Розділ «Частина друга Документи»

Після цього бандитського нападу в селі почали грабувати українців різні пройдисвіти, як Стах Піган і Ян Кохан. Усі ще пам'ятаємо, як під час вивезення українського населення з наших теренів там, за Рудкою, у Кутах, польські бандити перехопили 6 фур з бідними переселенцями і звідти не повернулася жодна жива душа. (…)

Досі, після стількох років, пам'ятаю підрахунки римо-католицького священика з Цеплиць, який нарахував понад тисячу вбитих українців з околиць Цеплиць і поховав їх на місцевому кладовищі. Він не враховував тих 75 українців, яких поляки застрелили у самих Цеплицях. Українці Ярославщини мусили платити високу ціну за свою національну відмінність.

Анастасія Мороз. Трагедія українського населення з присілка Волчастий // Ярославщина і Засяння 1031–1947: Історично-мемуарний збірник. — Нью-Йорк — Париж — Сідней — Торонто у 1986. — С. 625–626.

СУРОХІВ

Село Сурохів, записане у Земельних книгах за 1462 рік, лежить на широкій і дуже родючій рівнині на правому березі Сяну, напроти княжого замку Ярослава. З незапам'ятних часів у Сурохові проживали тільки українці. Такий стан зберігався до кінця XIX століття, коли у селі почав поселятися польський елемент. Це була фільваркова служба і сезонні робітники. Після 1930 року прийшли польські колоністи. Але вони швидко потонули в українському морі і як сепаратистська польська група не відігравали на селі жодної ролі. (…) Шематизм греко-католицької церкви інформує, що в Сурохові та його присілках, Конячові й Собеціні, проживало 2282 українці. (…)

Коли наприкінці липня 1944 року радянські війська зайняли майже все Надсяння, розпочалася сваволя жорстоких польських банд. Сусідні польські села перетворились на бази для бандитських нападів на українське населення. Бандити нападали серед білого дня, стріляли у кожного зустрічного українця. Ніхто не був упевнений, чи проживе хоча б ще один день. Від грудня 1944 року напади поширились на територію української Ярославщини. Польські села Півода і Шовско стали центром кривавого польського бандитизму.

Щоб якось протидіяти цій розбійницькій акції покидьків польського суспільства, українське населення лісистої частини Надсяння, особливо околиць Любачева і Цішанова, взялося за зброю і організувало загони самооборони, які пізніше увійшли до складу УПА. Навколо Сурохова нема лісів, тому там не створювалися жодні загони. Єдиною організованою формою оборони стала система тривоги, до якої, крім Сурохова, приєдналося населення Собеціна, Конячова, Маковиська і Вітліна. Удень і вночі навколо тих сіл чергували спостерігачі, які биттям у дзвони і труби попереджали про напад польсько-радянських татар.

15 вересня 1945 року численна польська банда напала на Сурохів. Тієї трагічної неділі священик Михайло Плахта відправляв богослужіння у місцевій церкві. Бандити увірвались до церкви, наробили ґвалту, перервали богослужіння, забрали священика з вівтаря. Заарештували також дружину священика і сина Юрка. Зв'язавши колючим дротом, арештованих тяжко побили, а потім повели на допит до села Півода, де знову страшно знущалися з них. Потім усіх погнали до Шовска і там, роздягнувши всіх догола, публічно зґвалтували дружину священика Плахти і врешті всіх розстріляли.

Друга група з тієї самої банди схопила під церквою кільканадцять дівчат, привела їх на фільварк, також роздягли догола і знущалися з них. Коли Іван Кордіяк став на захист дівчат, один з польських бандитів застрелив його. Під час нападів польських банд на Сурохів загинули: Василь Конський, Стефан Дуль, Олекса Ванцак, Параскевія Ціховлас, брат пробоща Володимир Плахта, Василь Осьмак, Михайло Гелета, Василь Зінчак, Настя Кулик, Михайло Кунь, Анна Федан, Стефан Кушпира, Дмитро Дубняк, Олекса Романець, Роман Головенька та інші.

16 серпня 1945 року Польща уклала договір з СРСР про переселення всіх українців з земель так званого Закерзоння. Переслідування українського населення тепер набрало легальної форми і називалось тутешніми польськими писаками військовою «охороною». Яка це була польська офіційна «охорона», знають тільки ті, хто її пережив. Цивільна міліція і різні «штурмівки» так заохочували українців до переселення, що знову били людей, знущалися з них і безкарно стріляли у кого хотіли.

10 березня' 1946 року всіх мешканців українського Сурохова зігнали на залізничну станцію в Ярославі і вивезли на терени Тернопільщини. Тих, хто залишився і зміг якимось чудом уникнути примусового виселення, у 1947 році вивезли на Повернені землі. І суто українське село Сурохів перестало існувати.

Сьогодні тільки самотня українська церква, перетворена на польський костел, стоїть у Сурохові, щоб своєю прекрасною архітектурою нагадувати чужим приблудам, що сурохівські землі є українськими.

Михайло Шкільних. Сурохів — українська сільська фортещ над Сяном// Ярославщина і Засяння 1031–1947: Історично-мемуарний збірник. — Нью-Йорк — Париж — Сідней — Торонто, 1986. — С. 565–575.

ЖЕРТВИ ДОБРОЇ

Перелік 27 осіб, вбитих 10 січня 1946 року, розміщений на пам'ятнику в Добрій.

Анастасія Козар, Олександер Комінко, Анастасія Новак, Марія і Катерина Палюх, Марія Головенчак, Марія Бус, Теодор Кудлак, Юрій Лиховід, Анна, Анастасія, Анна (дитина) і Катерина Кріль, Анна, Марія, Михайло й Ілько Головенчак, Марія Дика, Анастасія і Андрій Квасньовський, Марія Миц, Анна Лиховід, Михайло, Анастасія і Розалія Копанець, Петро і Анна Тараско.

Микола Андрусяк. Кривавий терор польських боївок на Надсянні // Ярославщина і Надсяння 1031–1947. — С. 621.

ДОМБРОВИЦЯ

Від рук польських бандитів у Домбровиці загинули: Юрко Пухта, Михайло Каня, Степан Остяк, Меланія Наконечна, Теодор і Марія Люті, Михайло Пухта, Степан Данилець, Гаврило Труш, Михайло Труш, Марійка Нікеруй, Марійка Налядзьона. По-бандитськи замучені пробощ Домбровиці, священик Іван Зимний, Степан і Марія Шегди, Анастасія Федірко з двома дітьми. У Добчі в парафії Добра (повіт Ярослав) у могилі на подвір'ї Станька Мурав'янки поховано 18 осіб. Прізвища вбитих невідомі. Лише знаю, що вчителя Богдана Дубляницю бандити вбили у школі.

Яків Козел. Жертви польського терору у Дубровиці // Ярославщина і Засяння 1031–1947. — С. 623.