Розділ «VI. ПОЛІТИЧНІ РОЗДОРІЖЖЯ КІНЦЯ ВІСІМНАДЦЯТОГО»

У головах стратегів Української революції, передусім у В. Винниченка, складалися й такі розрахунки: ініціюючи запровадження в Україні радянської системи влади, Директорія позбавляла російських (руських) більшовиків грунту для виступів проти української влади, яка б зберегла свій національний характер. "Цим рішучим кроком по шляху соціальної революції ми, на мою думку, — писав В. Винниченко, — ставили національно-державну українську ідею в рівні умови боротьби з руською ідеєю на Україні"[864]. Зрівнявшись за ступенем радикалізму соціальних лозунгів з більшовиками, українська влада залишила б останнім єдину можливість: агітувати за те, щоб радянська влада була в Україні руською, а будь-якої перспективи це б не мало.

Очевидно не все в означених розрахунках було бездоганним, виваженим, гарантованим. Важко передбачити, як би розвивались події за спроб реалізації накресленого плану. Проте, краще цього й не робити (хоча в історіографії різко критичних виступів на адресу В. Винниченка і його тогочасних поглядів більше, ніж вдосталь). На нього просто не пристала Директорія.

Особливий опір чинив С. Петлюра, не бажаючи обертатись на "більшовика" (та чи й міг він це, зрештою, зробити). Інші члени Директорії теж через свій "поміркований", "дрібнобуржуазний світогляд" "псіхіку обивателів" (В. Винниченко) теж зайняли ворожу позицію.

Голові так і не вдалося переконати членів керованої ним Директорії. Принципова проблема політичної орієнтації УНР, що відроджувалась, була відкладена до скликання спеціального форуму українських партій. Зібравшись у Вінниці на початку грудня, представники партій теж відхилили ідеї В. Винниченка, залишивши у явній меншості його прибічників. Українці боялись, що через класові органи — ради робітничих, солдатських і селянських депутатів — влада дістанеться політично найактивнішому класу — пролетаріату. А він в Україні або ж російський, або ж зросійщений, тому й влада стане російською (руською).

Так само українські партії не бажали боронити й інтереси національно-чужої буржуазії.

До того ж довелось враховувати і фактор створення та діяльності Тимчасового робітничо-селянського уряду. Під його керівництвом почалось відновлення влади рад на Сході і Лівобережжі. Лідери Директорії розцінили ці дії як ворожі щодо українського народу, як "ніж у спину" українській демократії, як "червоний імперіалізм", що лише шкодив визвольній справі, розвитку соціалістичної революції в Україні, був злісною провокацією.

"…Можна з певностю сказати, — стверджував В. Винниченко, що коли в Вінниці й потім не було принято сістему чистої радянської влади, то в великій мірі для цього постарались панове Пятакови. І коли ті особи, які спочатку рішуче обстоювали ту сістему, потім ту рішучість загубили, то це було почасти й через те, що вони також були налякані поводженням руських комуністів"[865].

Одним словом, слід було терміново шукати якогось іншого виходу. Схоже, що окрім Голови Директорії активно цією проблемою тоді мало хто переймався.

За таких обставин В. Винниченко "свідомо пішов на хитрість…На другий день по одкіненню сістеми чисто радянської влади вніс нову пропозіцію: приняти сістему "трудових рад", се-б-то рад представників усіх елементів громадянства, які не живуть з експлуатації чужої праці. Другими словами, це мала бути диктатура не пролетаріата й незаможного селянства, а діктатура трудового люду"[866].

До цього часу точаться дискусії, висловлюються сумніви, в чому суть принципової різниці між ідеєю "трудових рад" і "рад робітничих, солдатських, селянських депутатів". Вочевидь, знайти переконливі аргументи, задовільну, вичерпну відповідь просто неможливо.

Значною мірою (а, можливо, й краще за інших) розумів те і Голова Директорії: "Розуміється, в цій формулі вже були неясності, недоговоренности, якесь змягчення чогось, затушовування ясних і всім уже відомих прінціпів"[867].

Розшифровуючи мотиви тих формул, які приховували в собі елементи, про які свого часу відверто не говорилося, Голова Директорії писав: "Я також розумів, що нам небезпечно виявляти себе так отверто прихильниками соціалістичної революції, - це дало би привід Антанті послати на поміч Гетьманові свої війська. (Такий самий був, до речи, страх і перед німцями). Отже з тактичних мотивів, дійсно, просто необхідно було якось себе замаскувати. Сістема трудових рад була тою маскою. З одного боку вона давала вихід революційній енергії мас, давала змогу розвиватись революції (коли б тільки було введено її в життя!), а з другого давала нам право протестувати: "Ми — не большевики, ви не маєте права бить нас у спину, коли ми боремось з німецькою реакцією"[868].

Але, на диво, й усі партії, й Директорія в цілому знайшли пропозицію В. Винниченка прийнятною, схвалили систему трудових Рад доцільною щодо України. Вищим державним органом повинен був стати Трудовий Конгрес (на нього мали право обиратись лише представники трудових верств; експлуататорські, паразитичні елементи, в першу чергу — буржуазія, такої можливості позбавлялись).

Вочевидь, варто зауважити, що "хитрість" В. Винниченка насправді не була кабінетною вигадкою, що сяйнула йому безсонної ночі між двома відповідальними засіданнями.

Така ідея, як мовиться, тоді "носилася в повітрі". Її висловлювали ще влітку 1918 р. діячі з табору лівих українських есерів. Вона, безперечно, аналізувалась у свідомості багатьох партійних працівників. Тому суспільна свідомість і виявилася готовою до такого швидкого сприйняття ідеї трудових Рад.

Доводиться враховувати і те, що якихось інших (не те щоб оригінальних, а просто інших) думок з приводу принципів формування суспільно-політичного ладу в УНР ніхто з Директорії і її ближчого оточення взагалі не висував. П. Христюк дещо грунтовніше за В. Винниченка підходить до питання про пошук прийнятної платформи для нового етапу революційної боротьби. Його розповідь суттєво доповнює, уточнює здебільшого лише позначене В. Винниченком.

Зокрема, відтворюючи вінницькі дискусії з приводу платформи, автор ґрунтовного чотирьохтомника зупиняється на пропозиції соціал-демократів (не лише В. Винниченка, а в першу чергу — М. Авдієнка) покласти в основу політики Директорії такі тези: 1. Визнати, що в Україні відбувається не лише національно-політична, але й глибока соціально-економічна революція; 2. Визнати що рушієм, "двигуном" її є пролетаріат і трудове селянство і 3. Відповідно до цього задекларувати принцип "диктатури працюючих мас в формі рад робітничих і селянських депутатів"[869].

Настрої партій виявились дуже різноманітно і суперечливо.

Представники УСДРП в більшості відстоювали принцип парламентаризму і "реальної" політики. Їх підтримували єврейські соціалісти (Поалей-Ціон).

Члени УПСР (центральної течії) займали настільки невиразну позицію, що вона просто не піддавалась кваліфікації.