Розділ «ІІ. БЕЗВИХІДЬ ПІСЛЯ БРЕСТА»

Останніми роками у вітчизняній історіографії посилилася тенденція оцінювати Брестський мир, підписаний між Україною і Центральними державами, як усуціль позитивне завоювання дипломатії молодої держави, як дуже значну, справді історичну перемогу, навіть дипломатичний тріумф[238].

Критичні ж зауваження (а такі також присутні в чималій кількості) концентруються, головним чином, навколо стратегічного прорахунку: оскільки через порівняно незначний проміжок часу Німеччина й Австро-Угорщина зазнали поразки у Першій світовій війні, замирення з Центральними державами у довготерміновому плані виявилося помилковим, навіть завдало великої шкоди українській справі на міжнародній арені, так як доля української державності опинилася в руках Антанти, передусім Англії та Франції[239].

Гадається, що об’єктивний, неупереджений підхід вимагає більшої строгості й корекції домінуючих поглядів, зокрема з точки зору значення Брестського миру для розвитку ситуації в Україні безпосередньо після січня 1918 р.[240]

По-перше, європейські держави, передусім, Австро-Угорщина, згодившись у критичних для себе обставинах на „поступку” в територіальних питаннях, зокрема, в обіцянках розв’язати справу „коронного краю”, з самого початку обставили відповідні положення документів такими умовами й застереженнями, так вправно „вписали” їх у загальний „пакет вимог до української сторони (наперед було майже стовідсотково зрозуміло: виконати їх буде просто неможливо), що в саму основу, „філософію” договору був закладений істотний обман, односторонні вигоди на користь західних партнерів. Весь подальший досвід боротьби за реалізацію брестських домовленостей лише з кожним новим кроком дедалі більше переконував у тому, яким неадекватним, асиметричним виявився каркас дипломатичної конструкції, поспіхом вибудуваний у кінці січня 1918 р., як запрограмовано іноземні союзники зрікалися даних обіцянок і взятих зобов’язань, як елемент за елементом виймали зі, здавалось, цільної будови важливі, наріжні складові, без яких вона взагалі втрачала сенс і життєву перспективу.

По-друге, і це не менш важливо — ніяк не варто обмежуватись аналізом суто документальних положень, їх потенційного значення, а обов’язково виходити на комплексний рівень висновків щодо наслідків їх перетворення в суспільну практику. Тоді, як мінімум, постають питання — наскільки сплата за „хлібний мир” виявилась виправданою ціною для реалізації шансу продовження національно-визвольної революції ще впродовж менше як двох з половиною місяців і чи варті були того народні випробування іноземною воєнною окупацією та гетьманським режимом, що об’єктивно привели до нових масштабних соціальних катаклізмів протягом короткого часу — ще до кінця поточного року.

Апріорна неможливість дати на подібні питання однозначно позитивні відповіді детермінує потребу перегорнути сторінку за сторінкою події тих нелегких днів, придивитись до них якомога прискіпливіше й об’єктивно-критичніше.

Хоча у керівного ядра УНР у момент залишення Києва ще жевріла надія на зміну ситуації після підписання договору в Бресті, та, водночас, тривожно ятрило душу й усвідомлення майже очевидного — повернутись до української столиці можна буде лише чужоземними зусиллями. Як і передбачали політики-реалісти, перетворення України на суб’єкта міжнародного життя тут же обернеться воєнною окупацією її території.

Разом з Центральною Радою й урядом з Києва до Житомира відступили близько З тис. вояків[241]. Скрізь тривало встановлення радянської влади, а українських урядовців зустрічали дуже непривітно. Так, Житомирська міська дума зажадала, щоб український уряд залишив місто і перебирався будь-куди через загрозу більшовицьких бомбардувань[242]. Довелося переїхати через Коростень до Сарн, маючи на увазі, що в разі погіршення ситуації і тут можна буде через Рівне дістатися під охорону німецьких військ[243].

Саме тоді Центральна Рада дізналася про підписання Брестського мирного договору й це додало нових причин для занепокоєння. За словами М. Грушевського, німецьке і австрійське командування, до якого зверталися за допомогою у справі мобілізації під командування Центральної Ради галицьких Січових стрільців і українців-військовополонених (вважалося, що кількість їх дорівнювала З0 тисячам і цього цілком досить для визволення території України), «заявляло свою повну готовність помогти Україні також і своїм військом для швидшого очищення її від большевицьких банд й уставлення ладу й порядку, аби як скорше міг бути усталений товарообмін і вивіз лишків, вимовлений при мирових переговорах»[244].

Такий напрям подій неважко було передбачити заздалегідь, навіть більше, він був найімовірнішим. Його наслідки теж легко прогнозувалися. Однак М. Грушевський намагається довести, що іншого виходу, ніж пристати на німецькі пропозиції, у Центральної Ради, більше не існувало: «З ріжних поглядів се не була приємна перспектива. Було в високій мірі небезпечно, при такім стані України, впускати на її територію чужоземне військо, яке фактично стало б хазяїном краю. Можна було наперед знати, що вступ німецьких військ на Україну дасть привід до агітації против Центральної Ради з ріжних сторін, може викликати трівогу й невдоволеннє серед широких кругів людности, серед селянства — сеї головної підстави української державності. Але з другого боку було в високій мірі небезпечним зіставити Україну на довший час у власти большевицької анархії й чекати, поки вона сама себе з'їсть, поки перегорить большевицька зараза і викличе таку сильну і організовану реакцію серед самої української людности, щоб на ній можна було опертись українській власти. Широкі круги людности, найціннійші й свідоміші елементи селянства бажали ладу й порядку, ждали певної власти й організації, котра б дала їм його й визволила від большевицького терору, самі почуваючи себе безсильними, і се могло б тягнутись дуже довго, коли б українське правительство зіставляло край без своїх організаційних центрів, без органів власти. Не кажучи вже про те, що сільсько-господарський сезон зближавсь і в імя збереження хоч якої-небудь економичної сили краю й його добробуту треба було дати лад і спокій, щоб робочий люд міг приступити до своєї праці. Тим часом, як виявилось, для формовання нових частей з воєннополонених треба було досить довгого часу. Українських частей, котрі могла дати Австро-Угорщина (січові стрільці і регулярні українські полки), вона дати отягалась. Власні військові сили України змаліли дуже під впливом большевицької деморалізації і про організацію правдивої армії можна було думати тільки згодом»[245].

Водночас лідери українства шукали засобів для «пом'якшення» можливої акції новоздобутих союзників, однак з того нічого не вийшло. М. Грушевський так передає розвиток наступних подій: «Українське правительство вагалось. Воно вважало можливим, щонайбільше, щоб німецьке військо, не входячи на українську теріторію, взяло на себе охорону її північної границі. Але німецьке правительство поставило його кінець кінцем перед довершеним фактом. Без всякого порозуміння воно перекинуло на українську границю кілька корпусів, і за кілька день після підписання трактату вони перейшли українську границю й посунули на схід, займаючи Волинь і північну Київщину, ухиляючися від усяких вияснень українському урядови щодо одержаних інструкцій і навіть не держачи зв'язку з українськими військовими частями. Заразом вони взяли в свої руки телєграфичне сполученнє між Україною й Німеччиною, так що українське правительство не могло ні від своєї делегації, ні від німецького уряду дістати вияснень, щодо сеї воєнної інтервенції. Північно-західня Україна опинилась фактично в німецькій окупації, а тепер і Австрія, щоб не відстати і не зістатись без довозу з України, теж післала свої війська в полуднево-західні частини України — на Поділє і в Херсонщину, і замість січових стрільців і українських полків, котрих собі бажало українське правительство, військові власти австрійські вислали в першу голову полки польські, угорські, німецькі, з котрими зараз почались у місцевої людности непорозуміння. Все се поставило українську республіку в дуже трудне становище»[246].

У даному випадку М. Грушевський явно грішить проти істини, коли намагається довести, що німці почали окупацію західних територій України «без всякого порозуміння». Він, як ніхто інший, знав про перебіг переговорів у Бресті (всі консультації проходили саме з ним, що підтверджують і документи, і члени української делегації). Правдивіше відтворює події П. Христюк: «…В ніч, коли вже в Житомирі не можна було далі залишатись, бо Бердичів займали большевицькі війська, дано було делегації в Берестя відповідь-згоду на німецьку допомогу по можливості українськими військовими частинами і в формі оборони північного кордону України»[247]. Це дипломатичне «по можливості» також не врятувало становища. За умов, що склалися, німці і австрійці не стільки домовлялися, скільки нав'язували умови своєму безпорадному партнерові. Й вони досягли свого, коли було погоджено, що збройні сили Австро-Угорщини й Німеччини мали просунутись углиб України як гарант інших (передусім, економічних) положень договору.

Д. Дорошенко наводить переконливі аргументи на користь висновку, що «сама збройна інтервенція… була вже наперед вирішена в Берліні ще перед підписанням мирового договору»[248].

Неспростовні факти свідчать, що текст відповідного документа — звернення до урядів Німеччини й Австро-Угорщини виробила безпосередньо німецька сторона, а український представник М. Любинський швидко погодився (був змушений) його підписати[249]. При цьому навряд чи виправданим було б ставити йому це в провину, оскільки об'єктивне становище й українського уряду, й делегації УНР було таким, що доводилось лише миритись з чужим цинічним диктатом.

Урешті-решт брала гору й та обставина, що за брестськими домовленостями «почвірний союз узяв під особливу свою опіку українську державність, а українська «соціалістична» влада не тільки в державній своїй справі шукала захисту й оборони в імперіалістичного почвірного союзу, але й у політично-соціальній. Німецькі генерали ставили навіть спеціальною умовою охорону правительства й публичних установ Укр. Нар. Республіки від агітації й пропаганди большевиків.

Такі сімпатії центрального імперіалізму до України полягали насамперед у тому, що наша влада й наші «установи» були не соціалістичні, не ворожі до їхніх установ і не загрожували, як «анархістична» влада большевиків соціальною заразою їм самим»[250].

Звичайно, важко знайти виправдання тогочасним діям українських державних керівників, навіть зважаючи на трагізм ситуації і безвихідне становище уряду УНР. Явну схильність до ілюзій демонструє П. Христюк, коли обурюється діями «союзників», які в інших випадках виявляли просто-таки бюрократичний педантизм, а в даному разі свідомо ухилялись від точно задокументованих зобов'язань, навіть без будь-яких консультацій з Центральною Радою поділяли Україну на «сфери впливу»: «Все ж, не дивлячись на деякі, помітні вже тоді, неприємні сторони німецької «допомоги», правительство Української Народньої Республіки не вважало можливим одхилити її, числячи на те, що Німці здержаться від втручання у внутрішні справи республіки, а тим часом буде утворено свою армію, після чого мине потреба в німецьких військах і вони будуть швидко виведені з України, тим більше, що Центральні Держави ще воювали з Антантою і їм був потрібний кожен солдат. В цій надії українське правительство замовчало ті нетактовности, яких допустилось німецьке командування, самовільно опреділявши форми «допомоги» і робило далі все від нього залежне, щоб українське населення зустріло німецьке військо можливо спокійніше, аби не було спровоковано селянства та робітництва на виступи проти нього»[251].

Відверту недовіру до мотивів угоди між УНР та австро-німецьким блоком і того способу, яким її було досягнуто, висловив М. Шаповал, зробивши досить суттєвий закид: «Переважна більшість Ц. Ради нічого не знала про запрошення німців, лише 3–4 міністри на чолі з В. Голубовичем і президія Ради вирішила справу, що потім мала великі наслідки для історії України»[252].

Промовистий епізод наводить у своїх мемуарах член української делегації на мирних переговорах О. Севрюк. Коли він «десь між Сарнами й Житомиром» зустрівся з М. Грушевським і розповів йому про останні рішення в Бресті, Голова Центральної Ради не зміг стриматися й розплакався. Прихід німців в Україну був драмою його життя: всі вороги українства, що звинувачували М.Грушевського у тому, що він є знаряддям австрійської чи німецької інтриги, тепер одержали додаткові аргументи — німці йшли рятувати українську державність на заклик керованого ним — М. Грушевським — проводу[253].