РОЗДІЛ VI: Особливості функціонування національних спецслужб в умовах еміграції

Але об'єктивність вимагає визнати, що контррозвідка ДПІ далеко не завжди забезпечувала надійний захист уряду УНР, апарату Головного Отамана та інших вищих інституцій від проникнення більшовицьких агентів та провокаторів. Установлено, що радянська агентура діяла в багатьох державних структурах і навіть у найближчому оточенні С.Петлюри (до нього, наприклад, потрапив більшовицький агент П.Жидківський) [632]. Розвідка ВНК завербувала дружину особистого секретаря С.Петлюри професора Зайцева, через яку мала доступ до таємних матеріалів уряду УНР. Інформацію вона передавала до резидентури ВНК у радянському посольстві у Варшаві. Крім того, вона отримала завдання отруїти голову Директорії, яке, втім, не змогла виконати [633].

Завершуючи огляд діяльності внутрішнього відділу ДПІ, слід сказати, що, на жаль, відсутність матеріалів не дає змоги оцінити його працю щодо контррозвідувального забезпечення розташованих у Румунії військових формувань УНР, вивчення їх оточення. Хоча така робота, безперечно, мусила проводитись.

§ 6.2. СПЕЦІАЛЬНІ ПІДРОЗДІЛИ ГОЛОВНОЇ КОМАНДИ ВІЙСЬК

У структурі Державного Центру УНР в екзилі спеціальні служби Головної Команди військ відігравали провідну роль на відміну від подібних інституцій МВС. Це природно, оскільки повалення радянської влади в Україні планувалося переважно за допомогою збройної сили — наявних у його розпорядженні військових формувань у Польщі та Румунії, а також партизансько-повстанських загонів на території УСРР. У військовому відомстві діяла дещо трансформована за нових умов Розвідочна управа з розвідувальним й контррозвідувальним підрозділами, Інформаційним бюро, закордонним відділом. Їх діяльність в еміграційний період (1921 р.) в документах відображена фрагментарно.

Є відомості про аналітичну роботу розвідувального і контррозвідувального підрозділів Розвідочної управи, відповідної праці Інформбюро в таборах вояків УНР та взаємодію його з II відділом ("двуйкою") Генштабу Польщі. Щоправда, за браком коштів скасовувались військові аташати УНР в інших країнах. У дуже скрутному матеріальному становищі перебувало й "ІНФІБРО". Цей підрозділ був виведений із складу Генштабу, а його співробітники залишилися без засобів для існування. Виконуючий обов'язки начальника Інформбюро поручник Шевчук звертався в усі інстанції, навіть до Головного Отамана, з проханням вирішити долю цієї установи й не дати померти голодною смертю її співробітникам, які багато зробили для уряду УНР і будуть йому корисні й надалі. Відомо, що через відсутність засобів для існування окремі "інфібровці" переходили на службу в польську дефензиву, але при цьому виявляли готовність допомагати УНР.

У доповіді поручника Шевчука Головному Отаману (19 січня 1921 р.) висуваються серйозні звинувачення на адресу колишнього начальника "ІНФІБРО" полковника М.Красовського, який нібито забрав гроші й цінні речові докази, таємні справи й документи, самочинно залишив бюро й з групою прибічників перейшов на службу до поляків. Об'єктивність цих звинувачень сумнівна, оскільки не зрозуміло, навіщо було керівнику спецпідрозділу українських військ самочинно і скандально переходити в польську "двуйку". Адже існував більш пристойний і апробований іншими варіант — за взаємною домовленістю між керівниками двох союзницьких військових відомств. Скоріше за все, так і сталося задля вирішення якоїсь важливої спільної справи. На користь цього припущення говорять такі дані. У звіті по лінії ДПІ від 10 листопада 1921 р. йдеться про те, що М.Красовський, поновлений на попередній службі, отримав надзвичайні повноваження щодо організації контррозвідувальної діяльності, а його співробітники активізували роботу, в тому числі в таборах перебування українських вояків. Напевно, цього не сталося, якби М.Красовський залишив Інформбюро так, як про це писав Шевчук [634].

Організацію збройної боротьби за відновлення суверенної української державності активно продовжував спеціальний орган Державного Центру УНР в екзилі — Партизансько-Повстанський Штаб (ППШ), котрий дислокувався на території Польщі у Тарнові, а згодом у Львові. Головною метою його діяльності була підготовка повстання для повалення радянської влади в Україні. Крім того, керівництво ППШ готувало збройні формування Армії УНР до переходу через польсько-радянський кордон у травні 1921 р. [635]. Головними організаторами й керівниками Штабу стали відомі воєначальники УНР генерал-хорунжий Ю.Тютюнник та полковник Ю.Отмарштайн.

ППШ був створений зі згоди глави Польської держави Ю.Пілсудського. При цьому польська сторона пішла навіть на порушення умов Ризького мирного договору з РСФРР та УСРР від 18 березня 1921 р., який забороняв існування на території Польщі антирадянських збройних угруповань. Підготовка військових частин Армії УНР до виступу проти УСРР здійснювалась і в Румунії, де в спеціальних таборах під контролем та при підтримці королівського генштабу проводилося навчання українських збройних формувань тактики партизанської війни [636].

Одразу ж після переходу української армії за Збруч у листопаді 1920 р., писав Ю.Тютюнник, до Державного Центру УНР в екзилі "потяглися делегації з України з проханням продовжувати керувати боротьбою проти окупантів, яка незалежно від неуспіху на фронті проводилась українським народом в виді окремих повстань". Враховуючи розгортання в Україні повстанського руху, Головний Отаман С.Петлюра доручив Ю.Тютюннику приступити до організації необхідного апарату керівництва ним. Відбувалося це за безпосередньої участі Генштабу Польщі та його представництва у Львові [637]. Формування апарату прискорилося після переїзду ППШ до Львова. Енергійну діяльність по підбору кадрів, створенню структури Штабу розгорнув досвідчений генштабіст Ю.Отмарштайн [638].

Механізм підготовки та проведення операцій з метою повалення радянської влади в Україні включав: центральний апарат ППШ і його осередки на радянському кордоні, органи управління партизансько-повстанськими формуваннями на території УСРР, самі партизансько-повстанські загони та підпільні групи(. Виділяються такі важливі напрями роботи ППШ, як здійснення розвідувальних та контррозвідувальних заходів відповідними підрозділами, керівництво розвідувально-підривною діяльністю спеціальних ланок повстансько-підпільного руху в УСРР, підготовка цих сил та військ УНР до відкритого виступу.

Структура центрального апарату протягом існування ППШ зазнавала певних змін, проте чітко визначилися провідні підрозділи, що керували роботою на головних ділянках підготовки збройного повстання. Це відділи: оперативний (на чолі з полковником Ю.Отмарштайном), організаційний (полковник Л.Ступницький), розвідувальний (полковник О.Кузьмінський), адміністративно-політичний (полковник Добротворський). За станом на 21 жовтня 1921 р. особовий склад центрального апарату ППШ налічував кілька десятків військовослужбовців, цивільних спеціалістів та канцелярських працівників [639].

З накопиченням досвіду роботи виникали різноманітні проекти реорганізації центрального апарату ППШ. Один з них було викладено в записці начальника Штабу до Головного Отамана (24 травня 1921 р.). На думку Ю.Тютюнника, бракувало координації дій між ППШ, військовим відомством та іншими вищими державними установами ДЦ УНР, тоді як Штаб мав не тільки орієнтуватися на поточну роботу по підготовці до виступу, а й бути готовим стати тимчасовим органом управління країною в разі її звільнення від більшовиків. Відтак пропонувалося докорінно змінити структуру Штабу, поділивши його на чотири напрями роботи: "військове керування", "політичне керування", "економічне керування" і "керування транспортом". Військове керування передбачало виконання функцій управління повстанськими формуваннями в УСРР та розвідки ворога, "себто збір, систематизація та остаточне оброблення всіх відомостей про стан війська московських окупантів". Таким чином, "військовому керуванню" пропонувалося надати статус пріоритетного. Інші ж підрозділи мали зосередитися на консолідації всіх опозиційних радянській владі партійно-політичних сил, здійсненні в УСРР акцій саботажу на транспорті, проведенні широкої агітації, наданні матеріальної допомоги повстанському руху. Пропонувалося також посилити апарат ППШ кадрами деяких міністерств, передати у підпорядкування ППШ оперативну й розвідочну управи I-го генерал-квартирмейстерства Головної Команди, безпосередньо підпорядковувати начальнику ППШ керівників відділів комплектування й постачання, а з розвідочної управи взяти у повному складі відділи розвідки і контррозвідки.

Безперечно, наведений проект мав чималий сенс, оскільки від успіху діяльності ППШ вирішальним чином залежало відновлення української державності взагалі, а сам ППШ фактично був єдиним органом, що на практиці займався військово-організаційною та оперативною роботою.

Нова структура центрального апарату ППШ була запропонована його начальником пізніше, у зв'язку з поразкою військ УНР у листопаді 1921 р. у так званому "Другому зимовому поході". Передбачалося, що ППШ у більш несприятливих умовах має продовжувати загальне керування рештками повстансько-підпільних формувань в УСРР, а також проводити збір усіх українських збройних формувань за кордоном в єдину армію. Сам ППШ планувалося перевести до Румунії. Структурні зміни мали відбутися і в штабному апараті, який складався б з окремих частин: оперативно-організаційної (керівництво всіма повстансько-підпільними силами), розвідувальної (розвідка й підривна робота проти ворожих військ) та господарської [640].

Варто зазначити, що деякі аспекти внутрішнього життя державних інституцій УНР в еміграції негативно впливали на діяльність провідного органу повстансько-підпільного руху. Насамперед це привнесення в управління повстанським рухом особистих політичних амбіцій вищих цивільних та військових провідників УНР. Так, поміж членами військового керівництва УНР точилася відверта боротьба за контроль над повстанським рухом. Особливі претензії в цьому плані проявляв шеф контррозвідки полковник М.Чоботарів, котрого деякі учасники визвольних змагань вважали навіть більшовицьким агентом [641].

Ветеран української розвідки полковник В.Роєнко переконливо спростовує ці закиди. Він пише: "Щодо української розвідки і контррозвідки у Другій світовій війні, то її широку працю проти більшовизму та московської агентури розробив колишній шеф розвідки і контррозвідки при тодішньому уряді УНР полковник Микола Чоботарів. До речі, не лише московські окупанти, а й свої нерозумні земляки в діаспорі називали його всесвітнім агентом. Як соромно й ганебно згадувати про це!

Микола Чоботарів, ще 1905 року засуджений урядом Росії до смертної кари, емігрував за кордон. Через Сибір, Далекий Схід він втік до Америки, де доглядав свиней у фермера. 1914-го він знову в Україні. Під час визвольної боротьби працював пліч-о-пліч із Симоном Петлюрою, очолював розвідку. З 1921 року — у Варшаві, а з початку 1939 року керував підпіллям і розвідкою в Німеччині. План Чоботаріва полягав у тому, щоб не допустити розбрату серед української еміграції і усіма засобами зберегти її єдність та національне обличчя" [642].

Деструктивним було нерідко втручання в поточну оперативну роботу Штабу самого С.Петлюри. Ю.Тютюнник у своїх спогадах із сумом зазначав, що голова ДЦ УНР "намагався весь час до складу ППШ залучити своїх клевретів… А вони насправді служили тільки тому, хто сьогодні більше платить. Ці штабісти, не кажучи вже про самого Петлюру, перебували у наймах у поляків. Між іншим, навіть співпрацювали в "Рідному краєві" — органі польської дефензиви (контррозвідки), який намагався провокувати галичан" [643]. Доходило до того, що паралельно ППШ та без його відома С.Петлюра засилав на територію УСРР зі спеціальними завданнями осіб, підібраних ним за ознакою особистої відданості. При цьому часто відповідальні завдання покладалися на службовців, що заплямували себе тими чи іншими правопорушеннями."…Петлюра таємно від мене, — писав Ю.Тютюнник, — розпочав вести повстанську політику на Україні… Його посланці, їдучи на Україну, все чинили всупереч директивам Штабу, хоча їх підписував він же. Переважно Петлюра використовував із цією метою людей, чия карно-злочинна діяльність була вже доведена Штабом… Ці людці, потрапивши на Україну, воювали один з одним. Вони влаштовували провокації і взагалі своєю поведінкою виправдовували дану їм назву "бандити" [644].

Сам ППШ також хибував на самочинність у діях відповідальних співробітників. Склалася ситуація, коли, за словами начальника Штабу, "кожен прагнув досягти своєї мети" [645]. В обстановці службових непорозумінь та інтриг серед особового складу ППШ панувало пасивне ставлення до своїх обов'язків, розквітли "політиканство і кабінетна робота". Розкладу та позаслужбовій діяльності потурали їх патрони з вищого керівництва ДЦ УНР [646].

Поширення службових зловживань та морального розкладу вищих управлінських кіл ДЦ УНР спричинило виникнення навесні 1921 р. таємної організації військовослужбовців Армії УНР під назвою "Українське військове товариство" (УВТ), яку очолив полковник Ю.Отмарштайн. УВТ ставило за мету "збереження здорового ядра армії, а то шляхом розігнання тих злочинців і нездар, що оточили особу Головного Отамана С.Петлюри". Члени організації розгорнули роботу по згуртуванню однодумців серед військовослужбовців, котрі перебували у таборах для інтернованих, вступили в контакти з англійською та американською місіями в Польщі. На думку багатьох сучасників, саме намагання Ю.Отмарштайна зміцнити дієздатність силових структур та державного апарату в цілому ДЦ УНР шляхом боротьби проти правопорушень у їх середовищі призвели до його вбивства 3 квітня 1922 р. [647].