Розділ «Частина друга Документи»

Коли я у споминах повертаюсь назад, то болить моє серце, очі заливаються слізьми, ніби я знову ходив згарищами, руїнами, якими ходив тоді, а перед очима знову постає те все, що тоді: чорні стіни на місці хат, спалена худоба і дуже багато трупів. Я читав нашу історію, що нас постійно всі били, але таких знищень, які здійснили поляки у 1943–1944 роках, не залишила по собі жодна татарська навала. І зробили те цивілізовані поляки-католики, які вітались гарними словами «Хай буде уславлений Ісус Христос». Вони нищили православні храми, зривали святі ікони, протикали їх багнетами, плюндрували іконостаси, входили до Божого Дому не як християни, а коли знищували до кінця, відразу палили. Не було куди від них сховатись. Пам'ятаю деякі села, у яких я був і бачив, якими вони лишилися після знищення у березні й квітні 1944 року. Це Сліпче, Космів, Вітків, Телятин, Крилів, Ціхобуж, Козодави, Меняни, Масловиці, Модринь, Шиховиці, Ласків, Сагринь, Малків, Прегоріле, Новосілки…

На полях лежали забиті звірі і людські останки, яких не було кому поховати, а ворони дзьобали і розривали їхні тіла. Худоба, яка вижила, здичавіла і бігала по лісу. (…)

Населення Холмщини нарікало на митрополита Іларіона, що він у своїх проповідях закликав: «Нехай ваша рука не підніметься проти беззахисних після перших нападів на українські села». Відмежовуючись від актів сваволі, насилля і анархії, керівники Центрального і регіональних комітетів, Холмського і Грубешівського, застерігали українське населення від участі у таких акціях. А хто дав право полякам на застосування сваволі? Це була нищівна політика польського уряду, яку він вів упродовж 18 років свого існування, проголошуючи, що нема українців на Холмщині й Підляшші, а є тільки православні поляки. У такий спосіб уряд хотів відрізати від національних коренів частину населення, так званих православних поляків, і тим самим стерти і знищити свідомість національного зв'язку з православною вірою. Тому почалась боротьба проти православної віри і вірних на Холмщині. Цей похід запам'ятався і набув розголосу серед культурних народів світу нечуваним, масовим нищенням православних храмів ще у 1938 році, коли силою заганяли православне населення до католицьких костелів. (…)

Падіння Польщі в 1939 році викликало спонтанний рух серед переслідуваних — відібрати загарбані храми, культурно-національні інституції та школи. Чи цей природний зрив не був проявом живого духу українського народу? Чи, може, був спровокований, щоб мати причини для масових терористично-грабіжницьких антиукраїнських акцій, жертвами яких стали тисячі осіб різного віку. Поляки виправдовують свої злочини демагогічними поясненнями, приписуючи нашому духовенству антипольську агітацію і навіть освячення у церквах ножів для різанини поляків. Підбурена польська вулиця вірить словам ксьондзів, і ця віра перетворюється на помсту. Очищення Холмщини і Підляшшя від усіх українців подається як святий обов'язок. Важко назвати всі жертви. Почну від адвоката, який був головою українського допомогового комітету, від духовенства, дияконів, агрономів, вчителів, старост, майже всіх культурно-освітніх і кооперативних працівників, від сенатора Івана Пастернака. Тільки той, хто про це знає, зрозуміє, якої втрати, яких жертв зазнало українське суспільство на Холмщині. Ми повинні відчути терпіння нещасних українських жертв, що загинули від меча польських партизанів, які називались Армією Крайовою.

У Новосілках вбито приблизно 150 осіб, страшно скалічено настоятеля священика Гольца: у нього відірвано вуха, відрізано бороду, поколото, а потім його і п'ятнадцять парафіян знайшли у гною за селом. Хотілось би згадати ще про інші села, але не маю сили, бо, коли згадую це все, голова йде обертом.

Нас було близько десятка, ми йшли краєм лісу з Шиховиць у Малків. Дійшли до місця, у якому колись збиралися сотні людей (…), щоб помолитись (…), поклонитись святому Миколаю, який ніби стояв на сторожі, тримав руку, витягнуту до злого вовка, рятуючи від нього двох малих дітей. Ми застали там руїну. Фігура святого Миколая лежала розбита біля цих малих дітей, які також були звалені з підмурівка. (…) Подумалось, що люди нині набагато гірші від цього злого вовка. Оце так Армія Крайова розправилася з православними українцями, повністю очистила Холмщину. (…)

Потім ми побачили на дорозі жінку з хлопчиком. Побачивши, що йдемо у напрямку Малкова, вона впала і не рухалась. Ми підняли її і питаємо: «Що з Вами, тітко?» Жінка мовчить, тільки хлопець починає плакати. Через якийсь час вона відкрила очі і питає, хто ми є. Пояснюємо, що ми українці з-за Бугу, з Волині. Жінка, плачучи, почала просити, щоб показали їй дорогу на Волинь. Вона мала страшний вигляд, дивилась диким поглядом. (…) Нарешті почала розказувати:

«Втекла з Ласкова. Цей проклятий Джус напав на нагие село, спалив церкву і школу, вбивав людей, вкидав у вогонь. Я сиділа три дні у підвалі у схованці. Там нас було тринадцять осіб. Наги відділ самооборони знав, колиДжус наближався і оточував село, але їх була жменька, і вони нічого не могли зробити. Коли банда підійшла до села, вони почали стріляти запальними кулями, і все село загорілося. Люди почали втікати, а бандити стріляли у них здалеку, кого впіймали, того мучили перед розстрілом, кололи багнетами й ножами і кричали: «Вибити вас усіх до ноги, навіть дітей, щоб не було жодного українця на нашій землі!». Після спалення села бандити почали витягувати людей з криївок. Знайшли і нашу криївку й кричать українською: «Виходь, Михайлику, поляки вже пішли і більше не будуть вбивати». Але ніхто не виходив. Тоді вони почали розкопувати криївку. Жінки зрозуміли, що вже нема виходу, і думали, що бандити зжаляться, коли вони вийдуть з дітьми. Але бандити наказали їм лягти, познімали одяг і взуття. (…) Через момент ми почули постріли. Це розстрілювали ЖІНОК. Потім напхали соломи до нашої криївки і підпалили. Все почало горіти. На нас зайнявся одяг. Я змогла скинути одяг, вискочила з криївки і почала втікати з хлопцем. По нас стріляли, поки ми не вбігли до лісу. У цій банді Джуса були місцеві поляки, деяких я впізнала. Протягом двох днів вони грабували наше майно на згарищах, проколювали землю піками, викопували і забирали…

Таких випадків на Холмщині було багато, і у кожному селі гинули сотні невинних людей. Це тому я так злякалася вас, бо не знала, ким ви будете. Втікаємо і не знаємо куди. Про чоловіка і двох синів взагалі нічого не знаю», — закінчила з болем нещасна жінка.

* * *

Від 5 березня 1944року вступили в дію добре озброєні підрозділи УПА, перекинуті через Буг командуванням операційної групи УПА-Захід з метою врятування українського населення на Холмщині від тотального знищення. Автор спогадів концентрується у своїй розповіді головним чином на діяльності двох підрозділів: 200-особового Міжнародного легіону (під командуванням Адама), що складався з азіатів, колишніх солдатів Радянської Армії, які після вступу до УПА пройшли бойовий гарт у боротьбі з партизанами Ковпака, та 150-особового підрозділу під командуванням Юркевича, у якого поляки знищили всю родину і спалили господарство.

Кілька команд було залишено для охорони складів зброї в селі Лазніца. Адам вступив у бій у Погорілому під Криловом і протягом години повністю знищив це мале польське гніздо. Оборона Крилова боялась зачіпати Адама, бо думала, що це німці. Адам мав приблизно 300 возів з харчуванням, зброєю і шпиталиком.

Юркевич зі своїми людьми пішов через Шиховиці й Малків на Ласків, а Адам з Крилова також на Ласків, бо там була фортеця польських партизанів. Поки Адам дійшов до Ласкова, Юркевич привітав Джуса вогнем з гаубиці, створивши велику паніку серед поляків. Втікаючи, вони залишили навіть автомати. Поки Адам прибув до Ласкова, було вже по всьому. Одна наша команда залишилась у Ласкові, і ми бачили, що селяни приходили і забирали своє майно, пограбоване кілька днів тому поляками. Ми стояли і дивились на захід, на великі клуби диму, які піднімались на горизонті. Ще недавно небо було червоним від палаючих українських сіл, а землю покривали трупи вбитих безневинних дітей, жінок, старих людей та сильних, міцних чоловіків. Українські села перетворилися на пустелю. А тепер заграва струменить над польськими поселеннями. Боїв не чути, але небо червоніє. Холмщина перетворюється на суцільну пустелю. (…)

Люди Адама, азіати, також були розлючені на поляків за їхні звірства, а головним чином за ставлення до наших храмів у містах і селах. «Ніде не бачили таких руїн церков, — говорили вони, — як тут, на Холмщині. І тому звинувачуємо в цьому поляків».

Десь через п'ять днів Адам разом зі своїм підрозділом повернувся на Буг і сказав: «На Холмщині тепер усі рівні, поляки знищили українців, а ми поляків, які не втекли в глибину Польщі».

(…) Який це жах — громадянська війна, яку розпалили поляки на Холмщині і в якій найбільше потерпіло цивільне населення обох народів!

Григорій Стецюк. Чорні дні Волині. — Торонто. Передрук з II видання: Луцьк, 1992. — С. 18–22, 86–90.

ЗУПИНІТЬ ШАЛЕНСТВО!

Українське звернення до людей доброї волі, викликане масовим знищенням українського населення поляками на Холмщині й Підляшші

І.