РОЗДІЛ III: Спеціальні служби Української Держави гетьмана Павла Скоропадського

У період Гетьманату П.Скоропадського почали здійснюватися спеціальні операції за кордоном, спрямовані на підтримку союзних політичних сил та протидію агресивним планам стосовно України. Ці операції здійснювалися через можливості представницьких резидентур у взаємодії з відомствами військових й міжнародних справ. Регіоном проведення таких операцій стала Кубань, що зумовлювалося рядом воєнно-політичних обставин. По-перше, Кубань і Північний Кавказ у цілому стали головною базою Добровольчої армії, котра не приховувала своїх намірів знищити нові суверенні національні держави й відновити "єдину Росію". Необхідно було мати всебічну інформацію про військовий потенціал та плани "білого руху" щодо України. Більше того, збір розвідувальної інформації безпосередньо у стані "білих" міг дати відомості про політичні організації та громадян України, що вступали у контакти з командуванням Доброармії, вели підривну роботу в Україні в інтересах "білих". Це давало б змогу завчасно виявляти такі елементи та проводити проти них контррозвідувальні та профілактичні заходи. По-друге, тогочасне політичне керівництво Кубані, де мешкала численна українська етнічна громада, прихильно ставилося до незалежної України й само відчувало загрозу з боку Доброармії. За цих умов необхідно було конспіративно надати військово-технічну підтримку Кубані у її боротьбі за незалежність і збереження статусу проукраїнської сили у безпосередній близькості від кордонів України. Територія Кубані не повинна була перетворитися на зручний плацдарм агресії "білих" проти Української Держави.

Нарешті, геополітичні плани самого Гетьмана передбачали приєднання Кубані до України як окремої адміністративної одиниці. За свідченням галицького політичного діяча Л.Цегельського, Гетьман мав з цього приводу "великий, глибоко продуманий план" [320]. З метою прилучення Кубані готувалася десантна операція на Тамань силами одного з кращих з'єднань української армії — дивізії генерала Натієва, а точніше — Окремої Запорізької дивізії, дислокованої на південно-східних кордонах України, у складі чотирьох піхотних, кінного, гарматного, інженерного полків, кінно-гарматного дивізіону, бронедивізіону й авіаційного загону [321].

Між керівниками України та Кубані відбулися переговори у Києві, куди за рішенням Кубанської Законодавчої Ради від 15 травня 1918 р. прибула делегація краю. Кубанських представників гостинно прийняли у Києві, однак в ході переговорів визначилися серйозні суперечності у поглядах на майбутній статус Кубані. Гетьман наполягав на включенні Кубані до складу Української Держави з призначенням туди свого генерал-губернатора. Кубанська ж сторона висловлювалася лише за федеративні зв'язки з Україною [322]. Проте сторони усе ж таки обмінялися дипломатичними представництвами на рівні посольств, і Кубань отримала військово-технічну допомогу. З Київського артилерійського депо на Кубань було відправлено вісім 76-міліметрових гармат, 21 тис. гвинтівок Мосіна, 20 кулеметів "Максим", 100 кулеметів "Кольт" і 40 — австрійського зразка, 4 телефонні станції, військовий реманент, 5 млн. набоїв, 50 тис. снарядів тощо — на суму до 6 млн. крб. [323]. Зброя надійшла у червні-липні 1918 р. двома транспортами [324].

Одночасно активізували роботу на Кубані українські дипломати-розвідники. Зберігся таємний рапорт першого секретаря посольства Української Держави в Катеринодарі К.Поливана від 21 грудня 1918 р., де міститься звіт про роботу в краї гетьманської розвідки. Як доповідав український дипломат, було зібрано інформацію про настрої кубанських політичних кіл, становище місцевого козацтва, інтелігенції та інших верств населення, його склад, розстановку політичних сил.

Робота української розвідки не обмежувалась лише збором важливої інформації. "Політична кон'юнктура на Кубані, - зазначав К.Поливан, — вимагає від українського посольства одразу ж розпочати якомога ширшу й енергійну працю в справі поширення" політичного впливу Української Держави в краї [325]. Співробітники посольства брали участь у секретних нарадах Кубанської Крайової Ради і Крайового уряду, вели роботу по поглибленню антагонізму між місцевими політиками й командуванням Доброармії, наполегливо поширювали серед кубанських політичних кіл думку про життєву необхідність для Кубані тісного союзу з Україною. За активну діяльність в краї автор рапорту навіть заарештовувався денікінською контррозвідкою [326].

Посольська резидентура зібрала й корисну інформацію про міждержавні економічні злочини. Як ішлося в рапорті К.Поливана, "останнім часом спостережено приїзд до Катеринодару чимало спекулянтів з України". Останні скуповують за низькими цінами дефіцитні в Україні товари (насамперед — нафту) і перепродують її за такими цінами, яких "не було б при умові урядової закупки чи контролю". Відтак висловлювалась рекомендація про створення на Кубані торгового представництва Української Держави [327].

Цікаві пропозиції щодо поширення присутності українських спецслужб на Кубані й підготовки там збройного повстання проти Доброармії містилися в інформації українського розвідника-журналіста (прізвище невідоме) від грудня 1918 р. про становище на Кубані і на Дону. Запропонований план був спрямований на створення умов довгострокової розвідувальної присутності України на Кубані шляхом побудови розгалуженої резидентури в краї. Вона мала маскуватися під представництво українських засобів масової інформації. Передбачалося створити "головне інформаційне бюро на Кубані під виглядом видавництва, заснувати на місцях на Кубані і Чорноморщині філії бюро, ці філії мають насадити в кожне село і станицю своїх агентів під виглядом дрібних продавців газет… та крамарників на селі". Рекомендувалося для прикриття агентурної роботи широко залучати можливості українського кооперативного руху в регіоні та осередки товариства "Просвіта". Передбачалося, що українська резидентура не тільки буде вести збір необхідної інформації, але й активно впливати через місцеві засоби масової інформації на формування громадської думки в інтересах України. У міру посилення позицій українських спецслужб в регіоні планувалося перейти до підготовки збройного повстання проти "білих". Для цього пропонувалося направити "10 надійних людей" для формування підпільних "бойових організацій" [328].

Відомо, що за умов внутрішніх труднощів Гетьманату, протидії спецслужб "білих", такі плани не були здійснені, хоча їх наявність переконливо свідчить про масштабну роботу українських розвідувальних органів на зовнішньому фронті, розширення їх службового інструментарію, набуття професійного досвіду й вдалий підбір ініціативних кадрів, спроможних проводити активні закордонні заходи.

Разом з тим, українській розвідці часто бракувало наступальності для доведення до кінця розпочатих широкомасштабних операцій. Це видно на прикладі діяльності того ж секретаря українського посольства при Кубанському Краєвому урядові К.Поливана та консула Української Держави на Кубані Ф.Боржинського. У другій половині 1918 р. завдяки їх великій і наполегливій праці склалися реальні перспективи зближення України з Кубанню та Чорноморщиною, аж до подальшого можливого входження цих країв до її складу на умовах федерації. Зазначені працівники подавали керівництву кваліфікований аналіз обстановки і просили допомоги у вирішенні цих проблем шляхом активізації роботи спецслужб. Але до них не завжди прислуховувались, а після падіння Гетьманату й поготів. Справа була загублена. Трагічно загинув полковник Боржинський. В.Іванис так написав про це: "На станції Волноваха Маріупольського повіту Боржинського перехопили добровольчі офіцери і розстріляли "за ізмєну Росії", все майно його розграбували… Нащадки запорожців (кубанці — В.С.) не виявили мужности, щоб охоронити представника матері-України" [329].

Характеризуючи органи безпеки періоду Гетьманату, слід зазначити, що ряд підрозділів спеціального призначення, діяльність яких спрямовувалась на захист безпеки самого Гетьмана та на протидію замахам на існуючий державний лад Української Держави, функціонував у межах Особистого штабу Гетьмана П.Скоропадського. Згідно з "Положенням про Головну Квартиру Гетьмана" особистий апарат глави Української Держави складався з Особистого штабу Гетьмана, його Особистої канцелярії та чинів для особливих доручень. Штаб Гетьмана мав певні повноваження, котрі за своєю специфікою відносилися до спеціальної діяльності [330].

У структурі штабу Гетьмана існував Особливий відділ (далі — ОСБВ). В "Положенні про Особливий відділ Штабу Гетьмана П.Скоропадського, компетенцію його посадових осіб і підрозділів" до функцій цієї інституції віднесені: інформування про різні політичні та національні рухи, їх ставлення до особи Гетьмана; інформування про боротьбу правоохоронних органів з антидержавною діяльністю політичних партій, організацій та окремих осіб, які прагнуть підірвати гетьманську владу; збір відомостей про діяльність за кордоном нелояльних до Гетьмана політичних партій і течій, підривна робота яких може негативно відбитися на внутрішньому становищі та міжнародній політиці України; виконання особливих доручень Гетьмана в межах компетенції ОСБВ [331].

Положення є підзаконним нормативним актом, статусна належність котрого за рівнем затверджуючої інстанції (Гетьман чи начальник його штабу) чітко не визначена. За змістом воно має комплексний характер і складається з норм адміністративного, дисциплінарного й кримінально-процесуального характеру. Відповідно до цього Положення Особливий відділ являв собою державну структуру зі змішаною компетенцією спеціального і правоохоронного органу. Для виконання закріплених у Положенні завдань ОСБВ мав повноваження політичної розвідки і контррозвідки, дізнання та слідства у справах політичного характеру, здійснював цензуру, а також виконував особливі доручення Гетьмана. У системі спецслужб і правоохоронних органів Гетьманату Особливий відділ посідав центральне місце, оскільки його розпорядження були обов'язковими для чинів Державної варти, дипломатичного й митного відомств, прикордонної, лісової та залізничної сторож. У Положенні чітко визначена структура ОСБВ, дисциплінарний статус його співробітників, стисло викладені їх процесуальні повноваження і права, основи взаємодії з представниками інших відомств.

Цей нормативний акт не розглядає ряд важливих для будь-якої спецслужби питань (насамперед основ таємного діловодства). Втім, у тексті є універсальне посилання про наявність спеціальної інструкції, котра регламентує діяльність чинів ОСБВ при виконанні ними поставлених завдань (в архівах не виявлена). Положення демонструє досить високий рівень документальної культури. Швидше за все, воно готувалося колишнім старшим офіцером, котрий раніше обіймав керівну посаду в охоронному відділі чи корпусі жандармів царської Росії.

До складу ОСБВ входили: начальник відділу, його помічник, офіцери для доручень, старші офіцери, які відали таємним діловодством, районні офіцери, а також такі підрозділи, як юридичне та інформаційне відділення, канцелярія відділу. Всього ж в ОСБВ (без урахування відділень і канцелярії) за штатом працювало 7 лінійних та 8 районних офіцерів (посади підполковника-полковника). Всі чиновники відділу, як військові, так і цивільні, перебували на дійсній військовій службі у штабі Гетьмана і користувалися правами й перевагами, встановленими для службовців військового відомства. За посадові злочини чи упущення по службі вони підлягали відповідальності на загальних підставах, як для посадових осіб [332]. Військовики, а також особи, які вступали на військову службу, мали приймати присягу на вірність Українській Державі, передбачену законом від 30.05.1918 р. [333].

Районні офіцери ОСБВ, котрі призначалися до кожної з 8 губерній держави, мали права командирів окремих батальйонів і були своєрідними повноважними представниками ОСБВ в регіоні. Вони мали організовувати на закріпленій за ними території роботу в рамках компетенції відділу, а також користувалися правом ведення слідчих заходів.

Юридичне відділення спеціалізувалося головним чином на веденні дізнання і слідства. Однак головне навантаження в структурі ОСБВ припадало на інформаційне відділення, яке очолював помічник начальника відділу. До штату інформвідділення входило 4 старших офіцери, які обробляли й аналізували інформацію, що надходила, 6 офіцерів для доручень, двоє "завідуючих зовнішнім доглядом" та група співробітників зовнішнього спостереження. "Завідуючі зовнішнім доглядом" зобов'язувалися керувати роботою своїх співробітників у Києві та під час їх відряджень до провінцій. Самі співробітники зовнішнього спостереження поділялися на три категорії: "висшого розряду" (15 чол. за штатом), "середнього розряду" (20 чол.) і "молодшого розряду" (15 чол.). Очевидно, в основу службової градації було покладено професійний досвід та майстерність. Співробітники працювали на правах унтер-офіцерів надстрокової служби, проходили відповідну спеціальну підготовку та фахову атестацію [334].

До засобів добування службової інформації ОСБВ, крім зовнішнього нагляду, належала й агентурна робота. В кошторисі видатків ОСБВ передбачалися витрати на "секретно-агентурні потреби", згадуються агенти та "спостерігачі" відділу (зовнішній нагляд) [335].

Особливий відділ мав широкі повноваження. Співробітники за розпорядженням начальника відділу чи його помічника мали право здійснювати арешти в установленому законом порядку. Відповідним чиновникам відділу надавалися права військових цензорів. Органи Державної варти, кримінального розшуку, митниці, прикордонна, лісова та залізнична охорони зобов'язувалися співробітничати з ОСБВ, точно виконувати його розпорядження, доповідати про всі виявлені антидержавні дії. Українська дипломатія повинна була сприяти ОСБВ, переправляти його матеріали дипломатичною поштою, надавати відомості зарубіжної преси. Банківські та кредитні установи на вимогу ОСБВ також мали постачати його необхідною інформацією. Службовці ОСБВ були вправі відвідувати в'язниці та допитувати заарештованих. Усі справи та бюджет відділу становили сувору державну таємницю [336].

У наявних архівах дуже мало документів щодо оперативної діяльності ОСБВ. Проте й ті матеріали, що збереглися, дозволяють скласти певне уявлення про поточні справи відділу. Насамперед робота спрямовувалась на розслідування протиправних дій у сфері державного управління, котрі мали ознаки політичних злочинів. Так, у рапорті начальника ОСБВ начальнику штабу Гетьмана від 29 липня 1918 р. йшлося про серйозні службові зловживання начальника загального департаменту МВС, члена партії соціалістів-революціонерів (есерів) Тоцького, котрий відав кадровими питаннями в органах внутрішніх справ. Тоцький намагався "протягти" до центральних і місцевих підрозділів МВС своїх однодумців і "товаришів по партії", перешкоджав затриманню осіб, які вели антидержавну пропаганду [337].

У червні 1918 р. у зв'язку зі встановленням певних відносин між Гетьманатом і радянською Росією МВС поставило питання про посилення нагляду за особами, що прибувають з російського боку (як уже згадувалося, серед них траплялося чимало шпигунів, диверсантів та осіб, що мали завдання підтримувати антигетьманське підпілля, вести підривну пропаганду та терористичну діяльність). З метою ефективної протидії таким підривним акціям було розроблено відповідну інструкцію комісарам українських прикордонних пунктів. Однак Тоцький, причетний до розробки цієї інструкції, вніс до неї положення, за яким усі зносини комісарів з Радою Міністрів та головою МВС повинні були здійснюватися через начальника загального департаменту МВС, тобто — через нього особисто. Зрозуміло, це не тільки ускладнювало оперативний обмін інформацією, а й ставило під контроль Тоцького всі службові відомості про контррозвідувальне обслуговування прикордонної смуги. Врешті-решт, таке втручання Тоцького, як зазначалося в рапорті, фактично позбавляло директора Департаменту Державної варти можливості "здійснювати догляд за всіма злочинними елементами, що потрапляли на територію України".