Розділ «VI. ПОЛІТИЧНІ РОЗДОРІЖЖЯ КІНЦЯ ВІСІМНАДЦЯТОГО»

Селянська спілка всунула вимогу негайного скликання Установчих зборів і відновлення діяльності демократичних місцевих самоврядувань.

"Та в той же час, — зауважує П. Христюк, — навіть найбільші прихильники "демократизму", почували, що виступити "на люде" з гаслом парляментарного демократизму було небезпечно: робітництво і селянство очевидно хилилось до радянської системи влади. В місцевостях, які звільнялися з-під влади гетьманщини, відновлялися ради робітничих та селянських депутатів, організувалися революційні робітниче-салдатські комітети. Ясно було, що при широко розвиненій большевицькій агітації, перешкоджати в організації цих рад чи обмежувати їх в правах значило лляти воду на млин большевиків і свідомо шкодити собі.

У результаті великою більшістю думку про встановлення "большевицько- радянської форми влади” було одкинуто. Суперечність же між настроями революційного селянства та робітництва, з одного боку, і політичними плянами дрібної буржуазії й соціялістичної правиці на чолі з Директорією, з другого, було усунуто таким способом, що нарада Директорії з бувшими при ній членами українських політичних партій (на початку грудня у Вінниці) стала на так званому трудовому принципі”[870].

Таким чином, у відтворенні П. Христюка пошук політичної платформи Директорією, її базового, висхідного моменту виглядає значно серйозніше і реалістичніше. Здавалось, що знайдено було формулу, яка задовольняла відразу кілька умов: 1) вибивала грунт з-під більшовицької агітації; 2) Українська революція поставала в очах Антанти "не в більшовицьких формах"; 3) позначався зв'язок Директорії з робітництвом і трудовим селянством; 4) відкривалась можливість для поєднання соціально-економічних завдань і національно-політичних здобутків (українська державність) революції.

Однак, то було швидше абстрактно-теоретичне розв'язання нагальних проблем. Насправді програма виявлялась важкоздійсненною. І та обставина, що не було надії на будь-яку єдність всередині Директорії (Голова Директорії В. Винниченко "не на жарт "збольшевичився", а Головний отаман С. Петлюра "разом з меншими отаманами був рішучим противником всяких "експериментів" і висував, замісць трудового принціпу, принціп твердої отаманської влади"[871]) виявилась далеко не єдиною перешкодою.

Для здійснення обраного варіанту політичного курсу не було хоча б двох-трьох енергійних і послідовних соціалістів, справжніх революціонерів. Тогочасні керівники українського руху не могли рішуче порвати зі своїм недавнім минулим, з тяжінням до міщансько-демократичних засад Українського національного союзу.

Тимчасом австро-угорські й німецькі війська поспіхом залишали Україну — графік відбуття переповнених ешелонів дедалі ущільнювався. Гетьманці ж не становили хоча б скільки-небудь серйозної сили. Не гаючи часу, республіканські загони знову наблизились до Києва. Останній ешелон німецьких окупантів залишив українську столицю 12 грудня, а наступного дня повстанці були вже на околицях міста.

У ніч на 14 грудня з наказу оперативного штабу українські робітничі та військові групи (частково — також єврейські) захопили Печерськ, Куренівку, Шулявку, Лук'янівку і район залізниці. До ранку 14 грудня було роззброєно всі гетьманські загони на Печерську, захоплено Генеральний Штаб і Військове Міністерство. На Куренівці загони повстанців захопили батарею Сердюцького полку і, порозумівшись з сердюками, відкрили вогонь з кулеметів і гармат по тилах ворожих позицій, розташованих у Пущі-Водиці. В районі залізниць загоном революційного комітету був захоплений панцерний потяг російських білогвардійців. Коли з'ясувалося, що повстання перемагає, з самого ранку 14 грудня частини колишніх гетьманських військ (Лубенський, Радомишльський та підрозділи інших полків) почали надсилати до Оперативного Штабу своїх уповноважених із заявами, що вони приєднуються до революційних військ. До п'ятнадцятої години 14 грудня на вулицях Києва вже були перші загони українського революційного війська з фронту. Генерал Скоропадський оголосив, що він зрікається влади. На відміну від багатьох попередніх гетьманських документів останній державний акт виявився небагатослівним і дуже мінорним: „Я, гетьман усієї України, протягом семи з половиною місяців докладав усіх моїх сил, щоб вивести край з того важкого становища, в якому він перебуває. Бог не дав мені сил справитися з цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склалися, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади”[872].

І смислом і духом наведений документ кричуще дисонує з численними спробами адептів національного монархізму довести, що гетьману вдалося навести в Україні лад і порядок, а запропонована модель суспільної організації була найкращою за всю буремну добу 1917–1920 рр. І якщо згодитися з Г.Папакіним про те, що „зречення продемонструвало найвищий ступінь культури П.Скоропадського”[873], то мабуть, найперше — треба вести мову про чесне визнання гетьманом безрезультатності спроби вивести край із кризи, провалу здійснюваної політики.

Переодягнутий у німецьку військову форму, П.Скоропадський переховувався деякий час у Києві, а потім виїхав з санітарним поїздом за межі України.

В емігрантській пресі невдовзі з'явилися твердження ад'ютанта П. Скоропадського — Моркотуна (керівника однієї із київських масонських лож) про те, що С. Петлюра знав про місце, в якому переховувався П. Скоропадський, однак отримав розпорядження масонів не чіпати гетьмана і не зважився на непослух. Хоча публічний скандал виявився гучним і тривалим, Головний Отаман ніколи не висловив жодного слова на свій захист, не спростував жодного свідчення, які наводили й супротивники, й колишні спільники, зокрема — В. Винниченко, П. Христюк, М. Шаповал та ін.[874]

Існує й документ, який у чомусь може бути дотичним до загалом непривабливого епізоду, хоча безастережно, без додаткової інформації пов’язувати його з наведеними свідченнями не слід. Мова про запит німецького посольства в Києві до штабу 7-ї армії від 9 грудня 1918 р. В документі йдеться про те, що „два представники аграрно-демократичної партії (очевидно УДХП — В.С.), „українські піддані” Жорж де Сегюр і Гудзенко нанесли візит до посольства і висловили думку, що якщо гетьман зважиться сформувати український кабінет, то Петлюра і його прихильники викажуть бажання скласти зброю”[875]. Візитери висловили готовність направитись з відповідною місією до штабу С. Петлюри, якби цим зацікавились німці. Останні, звісно, відреагували на можливий „посередницький крок” як на такий, що становить „величезний політичний інтерес”[876]. Проте, як розвивались і чи розвивались в цьому напрямку події невідомо. Що ж привертає увагу, то це прізвище одного з „українських підданих”.

Відразу ж після капітуляції гетьманського уряду, під вечір 14 грудня, Революційним комітетом була призначена Рада комісарів як тимчасова найвища політична влада в Києві до прибуття Директорії. Комісари встановили свій нагляд над міністерствами, а також звільнили з в'язниць Києва близько 500 політичних в'язнів.

17 грудня 1918 р. Український військовий революційний комітет, зважаючи на те, що військова влада в Києві перейшла до командуючого Осадним корпусом Є. Коновальця, а політична — до Ради комісарів, саморозпустився.

Схоже, що Д. Дорошенко ладен хапатись за будь-яку соломину, як потопаючий (тобто за будь-який аргумент), аби в ньому віднайти причину поразки близького йому гетьманського режиму. Проте навіть він не зважився обминути очевидні факти: «Серед тих грізних обставин, які так несподівано швидко заскочили Українську Державу, вона опинилася супроти ворогів майже безборонною… Але трагічніше було те, що для захисту держави взагалі не знаходилося певного елементу саме серед тих, кому ідея самостійної Української Держави мусіла бути найдорожчою… Україна швидко котилася по похилій площі до руїни, і дальша боротьба за Київ уявлялася тільки даремним проливом крови. Українську Державу не було більше кому боронити. Українська національна демократія в порозумінні з совітською Москвою її валили. Русофільські й російські антибольшевицькі круги протягли руки до Антанти, щоб та відновила єдину-неділиму Росію. Німеччина після програної війни і після революції не могла дати помочи. Рятунку не було. Повторювалося майже те саме, що й в другій половині XVII віку…»[877].

Слід зауважити, що поза межами руху, і, навіть, у дедалі більшій суперечності з ним, перебували неукраїнські робітничо-селянські елементи, що значно ускладнювало перспективи стабілізації політичної ситуації. На думку П. Христюка, „треба було зрозуміти, що після повалення гетьманщини перед українськими працюючими масами зовсім виразно повстали завдання не стільки національно-політичного, скільки соціяльно-економичного характеру, і що ці останні можуть бути успішно розвязані тільки в процесі організованої, впертої, клясової горожанської війни, при повній солідарности всіх працюючих мас України, без національних ріжниць. А зрозумівши це, треба було Директорії по приїзді до Київа (19 грудня 1918р.) завернути не на Софієвську Площу для одправи "благодарственного молебня", а звідти не в покої Українського Національного Союзу для взаємного вихвалювання (що було зроблено по рецепту М. Шаповала, який, вітаючи директорію на двірці в імени Національного Союзу, красномовно закликав її вернутись "в лоно Національного Союзу": мовляв, "ми вас породили, ми й надалі будемо опікуватись вами, керувати вашою політикою"), а поїхати на засідання київської ради робітничих депутатів, скликати негайно конференцію представників всіх революційно-соціялістичних партій України і спільно з ними одверто намітити курс на робітниче-селянську соціялістичну революцію. Та таке розуміння, а тим більше поступовання було не можливе для директоріянців"[878], - із сумом констатує один з найгрунтовніших аналітиків тогочасних процесів.

Зовсім навпаки. Відразу після вступу до Києва військовики Осадного корпусу Є. Коновальця розгромили майже всі робітничі організації, унеможливили проведення будь-яких зборів. Запанували стан облоги і цензура. Від війни з гетьманщиною відразу кинулись у війну з робітництвом — і не лише з інонаціональним, а й з українським, з революційно орієнтованими елементами взагалі. П. Христюк з обуренням пише, що ліві українські есери були теж загнані в підпілля, а орган їх київської групи — газети "Трудова Республіка" (редактори — Д. Ісаєвич, Г. Толмачов, П. Христюк), що обстоювала ідеї єдиного робітничо-селянського фронту і радянської форми влади, було взято в такі цензурні лещата, які фактично позбавляли можливості висловлювати власні думки.

На переконання одного з лідерів есерівської партії саме директоріальна практика винна і в тому, що було зірвано процес об'єднання обох фракцій УПСР, що в грудні 1918 р. набув "нового дихання" і мав непогані перспективи позитивного завершення. Однак, маючи в своєму складі представників есерів центральної течії, уряд розпочав арешти більшовиків і лівих есерів. "Витворилось становище, при котрому одна течія, центральна, була в уряді, в Національнім Союзі, в Директорії — отже цілком відповідала за політику Директорії і в той же час терпіла терор, запроваджений проти другої — лівої, яка мусіла заховатись в найглибше підпілля. Льогика фактів довела до того, що між обома течіями істнувало велике розходження на ділі, коли не на словах. А тим самим було поховано й справу обєднання обох частин УПСР"[879], - робить невтішний висновок П. Христюк.

Що ж до більшовиків, то їх становище нічим не відрізнялось від часів гетьманщини. П. Христюк навіть допускає, що воно було ще гіршим і згадує, що в Києві (особливо на Володимирській гірці і в Царському Саду) мало не щодня знаходили невідомо ким забитих робітників[880]. На такому фоні особливий подив викликало ставлення до вчорашніх гетьманців, які, начепивши на генеральські мундири жовто-блакитні смужки і замовляючи молебні на честь Директорії, не мали жодних обмежень у своїй діяльності. Добровольці-золотопогонники "гуманно" відправлялися на Дон, де виношувались плани придушення не лише влади Рад, а й "мимохідь" — незалежної України.

Як і В. Винниченко, П. Христюк не може втриматись від іронічних тонів, коли доходить до відтворення картини перших днів перебування Директорії в Києві. Критичних оцінок зазнає тогочасна діяльність одного з лідерів Української революції М. Шаповала, який заступив на посту Голови УНС В. Винниченка після його обрання керівником Директорії. "Прибувши до Києва, — пише П. Христюк, — Директорія на цілий тиждень попала в жовто-блакитні обійми Національного Союзу і геть зомліла в тих обіймах, забувши про революцію, про селян і про робітників. Голова Союза М. Шаповал, недооцінюючи ваги моменту і не розбіраючись в загальній ситуації, що утворилась в той час на Україні і навкруги України, славословив Національний союз і Директорію, підкреслював "кревний" звязок Директорії з Союзом і всіх сил докладав до того, щоб задержати і на далі вплив Союзу на Директорію, а тим самим і на всю революційну політику. Замісць клясово-революційної, міжнаціональної атмосфери, Директорія впірнула по вуха в націоналістично-дрібнобуржуазний туман"[881].