розігнано, командирів загонів заарештовано, а підлеглі їм два полки роззброєно[950].

Так чи інакше бажаного темпу руху на Харків не вийшло. Події ж на Катеринославщині, де повстання набирало дедалі більших „обертів” виявилися дещо асинхронними з наступом на Харків, випередили воєнні дії регулярних військ. Власне, ще з початку грудня орієнтовані на відновлення радянської влади частини поступово опановували Олександрійським, Павлоградським, Новомосковським, Верхньодніпровським, Нижньодніпровським, Кайдакським районами[951], беручи по-суті в „лещата” губернський центр.

28 листопада повстанці (в їх числі були й махновські підрозділи) сміливою операцією з Нижньодніпровська оволоділи мостом через Дніпро і ввірвались до міста. Гайдамаки Директорії з боєм відступили. Губернський військово-революційний комітет проголосив відновлення влади рад у Катеринославі й губернії[952]. Події з захопленням Катеринослава і тим, як розвивались стосунки радянських повстанців з махновцями по-суті з документальною точністю відтворені у романі О. Толстого „Ходіння по муках”.

Хоча неузгодженість у діях частин Української радянської армії й повстанців призведе ще до чималих втрат, на самому кінці 1918 р. ініціатива почала переходити до радянських сил.

За таких обставин Директорії, уряду, військовому проводу УНР треба було, практично без перепочинку розробити плани нової воєнної кампанії.

Що ж реально могла протиставити Директорія супротивникам, які збройно виступили проти неї? Дієва Армія УНР, чисельність якої в апогеї антигетьманського повстання сягала 300 тисяч, наприкінці грудня перебувала у стані бродіння і розкладу. Створена переважно з селян-добровольців, під впливом радянської агітації, вона почала виходити з-під контролю армійського командування і становити навіть певну загрозу для самої Директорії. Інформаційне бюро армії УНР у грудні 1918 р. доповідало про поширення більшовицьких настроїв серед козаків Дніпровської і Чорноморської дивізій, дислокованих у Києві. Такі ж тенденції дедалі виявляли себе і серед вояків інших гарнізонів та місцевого населення на Харківщині, Катеринославщині і Чернігівщині[953]. Взагалі, на цей час вже було ухвалене рішення, згідно з яким Дієва Армія мала існувати тимчасово. Лише кращі її кадри і технічне майно планувалося включити до складу нової регулярної армії, яку передбачалося створити у січні-лютому 1919 р.[954]

Між тим, ситуація, на погляд військового командування, вимагала негайних дій. З0 грудня 1918 р. Головному отаману С.Петлюрі була подана письмова доповідь — чи не найперший аналітичний документ на адресу державного проводу УНР, розроблений в оперативному управлінні Штабу Дієвої Армії (ШДА). Кілька його примірників зберігається у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України), у фонді 1078 — Головного управління Генерального штабу Армії УНР. Його стислий зміст подається лише у праці М.Капустянського "Похід Українських армій на Київ — Одесу в 1919 році", що вийшла у 1921 р., і з невідомих причин ніколи пізніше не залучався до наукового обігу та аналізу. Між тим, сформульовані в ньому підходи, висновки, практичні рекомендації, очевидно, носили фундаментальний характер і зіграли не меншу роль, аніж згадана Декларація Директорії від 26 грудня 1918 р., при виробленні політичним і військовим проводом УНР стратегічного курсу держави, при виборі зовнішньополітичних орієнтирів і пріоритетів боротьби, довгий час, судячи з усього, були відправними в практичних тактичних розрахунках. Документ цей має назву "Становище на фронтах і міри, необхідні для захисту України". Гадається, він заслуговує на те, щоб відтворити його майже повністю (опустивши лише окремі несуттєві деталі): " 1. Ворог:

а) з півночі і сходу з фронту Куп'янськ, Новозибків і Лунінець більшовики ведуть наступ на Україну з метою захопити Київ і установити свою владу на Україні і використати наші сили і засоби для боротьби з державами Згоди, добровольцями та Доном;

б) з південного заходу ведуть операції польські війська з метою заволодіти Східною Галичиною, а також, можливо, з претензіями на Волинь і Поділля;

в) з півдня ми тримаємо фронт проти добровольчих частин і держав Згоди;

г) нарешті, ми маємо кордон з Доном і Кримом.