Розділ «Частина друга Документи»

ОЧИЩЕННЯ ХОЛМЩИНИ

Фрагменти спогадів Григорія Стецюка — зв'язкового окружного командування ОУН

Мій батько був суддею у Житомирі. (…) Оскільки не сприйняв революції і радянської влади, то у 1920 році втік з нами на Волинь, до Польщі і поселився у селі моєї мами, Дорогіничах Володимир-Волинського повіту (…) Два мої брати одружились і жили своїм господарством. Найстарший брат мав магазин, отже, я трохи працював у господарстві і трохи допомагав братові в магазині. (…)

Польська несправедливість будила національну свідомість. Я мав такі самі погляди, як і мій старший брат, часто дискутували про війну, про політику, хоча мало хто з нас нею займався, а ще й українською! Тоді у нас було багато комуністів, і легко було до них приєднатись, але ми добре пам'ятали слова батька, що це грабіжники, бандити, сарана, і ми тримались віддалік від них. (…)

Йшов час, наближалась війна. Я купив собі велосипед і майже кожного вечора їздив з хлопцями і дівчатами купатись на Буг. На Буг приїжджала також молодь з близьких місцевостей, тут зав'язувались знайомства, ми дискутували про те, що поляки роблять на Холмщині й Волині. Вони говорили, що на Холмщині є організація, члени якої б'ють українців, закривають православні церкви або перетворюють їх на костели, а в деяких селах нищать церкви і дедалі гірше ставляться до православного населення.

Ми також розповідали, що у нас на Волині закривають читальні «Просвіти» і «Рідної хати», переслідують православну віру і придушують українську мову, всіх нас хочуть полонізувати. Ті знову нам говорили, що на Холмщині зневажають нашу молодь і прозивають різними епітетами. Цим займаються головним чином осадники і колоністи. Сільська молодь глибоко переживала польську зневагу. У нас на Володимирщині у 1938 році позакривали вже всі «Просвіти», але ще можна було організовувати молодіжні гуртки (польсько-українські). Нам здавалося, що вся ця біда приходить з Холмщини, бо там вже починався терор. (…)

У 1933–1939 роки над Холмщиною нависла темна хмара цілеспрямованого знищення поляками православних храмів. Холмська земля вкрилась жалобою, яку поділяли всі православні українці, що проживали у Польщі. Зруйновано було 112 храмів. Так складалось, що витрати на знищення храму мусили оплачувати віруючі (1000 злотих). Православне духовенство переслідували і карали штрафами у 200–500 злотих за богослужіння та інші обряди. (…)

У Томашівському повіті вже у 1936 році дійшло до пацифікації українських православних церков і молитовних домів. Це робилось під наглядом старост. Органи польської адміністрації суворо карали народ за захист своєї церкви і віри.

Звернення народу до уряду на захист священиків і віруючих (конституція 1920 року гарантувала свободу віросповідання) не дало результатів. Холмщина втратила 300 з 370 храмів, частину було перетворено на костели, решту спалено і зруйновано. У кожному повіті на Холмщині видали розпорядження знищити всі закриті храми і молитовні доми, аби виглядом вони не нагадували радянської Москви. Церковне майно не передавали православним, навіть цвинтарі відбирали, незалежно від того, чи церква була зруйнована, чи ще стояла. Ксьондзи у супроводі поліції їздили по селах і висвячували православні цвинтарі на католицькі.

Ми жили за часів цивілізації XX століття, але діяльність польської влади це не підтверджувала. Священик з Космова і пан

Струцінський розповіли мені, що одна з найдавніших церков на Холмщині у селі Павличкові Грубешівського повіту була зруйнована. Коли побачив її на власні очі, то онімів. Колони були порізані, святі образи були порубані сокирами, іконостас погнутий, хрести поламані. Люди з плачем і молитвою прихиляли голови до руїн. Їхній біль було видно на обличчях. Побачивши це, я не міг опанувати себе і був змушений відійти на хвилинку. Ноги піді мною зігнулись, я зазнав глибокого потрясіння і почав молитися разом з ними. Вже не пам'ятаю, як молився, але це був момент глибокого релігійного схилення перед Божим Домом, який перетворився на руїну (це був нечуваний злочин).

Хочу ще згадати село Тишківці з чудовою кам'яною церквою, фігурами святого Миколая і двох дітей та вовка, які зупинились біля джерела з чудотворною водою, яка витікає з пагорба. У 1938 році після свята покровителя церкви святого Миколая поляки закрили церкву, бо не могли її зруйнувати (вона була кам'яною), але пізніше зруйнували її внутрішнє облаштування. Іконостас, трон у вівтарі, хрести — все поламали, порубали, знищили. Залишились тільки муровані стіни. Фігуру святого Миколая розбили. До Космова приїхали «стрільці» і разом з поліцією хотіли знищити церкву, але населення чинило опір, і цього разу не зруцнували, а тільки позривали всі ікони і вкинули до Бугу. Коли приїхали вдруге, то перетворили на руїну все село. Повибивали вікна у хатах, порізали подушки і повикидали у двір. Вітер розвіяв пір'я наче сніг, і з літа зробилась зима. Розбивали скляний посуд, скло вкидали у борошно, а в тих, хто мав гас для ламп, поливали ним харчі. Влітку 1938 і 1939 років я був на Холмщині і бачив багато таких видовищ. Таких зруйнованих сіл було багато.

Після одного з таких погромів Телятин залишився без хліба, без їжі, а в домах не було ні дверей, ні вікон. Двома тижнями пізніше приїхав польський ксьондз, зібрав людей біля хреста на середині села і сказав, що від цього моменту вони будуть католиками. Він зневажив святу таїну хрещення і почав заново хрестити православних. (…) І з мене ксьондз хотів зробити католика.

(…) Польський ураган, який ламав, палив і нищив наші історичні будівлі, нашу гордість і нашу ідентичність, благословили польська католицька ієрархія і варшавський уряд, підтримувані Ватиканом. Наш народ переживав часи диких орд, пролив море крові безневинних людей. Нищівну роботу на Волині проводили осадники, вони зневажали людей.

Допомагаючи брату, я їздив на закупи до Крилова, Грубешіва. При нагоді ми розмовляли про різні справи. Найчастіше, однак, ми говорили про те, що нам боліло, що Варшава хотіла окатоличити і полонізувати українців-холмщаків. Наша молодь була стурбована такою ситуацією і нападами Варшави на Холмщину та Волинь. Це сприяло моєму зацікавленню політикою. На такі теми ми розмовляли все частіше. Мій старший брат був краще поінформований про все, звертав мою увагу на те, що політика — це делікатна справа, і треба бути обережним. Поляки нас б'ють, нищать наші церкви, але якби вибухнула війна, то напевно взяли б нас до війська і сподівались, що будемо їх захищати! (…)

Закриваючи «Просвіту» і «Рідну хату», поляки думали, що загальмують процес розвитку національної свідомості, національного розвитку. Навіть за читання часопису «Сурма», який легально видавався на Галичині, на Волині, давали два роки в'язниці.

У моєму серці ненависть кипіла, як вулкан, через знущання над народом, кліром, знищення спадку, історичних пам'яток, храмів і т. п. Наш сусід, вже старший, але дуже розсудливий чоловік, на запитання: «Як думаєте, що буде далі?» — відповів: «Ой хлопче-хлопче, буде ще гірше, це лише початок».

Велику правду сказав!

* * *

У чотирикутнику між Криловом, Томашовом, Замостям і Грубешевом поляки знищили приблизно 50 сіл і вбили дуже багато українського православного населення.