Розділ «Частина друга Документи»

Страшні, трагічні події, які останнім часом заливають стражденну холмсько-підляську землю ріками крові і загравами пожеж, змушують нас, церковних і світських діячів, яких доля поставила на чолі організації українського життя на цій землі, звернутися з протестом до всього культурного світу, а особливо до людей доброї волі обох народів, польського і українського, (…) вдатися до розпачливого звернення і перестороги на адресу тих, хто у своєму засліпленні розпочав на нашій землі братовбивчі, каїнові діяння.

(…) Ця земля, давній спадок руських, київських і галицько-володимирських князів, протягом довгих віків була предметом польсько-українських історичних суперечок. Впродовж віків вона переживала натиск польськості з заходу і під цим натиском змінювала своє давнє православне обличчя на латинсько-уніатсько-польське.

Відома з історії обох народів Брестська унія 1596 року була точкою кульмінації польської атаки на ці землі. Вона мала прискорити процес денаціоналізації і польської асиміляції православних українців, мешканців цієї землі і українських земель, найбільш висунутих на захід. Різними способами намагались поляки досягти цієї мети, починаючи від культурних впливів і закінчуючи збройними набігами.

Але ніколи ще боротьба цих двох народів не набирала таких страшних і нелюдських форм підступного, брутального культурного, економічного, буквально фізичного знищення, які ми спостерігаємо нині.

Для виправдання перед власним суспільством і зовнішнім світом цієї ганебної акції як привід називають кривди, яких нібито зазнав польський народ на цих землях від відродженого під час війни організованого українського життя.

Придивимося спочатку до цих кривд, щоб побачити, яке моральне виправдання може мати те, що відбувається на наших очах.

Екстермінаційна політика всіх польських урядів стосовно українців, яка проводилась у період 20-річного існування відродженої Польщі, реалізовувала тезу, що на Холмщині й Підляшші немає ніяких українців, а є тільки православні поляки. Не визнаючи жодних культурно-національних потреб і прав цих «православних поляків», польська політика намагалась знищити останні докази і сліди національної відмінності — православної віри. Тому почалась баталія проти православ'я на Холмщині, яка завершилась нечуваним серед культурних народів масовим знищенням православних храмів у 1938–1939 роках і насильним окатоличенням православного населення.

Падіння польської держави у 1939 році викликало серед українського населення, переслідуваного і гнобленого у найбільш чутливій і святій — релігійній — сфері, цілком зрозумілий спонтанний рух до відбудови захоплених храмів, давніх православних церков, відновлення вільних релігійних громад — парафій, а вслід за тим інших культурно-національних організацій та інституцій, шкіл, господарських, освітніх об'єднань тощо.

Чи цей елементарний і природний прояв існування українського духу на холмсько-підляській землі повинен бути «польською кривдою»? Чи сам прояв українськості, яка вважалась польськими державними чинниками неіснуючою, був тією «зрадою», яка вимагала негайної реакції польського активу? І ще якої! Реакції, наповненої масою дрібних перешкод, утисків, провокацій, підступів майже у кожній українській справі з боку всіх службовців польської національності, які працюють у різноманітних установах.

Ця реакція, підсилена пропагандою серед польського або сполонізованого населення (так звані «калакуці»), призвела до нечуваного зростання національного антагонізму і ненависті, створила сприятливий ґрунт для терористичної грабіжницько-розбійної антиукраїнської акції, жертвами якої вже стали тисячі людей різного віку і стану, починаючи від духовенства, діячів культурних, господарських і самоврядних інституцій та закінчуючи простими, темними, національно несвідомими селянами з найдалі висунутих на захід українських сіл. (…)

В останні місяці ми чули пояснення, що збройні напади польських диверсійних підрозділів на українські села є відповіддю на вбивства польського населення такими самими диверсійними українськими підрозділами на Волині та в Галичині.

Нині ми не можемо встановити всі причини початку і перебігу антипольського терору, який мав чи має місце на українських землях, розташованих далі на схід. Ми були і є відгороджені від Волині муром кордону, і навіть поштовий зв'язок з Волинню неможливий. Отже, не знаємо справжнього перебіїу подій, які там відбувались. Якщо там насправді трапляються випадки нелюдського ставлення до польського населення українських ватаг, то ми, як християни, засуджували і засуджуємо таку поведінку. Українські діячі і все православне населення на Холмщині ніколи не дали приводів для звинувачення їх у солідарності з актами насилля і масового терору, які зустрічаються за межами нашої країни і наших впливів. (…)

II.

(…) За останній рік тільки у самому Грубешівському повіті збройні банди, які всюди виступали під польським прапором, спалили 52 села і вбили приблизно 4000 селян. Ось назви цих сіл і дати їх знищення:

В цей час у повітах Холмщини, а найбільше у Грубешівському і Замойському повітах, вбито: 1 адвоката, голову Українського допомогового комітету, 12 священиків, 10 псаломщиків, 11 агрономів, 15 вчителів народних шкіл, 14 війтів і заступників, 14 гмінних урядників, понад 30 старост і приблизно 100 культурно-освітніх і кооперативних працівників та кваліфікованих ремісників. Тоді ж на Підляшші вбито: колишнього голову Українського допомогового комітету, сенатора Івана Пастернака, 4 вчителів народних шкіл, 4 працівників кооперативів і 36 визначних громадян з різних сіл Підляшшя. (…)

Цей баланс втрат сільських активістів блідне у порівнянні з жахливими масовими вбивствами звичайних селян, які тисячами гинули на згарищах своїх родинних домів вдень і вночі, без попередження чи якогось заклику, чи, скажімо, ультиматуму з боку тих, хто йшов на села з вогнем і мечем.

(…) Послухаймо тепер голоси тих, хто врятувався на якийсь час із цього пекла на землі. Дехто з них ще живе, і тому ми не можемо назвати повних прізвищ і назв місцевостей, у яких вони нині перебувають. (…)

Холмсько-Підляський духовний консистор у доповіді від 4 січня 1944 року повідомляє митрополиту Іларіону, що із загального числа 150 сільських священиків майже всі зазнали матеріальних втрат, дехто з них пережив кілька чи кільканадцять терористичних нападів. Наприклад, на священика Веремчука у Голешові (Бельський повіт) за останні місяці здійснено 5 нападів, 10 нападів на протоієрея Івана Антонюка у Сухаві (Холмський повіт), 14— на священика Феодосія Мінкевича у Гороститі (Влодавський повіт), 25 — на протоієрея Андрія Деревецького в Отрочі (Янівський повіт), причому 5 разів він був тяжко побитий, 3 рази обстріляний і тільки чудом уцілів. Щоразу нападники забирали майно, знущалися з жертви, били також дружин і дітей священиків.

Є багато священиків, яких не тільки пограбували, а й дуже образили та побили. До них належать: священик Іван Олійник з дружиною в Замху (повіт Білгорай); протоієрей Павло Швайка у Снятичах (повіт Замость), якого вбили, а його дружину побили; священик Микола Зимовець у Боньчі (повіт Краснистав); священик Леонтій Глицький з сином-дияконом у Жджанному (повіт

Краснистав); священик Антоній Каньовський із псаломщиком Павлучаком у Длугій повіту Радзинь; протоієрей Іван Антонюк у Сухаві (повіт Холм); протоієрей Олексій Якута у Кульні (повіт Білгорай); священик Антоні Попудняк із села Хмелєк (повіт Білгорай) та багато, багато інших. (…)