РОЗДІЛ III: Спеціальні служби Української Держави гетьмана Павла Скоропадського

Головними районами селянського повстанського руху стали Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, південь України. Нерідко селянські загони контролювали цілі регіони держави, вели запеклі бої з окупантами й урядовими військами. Здійснювалися численні диверсійні акти на залізницях, що призводили до частих катастроф військових ешелонів з жертвами серед австро-німецьких військовослужбовців [221].

З осені 1918 р. серйозним противником силових структур Гетьманату стає селянський ватажок анархіст Н.Махно. Його прибічники не зупинялися перед терористичними актами проти службовців Державної варти. Так, в с. Михайлове-Лукашове махновці розстріляли голову волосної Державної варти Іванова, трьох офіцерів і двох козаків повітової "охоронної сотні", а потім в мундирах чинів варти проникли до садиби поміщика Миргородського, де саме проходив бал, і пограбували її. Махновці-розвідники часто маскувалися під варту, весільні процесії, селян, що їдуть базарювати. Навіть сам "батько" ходив у розвідку переодягнутий у жіночий одяг [222].

На оперативну обстановку в Україні впливала і наявність незаконних збройних формувань, створених за національною ознакою. Окрім вже згаданих формувань російських шовіністів, такі формування мало, наприклад, єврейське населення, для якого всяке послаблення влади в Україні оберталося кривавими погромами. Так, згадана вище єврейська збройна дружина "Бейтар" ("Зірка"), що сформувалася в Одесі ще у серпні 1917 р., за Гетьмана налічувала вже до 600 бойовиків і резерв (постійний склад був із числа колишніх військовослужбовців). На час приходу до Одеси австрійців дружина мала близько тисячі гвинтівок і 22 кулемети [223].

Нарешті, справі стабільності державного ладу загрожували політичні організації України антигетьманської спрямованості, котрі ставали на шлях співробітництва із закордонними противниками Української Держави, готувалися до збройного виступу проти гетьманського режиму. В першу чергу це стосується партій національно-соціалістичної та соціал-демократичної орієнтації, що спільно з рядом профспілкових організацій утворили влітку 1918 р. опозиційний Гетьману Український Національно-Державний Союз (УНДС), згодом перейменований на Український Національний Союз (УНС).

Лідери УНДС розпочали з радянською владою таємні переговори, які відбувалися в будинку заступника міністра фінансів, члена УСДРП В.Мазуренка. В них брали участь з боку УНДС В.Винниченко (УСДРП) та М.Шаповал (УПСР); а з російського — член делегації РСФРР Д.Мануїльський. В обмін на допомогу у поваленні гетьманської влади Росія вимагала легалізації в Україні комуністичної партії, підписання оборонного союзу між Росією та Україною проти Антанти [224].

15 листопада 1918 р. силами опозиції був створений координаційний орган підготовки і проведення антигетьманського повстання під назвою "Головний оперативний штаб Військово-Революційного Комітету" (за іншими даними — "Конспіративний Повстанський Штаб") [225]. До складу цього органу увійшли: голова УНС В.Винниченко, директор одного з департаментів Міністерства шляхів сполучення А.Макаренко, командир Запорізької дивізії полковник П.Болбочан, начальник Охорони шляхів в Україні генерал О.Осецький, командир Січових Стрільців полковник Є.Коновалець, полковник В.Пелещук, підполковник В.Тютюнник, начальник охорони шляхів Козятинського району капітан В.Оскілко, ряд офіцерів Чорноморського Коша, штаб якого дислокувався у Бердичеві. Членам УНС вдалося привернути на свій бік і деяких інших воєначальників: полковників А.Мельника, В.Павленка, Хилобоченка [226].

Слід зазначити, що спеціальні органи Гетьманату досить ліберально поставилися до заколотників. Так, коли за антигетьманську діяльність було заарештовано одного з лідерів УНДС-УНС С.Петлюру, то його контакти з оточенням не були перервані, він мав змогу спілкуватися з однодумцями і писав рецензії на переклади творів західноєвропейських авторів. В.Винниченко часто бував у Гетьмана, вільно з ним спілкувався і одночасно займався підготовкою заколоту [227].

У ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. в Києві у приміщенні Міністерства шляхів сполучення відбулася таємна нарада членів УНС, на якій було сформовано Директорію — орган політичного керівництва на період повстання та захоплення влади. Оперативний штаб заколотників розгорнув спеціальні заходи, одним із яких передбачалося збирання "цифрових даних і планів розположення військових сил", "налагодження повної, широкої розвідки". Відповідно у складі Штабу створювалися розвідочний та зв'язковий відділи. Для збору інформації широко використовувалися жінки-розвідниці. Здобута інформація надходила до "Робочого клубу" на Лук'янівці, там же відбувалися таємні зустрічі з агентурою [228]. У середині листопада 1918 р. повстанці почали бойові дії.

Цей стислий аналіз оперативної обстановки в Україні у квітні-грудні 1918 р. дає можливість зрозуміти, чому П.Скоропадський докладав багато зусиль для створення цілісної системи органів державної безпеки, які б успішно протидіяли розвідувально-підривній діяльності, особливо небезпечним антидержавним і кримінальним злочинам, попереджували масові виступи проти існуючого ладу. Такі функції значною мірою взяли на себе освідомчі підрозділи Департаменту Державної варти МВС України.

§ 3.2. КОНТРРОЗВІДКА ГЕТЬМАНАТУ

Дбаючи про встановлення стабільного правопорядку в Україні, Гетьман П.Скоропадський затвердив 18 травня 1918 р. постанову Ради Міністрів "Про зміну існуючих законів про міліцію і утворення Державної варти". Відповідно до неї перетворення "міліції" на "Державну варту" зумовлювало уточнення структури та функцій цього відомства. На нього покладалися як боротьба з кримінальною злочинністю, так і виконання контррозвідувальних завдань, протидія особливо небезпечним замахам на державний лад. Запроваджувалась чітка організаційно-функціональна структура центральних і місцевих органів Державної варти.

У структурі МВС України створювався Департамент Державної варти (ДДВ). Положення про нього базувалося на статтях 361, 362 "Зводу законів Російської імперії" (т.1, ч.2). До складу Департаменту входили директор, віце-директор, чиновники для особливих доручень, начальники відділів, секретар та інші працівники. ДДВ поділявся на окремі відділи: загальний (фінансово-господарчі та облікові питання), інспекторський (кадрові питання, попередження та припинення загальнокримінальних злочинів), залізничний (протидія ворожим акціям на залізничному транспорті), легітимаційний (паспортний режим), освідомчий і секретну частину [229]. Управління службовим персоналом й секціями Державної варти (ДВ) — загальною, карно-розвідчою (розшуковою — В.С.), освідомчою — в губерніях і повітах зосереджувалось в руках відповідних старост. Для допомоги губернському старості призначався окремий помічник-інспектор ДВ в губернії [230].

Державну варту повіту очолював начальник ДВ, який підлягав повітовому старості. Вся територія повіту поділялася на райони з осередками ДВ з відповідними начальниками. На чолі ДВ волості стояв голова волосної варти. У великих містах створювалися міські підрозділи ДВ, які мали районні структури. Діяльність ДВ у карно-розвідчій сфері зосереджувалась у відповідних губернських, повітових, міських та районних відділах. Вони мали передбачену штатами кількість піших і кінних вартових, а також резервні сотні. Відділи проводили оперативно-розшукову роботу та необхідні процесуальні дії у кримінальних справах. За діяльністю ДВ здійснювався прокурорський нагляд. При проведенні дізнання співробітники ДВ перебували у безпосередній підлеглості особам прокурорського нагляду згідно з постановами "Статуту Кримінального Судочинства", які поширювались і на службовців загальної поліції [231].

Детальніше варто сказати про Освідомчий відділ (ОВ) ДДВ, оскільки на цей підрозділ покладалася організація роботи по попередженню, відверненню й припиненню злочинів проти державного ладу й безпеки держави, збір інформації про політичні виступи, страйки, партизансько-повстанський, профспілковий рух, політичні партії та їх функціонерів, настрої населення [232]. Цим самим визначились основні види контррозвідувальної діяльності відповідно до головних завдань захисту безпеки держави.

Як свідчить "Короткий огляд діяльності Освідомчого відділу Департаменту Державної варти" від серпня 1918 р., створення системи освідомчих підрозділів розпочалося з 8 червня 1918 р. під безпосереднім керівництвом старшого урядовця для особливих доручень Л.Пономарьова (він же став і першим шефом цього підрозділу) і загальним керівництвом директора ДДВ П.Аккермана. Посаду віце-директора зайняв Тальберг [233].

У складі Освідомчого відділу виділялися окремі діловодства за напрямами роботи: загальне (особовий склад і господарські питання), таємне, агентурне, залізничне, а також реєстраційна частина і фото-криміналістична лабораторія. Штатом ДДВ в Освідомчому відділі передбачені посади урядовця для особливих доручень, начальника відділу, діловодів та їх помічників, урядовців I і II розрядів, журналістів (всього 51 особа) [234].

На різних адміністративно-територіальних рівнях створювалися місцеві освідомчі відділи ДВ, штатна чисельність котрих залежала від кількості населення конкретного регіону чи населеного пункту. Наприклад, апарат ОВ при Київському губернському старості включав: начальника ОВ, старшого діловода, 4 діловодів, 8 помічників діловодів, 2 перекладачів, журналіста, 8 канцелярських співробітників. Дещо меншим був апарат у периферійних органах. Так, штат ОВ при Подільському губернському старості включав: начальника ОВ, старшого діловода, 3 діловодів, 6 помічників діловода, перекладача, журналіста, 6 канцелярських співробітників [235]. Цікавим є факт наявності в штатах освідомчих відділів посад журналістів. Це, очевидно, свідчить про те, що керівники ДДВ розуміли, яке важливе значення мало пропагандистське висвітлення діяльності зазначеної інституції. Але в тій складній воєнно-політичній та оперативній обстановці ефективність таких заходів була не дуже високою.

Місцеві підрозділи підпорядковувались центральному Освідомчому відділу ДДВ. На чолі губернського ОВ стояв начальник, що безпосередньо підпорядковувався губернському старості, отримував від нього вказівки, але в оперативному напрямку діяв самостійно. Розпорядження й запити начальника ОВ були обов'язковими для виконання й дотримання всіма чиновниками губернських державних установ. Начальники відділів призначалися на посаду міністром внутрішніх справ за поданням директора ДДВ. Освідомчі відділи у повітах виконували розпорядження лише своїх начальників, без санкції яких жоден повітовий староста чи начальник повітової загальної варти (фактично — поліції) не міг провадити розгляд політичних справ [236].

Характерно, що всі співробітники ДВ незалежно від галузі своєї діяльності (міської, повітової, залізничної, карно-розшукової, освідомчої) мали працювати в тісній взаємодії [237]. Місцеві ОВ були зобов'язані висвітлювати політичну обстановку у своєму районі, вивчати характер діяльності місцевих політичних організацій та рухів, вербувати таємну агентуру й керувати її роботою, організовувати зовнішній на-гляд(, проведення обшуків у осіб, що підозрювалися у скоєнні державних злочинів, їх арешти, а також навчання співробітників. Важливе місце за своїм статусом і завданнями займав Київський ОВ. Сфера його діяльності поширювалась і за межі столиці. В структурі відділу існував підрозділ, що здійснював контррозвідувальну роботу на відрізку території від Києва до Броварів [238].

Провідними службовими ланками територіальних ОВ були: канцелярія, секція зовнішнього догляду і таємна агентурна мережа. Завдання ОВ на місцях конкретизувалися в "Інструкції начальникам освідомчих відділів при губернських старостах і градоначальниках", у параграфі 1 якої йшлося про те, що начальники ОВ відповідають за висвітлення суспільного і політичного руху у підзвітних їм районах, ведуть розшук у справах щодо загрози безпеці держави та її правопорядку. Для цього начальники ОВ мають власну канцелярію, вербують секретну агентуру й керують її поточною роботою, ведуть підбір та інструктаж співробітників зовнішнього догляду [239].