Розділ «Частина друга Документи»

Стефан з Піскоровиць (нині мешканець України)

Піскоровиці в 1966 році

У 1966 році я вирішила поїхати в Україну, а потім до свого села Піскоровиці, у якому ще залишились мої родичі. Приїхала до села і не повірила власним очам, що це мої Піскоровиці, які я покинула 28 років тому. Мене огорнув великий сум: хат мало, церква і читальня розвалені, усе заросло бур'яном. У селі залишилось лише кілька українських родин.

Ми пішли на цвинтар, і там також усе поросло бур'яном. Мені показали дві братські могили замордованих у місцевій школі. На одній поставили залізний хрест, на другу людям не вистачило грошей.

Після повернення до Америки разом з Василем Шикулою зібрали трохи готівки, мій чоловік Стефан розробив план, і це все вислали до родини Миколи Шикули. Пам'ятник зробили, але, щоб його встановити, потрібний був дозвіл влади. Після довгих клопотань у Варшаві в Українському комітеті й у Жешові приїхала комісія перевірити, що то були за люди і як їх вбито. Нарешті ми отримали дозвіл на встановлення пам'ятника. Він стоїть поблизу дороги, а люди, які приїжджають з України до Піскоровиць, спочатку йдуть на цвинтар подивитись на пам'ятник і згадати у молитві невинних жертв польського людиновбивства.

Стефанія Терлецька

Ярославщина і Засяння 1031–1947: Історично-мемуарний збірник. — Нью-Йорк — Париж — Сідней — Торонто, 1986. — С. 510–513.

Від церкви у Піскоровицях залишилися шматки кам'яного фундаменту, кілька старих лип і великий хрест. Тут, ще перед виселенням українців, місцеві й навколишні польські злочинці вимордували протягом одного дня 358 українців. Згідно з розповіддю наочних свідків польський уряд виселив з Піскоровиць тільки половину українського населення, бо другу половину (1344 особи) встигли знищити сусіди-поляки ще перед урядовим виселенням.

Церкву, яка мозолила очі, місцеві поляки поступово розібрали, а коли минуло 20 років, знищили дощенту.

Олег Володимир Іванусів. Церква в руїні: Загибель українських церков Перемиської єпархії. — Cm. Катарінес (St. Catharines), 1987. — С. 255.

ТРАГЕДІЯ СЕЛА ГВОЗДЯНКА

Там не було УПА. Поляки говорять, що якби не УПА, то лемків не виселяли б і українців залишили б у спокої.

Поряд з самим Жешовом були ще два українських села: Залісся і Біла. У Заліссі була чудова мурована церква, побудована українцем, який повернувся з Америки у 1889 році. (…) У Заліссі богослужіння велось у греко-католицькому обряді, тільки проповідь була польською, щоб усі розуміли, бо більшість вірних говорила тільки польською.

За 10 км на південь від Жешова були села Гвоздянка, Ближнянка і Малівна; найбільше українців було у Гвоздянці, більше половини становили українці. У Гвоздянці розмовляли українською і польською. (…) Далі, за 30 км на південь, були суто українські села: Бонарівка, Ванювка, Коростенка (Красна), Чорноріки, Опарівка, Жепник і Петруша Воля. Всюди розмовляли українською, у церквах правили у греко-католицькому обряді, крім Петрушої Волі, у якій були уживані дві мови… На 1200 мешканців Бонарівки був тільки один поляк, але і він сам, і його діти розмовляли українською. Там були всі українські культурні установи, які на той час могли існувати: читальня «Просвіти», «Сільський Господар», «Молочарня», Товариство «Луг», «Союз Українок», Товариство «Відродження» та інші. (…)

У 1945 році почалася репатріація. До Бонарівки приїхали агітатори записувати людей на виїзд в Україну. Обіцяли рай на землі. Люди не мали виходу. Поляк — ворог і москаль також ворог, але краще між своїми… Записались… Гвоздянка прилучилась до Бонарівки, настав час виїзду, квітень 1945 року. Люди прощались. Бо це була остання ніч Гвоздянки.

Вночі польські «лицарі» оточили село. Вдирались до кожної хати, хто записався на виїзд. Це не був татарський напад, ані напад хижих звірів. Це був напад польських гієн, які спрагли української крові. Людей витягали з хат, прив'язували до дерев, до плотів, вішали для забави, вирізували на грудях тризуби і хрести, обрізали руки, перерізали горло. Мою знайому Катрю Раджиняк, яка вийшла заміж за українця, прив'язали до дерева біля хати, відрізали груди і дали ссати малим дітям, яких у неї було двоє. До ранку всі вони були мертві. Її сестру Розалію замордували у такий самий спосіб. Наймолодшу, 19-річну Софію, яка вийшла заміж за поляка, залишили живою. Однак коли вона побачила, як мучать її сестер, від шоку почала кричати. Тоді власний чоловік убив її на місці. «Гулянка» тривала до ранку. Усе, що люди мали забрати з собою, нападники розікрали і вивезли «між своїх».

Щасливцям вдалось утекти, і вони повідомили про себе у Бонарівку, що була за 30 км, бо ближче українського села не було. У Бонарівці розташовувалась радянська частина, у складі якої були також українці. Відразу вислали «каральну» роту, 20 возів з кіньми і солдатами і 20 озброєних цього дня сільських хлопців. В полудень вони приїхала на місце. Там застали страшну картину: при кожній хаті у калюжах крові лежали знівечені тіла. Польське шумовиння вже втекло, оскільки боялися, що їх може наздогнати відповідь. Командир групи наказав зібрати всіх убитих в одне місце. Нарахували 166 осіб. Викопали спільну могилу і послали до найближчого села за польським священиком, щоб поховати всіх нещасних. Рота повернулась до Бонарівки без людей і без майна.

М. Хом'як — родом з Бонарівки

Український Архів у Варшаві. Квартальник «Лемківщина». — 1987. — № 4. Видання Організації захисту Лемківщини у Нью-Йорку.

ЦЕПЛИЦІ