РОЗДІЛ ІІ. ПРОТИБОРСТВО І ВПІВДІЯ

На схильність населення були розраховані такі акції Н. Махна як частий розподіл серед чергового зайнятого населеного пункту «воєнних трофеїв» — реквізованого майна. Особливо до вподоби селянам був сільськогосподарський реманент та добре вгодована колишня панська худоба.

Вочевидь тут був і свій психологічний приціл — розпалювання власницького інстинкту та створення ситуації своєрідної «кругової поруки» — хочеш — не хочеш, а, одержавши «подарунок», селянин втягувався в процеси громадянської війни на стороні новоявлених «доброчинників»-махновців.

Добре була відома й особлива жорстокість Н. Махна щодо колишніх повстанців, які перейшли на бік більшовиків, як, втім і щодо тих («дезертирів»), хто з різних причин (втома, зневіра, страх червоного терору й т. ін.) не бажали прилучатися до загонів, що на заклик батька відроджувалися[377].

Однак, зрештою, вирішального значення все це вже мати не могло. Як не справляли колишнього враження неодноразові набіги на Гуляй-Поле і навіть короткочасні захоплення «столиці». Вона тут же залишалася повстанцями. До того ж поступово істотно підупадав авторитет самого батька, навіть у його рідному селі. Дослідник В. Верстюк наводить у своїй книзі великі за обсягом витяги зі щоденникових записів начальника махновської контррозвідки Л. Голіка, які проливають певне світло на причину цієї тенденції. Ось лише один епізод:

«5, 6, 7 березня. Стояли у Гуляйполі. Батько почав пити ще з Федорівки. Він ходить з хлопцями по знайомих і під гармошку танцює. Селяни сміються, а він злиться і з «біблея» стріляє повстанців, що сидять дома і не бажають йти воювати. Зі своїми «холуями» він сів на коня і відвідував повстанців, матірно їх лаючи.

Зустрічаючи на вулиці колишніх махновців, він бив їх нагаєм. Двом навіть розбив голови, а одного загнав у річку на лід. Той провалився, а потім, вибравшись, обмерзлий побіг на Бочани. На вулиці піймали Користильова, побили, а увечері розстріляли за те, що червоним видав три кулемети. Збирали мітинг, але селяни не з'явилися, а колишні махновці, не бажаючи війни з червоними, від нас ховалися…»[378].

Аналізуючи стан духовної кризи, яку переживав у той час Н. Махно, історик пише: «І знову, як і у червні 1919 р., він був відкинутий більш могутньою силою від справи революції: хто не такий, як ми, той проти нас. Армія розвалювалася на очах, вчорашні повстанці вперто не бажали братися за гвинтівку, в загоні залишилося декілька десятків чоловік. Як затравленому звіру доводилося йому відбиватися від постійних переслідувань. Було від чого втратити голову. «Батько» часто п'є, апелює до свого оточення, лютує від пасивності селянства. Чи достатньою мірою розуміє він зміну ситуації? Чиї інтереси відстоює у абсолютно безперспективній боротьбі, яка приносить лише нові страждання, нову кров і нове горе? Здається, на той момент внаслідок внутрішньої боротьби в цьому перемогли безмежна сила волі, революційний фанатизм, нарешті амбіція, які змушують йти на крайні заходи, щоб не дати зотліти останній іскрі, яка жевріє на згарищі могутнього колись вогнища. Чи вдасться їй підняти нове полум'я?»[379]

Як покаже подальший перебіг подій, Н. Махно знайде сили ще й ще збирати навколо себе прихильників, а чергові, часом дуже відчутні, знекровлюючі поразки ще тривалий час не приводитимуть до остаточного знищення, викорінення складного феномена.

Ґрунтовне з'ясування сутності повстанського, махновського руху, причин його невдач і, зрештою, ліквідації, що відноситься переважно до 1920 р. (хоча окремі вогнища залишалися й спалахували досить яскраво і в 1921 і, навіть, подекуди в 1927 рр.), неможливе без аналізу впливу анархістських настроїв та ідей на українські маси. В період громадянської війни Україна перетворилася на один з наймогутніших осередків реалізації задумів М. Бакуніна та П. Кропоткіна.

При цьому, мабуть, варто мати на увазі, що частково (більшою мірою) мова може йти про кваліфікацію феномена війни «всіх проти всіх», війни «проти всіх влад» як практичного втілення анархізму на стихійній основі, у більшості випадків навіть без розуміння того, що є певний напрямок суспільної думки, який теоретично обґрунтовує відповідні дії. Антиетатистські настрої в умовах безперервної зміни влад, неспроможність жодної з них запровадити бодай елементарний порядок настільки дезінтегрували соціальну систему, що українське село, замикаючись в собі, творило «неписаний» оригінальний устрій, який М. Попович доволі влучно найменував «сільською анархією»[380].

До цього можна додати й достатньо поширені уяви про міцне коріння в Україні традицій козацької «вольниці», що, попри свою відносність, умовність, зумовлювали схильність українського селянства до спротиву будь-якій владі, відсутність поваги до держави, її інституцій взагалі[381].

Достатньо реалістично оцінювали ситуацію комуністи. В резолюції IV конференції КП(б)У зазначалося: «Повна дезорганізація господарського життя країни, повний розрив зв'язку міста і села, безперервна зміна влад створили ґрунт для значного зростання ненависті в селянських масах та невеликій частині декласованого пролетаріату до держави, навіть і до робітничої»[382].

Якщо ж на цей сприятливий ґрунт «лягали» ще й «науково» оформлені, відлиті у привабливі гасла ідеї анархізму, стихійні прибічники свободи, «безвладного суспільства» зі ще більшим натхненням продовжували «гнути» свою, однак уже «схвалену» «вченими людьми», інтелігентами, політиками лінію, чинити справу вже і не за чужою намовою, а начебто за покликом власної душі.

Однак повного співпадіння анархістських ідей та інстинктивної поведінки селянської маси не було й бути не могло. Керівники анархістської української конфедерації «Набат» дедалі переконувалися у нездійсненності своїх програмних задумів, так би мовити, в «чистому вигляді».

Паліативний витвір, який знайшов втілення у «вільних радах», «суспільно-господарських організаціях», з одного боку, означав не що інше, як відхід від основоположних принципів анархізму, а з іншого відразу ж виявив свою практичну неспроможність. Треба визнати, що предметного аналізу анархістської практики в 1917–1920 рр. тривалий час не здійснювалось. А самої дотичності (справжньої, чи наіменованої) анархізму до махновщини («анархо-махновщина») уже видавалося достатнім для повної дискредитації загалом не такої простої ідейної течії. Те ж, що зв'язки, взаємодія тут були дуже складними й нерівними, розуміли лідери анархізму[383]. Однак до їх висновків мало прислуховувались.

Втім, народилася, а потім і закріпилася тенденція ідейного спростування анархізму як результат боротьби більшовиків проти антинародних теорій, програм, їх агітаційно-пропагандистських зусиль. Однак серед інших суперників більшовиків безпосередньо анархістам відводилося дуже скромне місце. Власне ідеологія останніх просто оголошувалася відверто бандитською, що мало під собою фактичну основу, оскільки анархісти не гребували залучати під свої прапори (чи так ставалося стихійно) порівняно широкі кола кримінальних елементів.

Предметний, ґрунтовний підхід до проблеми демонструє хіба що М. Боровик[384].

Критично використовуючи надбання радянських і сучасних російських істориків[385], молодий дослідник доповнює загальну картину аналізом джерел регіонального (українського) походження.

Заслуговує на увагу достатньо виважений і аргументований висновок автора, згідно якого весь анархістський рух в Україні в XX ст. мав анархо-комуністичну спрямованість. Незважаючи на непримиренні суперечності між окремими течіями, існували засадничі принципи, своєрідна програма-minimum, які об'єднували всі відтінки анархізму: заперечення влади, всіх форм примусу, будь- якої організації, заснованої на засадах централізму і представництва; заперечення політичних форм боротьби, демократії і парламентаризму; заперечення будь-якого суспільного режиму, заснованого на експлуатації найманої праці; переконання, що революція взагалі і анархістська, зокрема, не декретується верхами, революційною меншістю, але здійснюється низами, бо є творчим виразом бунту, що йде безпосередньо від мас. Саме на цих принципах базувався анархо-комуністичний ідеал суспільної організації: революцією утверджене безвладне комуністичне суспільство, засноване на економічній рівності і добровільній кооперації вільних комун, що взаємодіють між собою на засадах федералізму, як кінцева мета боротьби, визнана переважною більшістю анархістів[386].

Слід сказати, що прагнучи до реалізації ідеалу безвладного суспільства, переважна більшість анархістів не могла не ставитися вороже до радянської політичної системи. Тому, йдучи на певний компроміс у підтримці більшовиків в критичні моменти класових зіткнень (феномен «радянського анархізму»), в інших, дещо менш конфліктних ситуаціях вони висували гасло «третьої революції», яка мала ліквідувати залишки експлуататорської системи, якою в їх уяві поставала й радянська влада, тим більше, що вона тяжіла до диктаторських методів, сутності управління. Однак в умовах Громадянської війни будь-які виступи проти більшовицької влади об'єктивно грали на користь супротивної сторони — саме тих суспільних верств, проти влади яких так запекло боролись анархісти. Вони не змогли вирішити цю дилему. Подальший розвиток подій показав, що анархісти завжди боролися проти антибільшовицьких сил, коли комуністичній владі загрожувала небезпека, і потерпали від цієї влади, коли вона зміцнювала свої позиції. Анархісти ніколи не були настільки впливовими, щоб реально утворити «третій табір» і йти своїм шляхом у революції. Розвиток подій змушував їх захищати радянську владу, що явно суперечило теоретичним постулатам анархізму (гадається, тут можна не торкатися таких тонкощів в течіях анархізму як анархо-комунізм і анархо-синдикалізм, що на практиці не мало великого значення у стосунках з більшовиками, владою рад, а представники, лідери обох течій час від часу об'єднувалися й вели спільну лінію, як це було з конфедерацією анархістських груп України «Набат»).