Розділ «Частина друга Документи»

Село Цеплиці лежить на правому березі Сяну, при дорозі з Ярослава через Сеняву до Тарногрода (…), тягнеться на відтинку сім кілометрів паралельно до течії річки. (…) У 1909 році в Цеплицях мешкало 2410 українців, 460 римських католиків і 130 євреїв. (…) У 1939 році тут було 602 самостійних господарства, а кількість українського населення сягала 4000. Населення цеплицьких присілків, за винятком Польської колонії, було на 99 % українським. (…)

Після початку німецько-радянської війни у червні 1941 року почався другий, дуже важкий період панування гітлерівського агресора на наших землях. (…) Колишні польські можновладці відносно швидко здобули так звані кенкарти фольксдойчів і зайняли ключові позиції в Білгорайському старостаті. Вони також зайняли посади у впливових установах Любельського дистрикту, виконували функції директорів «Лігеншафтів», засідали у господарських і контингентних комісіях у повіті. А також гнали горілку в ґуральнях і доставляли її впливовим німцям. З тих своїх впливових позицій вони злісно накладали тягар контингенту головним чином на українські села, одночасно сприяючи польським. Після приєднання Цеплиць до Білгорайського повіту польські фольксдойчі класифікували ґрунти цеплицьких селян до першого класу, і на цій підставі німці наклали на Цеплиці у три рази більший контингент.

Уже восени 1941 року Цеплиці не могли виконати свої контингентні обов'язки. У листопаді того ж року німці почали застосовувати щодо населення гострі поліцейські репресії. Одної ночі підрозділи німецької жандармерії оточили село і виселили з Цеплиць 58 українських родин, а реквізовані господарства включили до місцевого «Лігеншафту» (Liegenschaft). Здатних до праці селян було вивезено до Німеччини на роботи, а 48 чоловіків закрито у концентраційному таборі біля Любліна, де вони майже всі загинули. (…)

Зимою 1941/42 року українські Цеплиці почали серйозно голодувати. У присілку Волчасти вибухнула епідемія тифу. (…) З села до Німеччини забрали на роботи понад 600 хлопців і дівчат. (…)

За таких умов зменшувалася стійкість українських Цеплиць, а одночасно у навколишніх польських селах збиралися польсько-більшовицькі банди і своїми нападами турбували населення села.(…)

Напади на Цеплиці й навколишні села почалися вже у середині 1942 року. Першою жертвою польського бандитизму став Микола Наконечний з Халупок. Бандити з Польської колонії забрали його вночі з дому, завели у Жабне і там вбили.

Такі напади у навколишніх селах і присілках змусили українське населення у Цеплицях підготувати відповідні кроки проти цього польського бандитизму. Через якийсь час від німецької влади отримано дозвіл на організацію збройного відділу сільської самооборони. Німці виділили цьому підрозділу аж сім заржавілих гвинтівок. Та, маючи формальний дозвіл на володіння зброєю, решту вирішили «власними силами». (…) У 1943 році в цеплицькій самообороні зі зброєю вже було 86 осіб.

У Верхніх Цеплицях було створено трохи численніший і краще озброєний відділ, бо там був постерунок української поліції. Кожної ночі по сільських дорогах ходили наші вартові й охороняли села. Коли до села наближалися нападники, певні люди били на сполох у церковні дзвони, і всі, хто мав зброю, бігли на визначені позиції. Від цього часу напади поляків на Цеплиці вже не повторювалися так часто, як до того. (…)

У лютому 1943 року в Цеплицях і околицях з'явився тритисячний загін радянських партизанів Сидора Ковпака. (…) 1 березня до Цеплиць прийшли підрозділи німецького війська (…), кілька днів точилися бої в лісах. Німці витіснили Ковпака на північ, втративши при цьому багато людей.

Тим часом польсько-фольксдойчівський гарнізон жандармерії у Білгораю зміг переконати німців, що українці в Цеплицях співпрацюють з радянськими партизанами. На результати не треба було довго чекати. Вже у квітні 1943 року до Цеплиць приїхала німецька жандармерія і наказала зібратися всім дорослим мешканцям. На зібрання прийшло кілька старих людей і жінок з дітьми, решта сховались у лісах. Війт Цеплиць, Юрко Новак, довго переконував німців, що у селі нема бандитів, поки ці всі німецькі «сілезці» у мундирах жандармів не відійшли, пограбувавши у людей харчі.

Дали про себе знати калмики-власовці, залишені німцями для боротьби з бандитизмом у Білгорайському повіті. Ці азіати спалили у лісі живцем Івана Охаба, коли він став на захист своєї дружини. Літом їхали з Цеплиць до млина в Ожанній Микола Кархут з сином Стефаном, Микола Ковальчик і Теодор Охаб — усі з Циганської Гурки. Їх убили на дорозі поляки з Бжиської Волі. Трохи пізніше бандити з Любянки вбили Петра Зілінку.

Після відступу Ковпака польські банди з Люхова і Сенявського Майдану напали на Цеплиці вдруге. (…) Бандити втекли, з переляку залишаючи награбоване майно, коли почули постріли з автоматів самооборони. Від цього часу боївки оминали Цеплиці й передислокувалися на західні території. Особливо тоді потерпіли Курилівка і Домбровиця. У 1944 році багато українців з Курилівки мусили спочатку шукати захисту в Цеплицях і лише звідти виїжджати в Україну. (…)

У середині серпня 1944 року українське населення з Цеплиць і околиць було залишене на поталу бандитським елементам, які формально репрезентували тоді адміністрацію Польщі. У Цеплицях це були староста Йозеф Бушта і комендант міліції Марцін Матерна. Різні злочинці й покидьки польського суспільства зійшлися в Цеплицях і околицях і почали систематично вбивати українське населення. Приводом для смерті від польського ножа і кулі була належність до українського народу.

Авторитетними представниками тодішньої влади, польської адміністрації були такі злочинці, як Ян Тот («Мева») з Великої Домбровиці, Вінцент і Фелікс Врубелі з Лежахова, Словінський з Пелкінь, Новак («Дроп») з Рудки, Мечислав Круль, Ян Бенца і його брат-близнюк Мечислав Міхальський (нині лікар у Польщі), Тадеуш Куниш, Дзвонек Мікульський і його брати, Болєк Косткевич, Коперський (Татар), Мандович, Войтек Кубрак з Убешина, Йозеф і Франек Зигмунти, Ян Мілек і перехрест Житура з Гожиц. Територією діяльності цієї банди з Цеплиць були всі наші землі на схід від Сяну.

До другої банди, яка діяла в околицях Цеплиць з базою у Сенявському Майдані, належали: Урбанський, Ян Козлуб з Польської колонії (він хотів замінувати церкву в Добрій, але бомба вибухнула раніше і розірвала його), брати Сорготови з Бучини біля Слободи, Ян і Собек Пендзівятри з Малої Домбровиці, Ян Одонек і брати Лєнарови з Королівки, Ян Крупа, Міхал Вось з Циганської Гурки, перехрест Іван Наконечний (Микитка). Найжорстокішим убивцею в цій бандитській групі була стара панна Ева Кубіца, яка у 1935 році приїхала із-за Сяну зі своїм батьком Якубом і поселилась у Нижніх Цеплицях Дольних на фільварку в адміністратора Ружицького. На своїй совісті вона мала понад 50 убитих українців з Цеплиць та околиць.

До цих двох бандитських груп у планованих акціях приєднувалися ще помічники, які тільки грабували і полювали за трофеями. Саме в такому зміцненому «сезонною підмогою» складі бандитські групи впень вирізали українське населення Піскоровиць. А починалося від арештів зовсім невинних людей у Цеплицях. Жертвами арештів були: Михайло Квік (Гілар), Сенько Лешак, Михайло Лешак (Команів), Стефан Воробель, брат Олекси, Олекса Федірко, Ілько Піх, брати Андрій і Микола Гись, Олекса Гарпуль, Михайло Шегда, Микола Федірко (Медик). З цієї групи загинули у в'язниці Олекса Федірко, Михайло Лешак (Команів), Юрко Шегда і Михайло Федірко (Медик) (так в оригіналі. — Ред.).

Іншим разом ті самі бандити заарештували у Цеплицях таких селян: Івана Волчастого (Калин), Івана Коваля, Петра Волоса й Івана Пазуняка з Адамівки. У 1945 році додому повернувся тільки Петро Волос, але незабаром помер. Решта загинули без сліду (…) Іван Кархут врятувався від смерті втечею.

У березні 1945 року польська банда напала на присілок Цеплиць — Волчасте і там жорстоко мучила, а потім вбила 24 особи. Через кілька днів напала на Цеплиці. Тоді загинули: Степан Зубик, Федько Рудик з Покрив, Олекса Волос (Градус), Катерина Квік (Гілярка), брати Кость і Михайло Нагірні, Тимко Сопілка, Денис Чорнейко, Дмитро Шегда (Смаль), Іван Рудянин, Микола Пашковський (Попик), Нестор Паранич, Микола Мокрицький, Іван Грод, Марія Грод, Олекса Зигмунд, Дмитро Пісечко, Павло Пухта, Іван Нагірний, Михайло Шегда, Михайло Цупер, Петро Воробель, Сильвестер Пашковський, Настя Квік, уся родина Мокрицьких — Іван, Марія, Анна, Василь, Михайло і Ярослав. На присілку Шегди поляки сокирою зарубали Михайла Шегду.

У 1945 році польська банда напала на хату старого Івана Кархута і так його побила, що через кілька днів він помер. Микола Вось зі своїми колегами Бахорами вбили Івана Лутого з Циганської Гурки у ліску «Півне» біля Цеплиць.

Злочинці не поминули також українського населення на присілку Молинь, який належав до громади Піскоровиць. Від ножів польських бандитів там загинули: Ілько і Анна Молинь (їхню дочку бандити вкинули до Сяну), Петро Ковальчик, Семен Хромейко, Василь Волох, Настя Піган, Параскева Бліщ, Ілько Сах, Іван Бліщ, Марія Молинь, Анна Сах із сином і Олекса Молинь. Онуфрія Молиня вбив товариш — поляк з Рудки Стах Котовський, а Петра Коваля вбили мазури — Марія і Альбін Лєйчаки, які мешкали в лісовій сторожці.