РОЗДІЛ VI: Особливості функціонування національних спецслужб в умовах еміграції

Дуже суперечливим моментом у діяльності ППШ було його співробітництво зі спеціальними службами Польщі, котрі не розглядали ці контакти як рівноправні. Штаб змушений був працювати під пильним контролем польської розвідки й контррозвідки, постачати їм власну службову інформацію, виконувати їхні вказівки щодо оперативної роботи в інтересах Польщі. Двічі на місяць ППШ подавав до польського Генштабу докладні звіти про свою роботу. Встановленню контролю поляків над ППШ сприяло намагання С.Петлюри всіляко підкреслювати свою політичну лояльність до їхнього лідера Ю.Пілсудського. "Пілсудський, — згадує Ю.Тютюнник, — особистий приятель Симона Петлюри…, а його оточення завжди вдає із себе друзів тих осіб, з якими завжди їм доводиться співпрацювати, виконуючи завдання свого шефа. Через таке "приятельство" поляки і досягли своєї політичної мети…" [648].

Польські спецслужби влаштовували до структур Штабу своїх співробітників. Вони знаходилися в канцелярії, розвідувальному, контррозвідувальному й пресовому підрозділах ППШ [649]. Зокрема, до розвідувального апарату ППШ був приставлений польський поручник Ковалевський, котрий без відома начальника розвідки Штабу полковника Кузьмінського дозволяв собі інструктувати агентів розвідки, що направлялися на територію України. Двох польських офіцерів було введено до контррозвідувального підрозділу ППШ. Офіцери розвідувального відділу штабу VI польської армії контролювали поточну роботу контрольних (розвідувальних) пунктів ППШ на радянському кордоні. Працюючи з особовим складом ППШ, "поляки не гребували навіть старими як світ методами. Вони спробували простежити, чи не вплине на голови українських штабістів алкоголь. І завели "товариські вечори" [650].

З керівництвом ППШ працювали начальник Генштабу Польщі генерал Розвадовський, керівник львівської експозитури розвідки польського Генштабу (ПГШ) майор Флерек (останній регулярно інформував про діяльність ППШ свого шефа у Варшаві І.Матушевського), співробітники ПГШ — спецреферент з українських справ капітан Чарноцький і капітан Бондаровський. Регулярно відбувалися спільні наради представників ППШ і ПГШ з питань проведення виступів проти УСРР. Так, 24–25 вересня у Львові відбулася нарада співробітників II відділу ПГШ з керівництвом ППШ, яка розглянула хід підготовки до походу в УСРР. Представники польського Генштабу зробили висновок, що рейд в Україну є бажаним, але передчасним. При цьому вони посилалися на несприятливу атмосферу в УСРР, викликану спадом повстанського руху, та незавершеність організаційних моментів походу [651].

Необхідно зазначити, що у ділових стосунках з керівництвом ППШ польські представники нерідко поводили себе непослідовно. Однією з причин було те, що в уряді Польщі далеко не всі бажали допомогти українській стороні. Так, у серпні 1921 р. Ю.Тютюнник змушений був погрожувати прийняти власне рішення про початок антирадянського повстання в Україні в разі подальших затримок виконання зобов'язань, взятих на себе польською стороною [652].

Не можна обминути увагою і такої цікавої проблеми, як взаємини між ППШ та російськими антирадянськими організаціями. Безперечно, створення єдиного антирадянського фронту опору могло суттєво посприяти поваленню більшовицького режиму та відновленню української демократичної державності. Проте на практиці процес координації дій між українськими та російськими антирадянськими силами виявився досить складним і суперечливим. Характерним у цьому відношенні є розвиток стосунків між ППШ та антирадянською російською організацією на чолі з відомим діячем партії есерів Б.Савінковим.

З початку 1921 р. значно активізувалася діяльність очолюваного Б.Савінковим "Російського евакуаційного комітету", котрий пізніше був перейменований у "Російський політичний комітет". Підтримка іноземних держав дозволила на його основі створити антирадянську організацію "Народний Союз захисту батьківщини і свободи" (НСЗБ і С), головною метою якої була підготовка "будь-якою ціною повстання в Росії для повалення більшовиків". Б.Савінков намагався перетворити НСЗБ і С у всеросійський координаційний антирадянський центр, для чого уклав угоди про співробітництво з ДЦ УНР і ППШ, білоруськими національними організаціями, Кубанською радою і Донським козачим колом. Сподіваючись на перемогу, Б.Савінков потай від української сторони обіцяв передати під протекторат Польщі західні повіти Волинської й Подільської губерній, надати їй право на експлуатацію Одеського порту, на керування залізницею Рівне-Шепетівка-Козятин-Одеса [653]. Таким чином, для Б.Савінкова не був недоторканним визнаний ним з кон'юнктурних міркувань суверенітет УНР. Більше того, національне багатство й територія України розглядалися ним як засіб розплати за послуги Польщі.

Усною угодою між Б.Савінковим та Ю.Тютюнником передбачалося розмежування сфер діяльності ППШ та НСЗБ і С: перший повинен був провадити військову та агітаційну роботу на окупованій території України, а другий — таку ж діяльність на терені Росії. Однак, незважаючи на досягнуту домовленість, Савінков вдався до сепаративних акцій, що вельми негативно позначилося на ефективності діяльності ППШ. НСЗБ і С розгорнув активну засилку агентури в Україну, вів вербувальну роботу серед інтернованих українських військовослужбовців у Польщі. Савінковці провадили організаційні заходи, спрямовані на забезпечення довгострокових агентурних позицій і підривної пропаганди в Україні, намагалися перевербувати агентуру й співробітників ППШ, розповсюджували агітаційну літературу. Оперативними заходами ППШ було виявлено цілу мережу їхніх розвідпунктів. Савінковці висували й претензії до української сторони. У листі Б.Савінкова до С.Петлюри йшлося про те, що його організація не може протягом місяця налагодити контакти з Ю.Тютюнником, не обізнана з планами повстанської роботи ППШ [654]. Зрозуміло, що розбіжності у стратегічних намірах сторін, їх поглядах на майбутню долю української державності призводили не лише до відсутності належної координації в діях, але й до енергійної роботи одної проти іншої.

Крім ППШ, за межами УСРР діяли й інші підпільні організації, що ставили за мету відновлення української державності. Як приклад можна навести Українську Військову Організацію (УВО). Існують різні точки зору щодо процесу формування УВО, яка згодом увійшла до складу ОУН. За однією з них, УВО заснували колишні члени Стрілецької Ради (політичної організації УСС) сотники М.Матчак і Я.Чиж у серпні 1920 р. у Львові. Інші дослідники вважають, що незалежно один від одного існували різні військові центри та підпільні організації української політичної еміграції. Частина з них самоліквідувалась, а решта злилася в єдину організацію під проводом полковника Є.Коновальця.

31 серпня 1920 р. у Празі відбувся з'їзд представників усіх українських військових формацій за кордоном, на якому було утворено "Начальну Колегію УВО". У 1921 р. тричі змінювався провід УВО, який згодом отримав назву "Начальна Команда УВО". Організація поділялась на референтури: бойову, фінансову, організаційну, пропагандистську. УВО висувала завдання терору проти польських окупантів. Вже у 1920 р. бойовик С.Федак здійснив замах на Ю.Пілсудського. Широка робота була розгорнута серед інтернованих українських вояків. Планувалося відновити регулярні військові частини, проводилися навчання військовиків. Особлива увага приділялася підривній справі та радіозв'язку. Функціонувала спеціальна лабораторія по виготовленню вибухівки, котра потім переправлялася до Галичини [655].

Для керування роботою УВО в Галичині було створено "Обласний центр". Цей орган підключився і до розвідувально-диверсійної роботи проти УСРР. Від нього в Україну попрямували десятки груп із завданням легалізації на місцях і створення широкого антирадянського підпілля [656].

Виникає питання про ймовірне співробітництво між досить добре організованою УВО та ППШ. Є підстави вважати, що можливості для цього були обмеженими. По-перше, УВО спиралася на колишніх військовослужбовців УГА та населення Галичини. Ю.Тютюнник підкреслює у своїх спогадах, що на той час суспільна свідомість галичан "не могла ще оговтатися від того страшного удару, якого завдав їй Петлюра спілкою з поляками (мається на увазі Варшавська угода УНР з Польщею у квітні 1920 р. — В.С.)… Самого Петлюру вони вважали зрадником…" [657]. По-друге, керівництво ППШ змушене було демонструвати лояльність до Польщі, співробітничати з її спецслужбами, тим часом діяльність УВО мала яскраво виражену антипольську спрямованість, що робило несумісними позиції двох організацій. Крім того, не знайдено жодної згадки про співпрацю УВО і ППШ.

Якщо ДЦ УНР і його ППШ орієнтувалися на Польщу, то керівництво УВО зробило ставку на співробітництво зі спецслужбами її потенційного противника — Німеччини. За даними радянських дослідників, у 1921 р. Є.Коновалець досяг домовленості з полковником німецької військової розвідки (абверу) Гемппом про постачання йому розвідувальної інформації, яку здобуватиме УВО. За цю послугу УВО щомісячно почала отримувати дотацію в 9 тис. марок [658].

Отже, в несприятливих зовнішніх умовах, при наявності внутрішніх суперечностей у проводі УНР в еміграції, не маючи надійних союзників, Партизансько-Повстанський Штаб розгорнув роботу організаційного й розвідувально-підривного характеру по підготовці широкого антирадянського повстання в УСРР.

§ 6.3. РОЗВІДКА ТА КОНТРРОЗВІДКА ПАРТИЗАНСЬКО-ПОВСТАНСЬКОГО ШТАБУ

Одним із провідних напрямків діяльності Партизансько-Повстанського Штабу була розвідувальна робота на території УСРР, котра здійснювалась відповідними підрозділами ППШ та повстанських угруповань, а також антирадянським підпіллям. Вона була спрямована в першу чергу на здобуття різнопланової інформації про дислоковані в Україні сили Червоної армії, органи державної безпеки УСРР, стан охорони державного кордону, політичну й економічну ситуацію в країні. Йшло вивчення території УСРР як майбутнього театру збройного повстання, що дозволяло встановити чіткі завдання для бойових дій Армії УНР у разі її переходу через польсько-радянський кордон.

Як уже згадувалося вище, керівним органом розвідувальної роботи ППШ був його 2-й (розвідувальний) відділ. До його складу входили три секції: офензиви (розвідки), дефензиви (контррозвідки) та пресова секція. Розвідувальна секція складалася з евіденційної та організаційної частин. Остання займалася питанням внутрішньої організації 2-го відділу в цілому, вела агентурну роботу, включаючи облік всієї агентури і кадрових співробітників розвідки. До її ж компетенції відносилося навчання розвідувальних кадрів, а також підготовка документів для легальної розвідроботи в УСРР, чим займалося паспортне бюро.

Евіденційна частина була своєрідним інформаційно-аналітичним центром, обробляла набуту різними каналами інформацію, вела облік ворожих сил в Україні, для чого мала картотеку й картографічну групу ("рисовню"). Ця частина складала узагальнюючі розвідувальні звіти. Пресова секція обробляла відомості іноземної та української радянської преси "в цілях більш докладної розвідки".

Керівниками секцій і ланок в розвідочному відділі були: офензиви — сотник Никодим Гриневич, агентури — поручник Михайло Михайлик, паспортного бюро — поручник Рогозинський, дефензиви — підполковник Митрофан Очеретько, секції преси — поручник Микола Іванів. Загальне керування розвідкою ППШ здійснював начальник 2-го відділу, на якого покладалося створення "розвідочних пляцувок на терені України, Росії, Дону, Кубані, Криму для планомірної агентурної розвідки цих країн", протидії ворожій агентурі, організації вивчення матеріалів преси. За станом на вересень 1921 р. у 2-му відділі працювало 7 офіцерів і певна кількість допоміжного персоналу. Головними "замовниками" розвідувальної інформації були керівництво ППШ та Головна Команда військ УНР [659].

Важливим елементом розвідувальної інфраструктури ППШ були контрольні (розвідувальні — В.С.) пункти (КРП) в прикордонних місцевостях — Рівному, Дубно, Корці, Тернополі, Кременці та ін. [660]. Вони займалися розвідкою у відповідних смугах, переправляли через кордон агентуру, приймали кур'єрів, що прибували з відомостями від розвідок повстанських формувань, опитували осіб, котрі приїхали з території УСРР.

Постійний штат таких пунктів мав складатися з кількох офіцерів української армії, котрі, як правило, мусили контактувати з польськими офіцерами зв'язку. Від кожного контрольного пункту на самому кордоні влаштовувались "передаточні пункти" для безпосереднього зв'язку з джерелами розвідувальної інформації в УСРР. У кожному з таких осередків мав перебувати український офіцер, котрий підбирав би собі помічників з числа надійних місцевих громадян [661].