РОЗДІЛ III: Спеціальні служби Української Держави гетьмана Павла Скоропадського

Під час збройного повстання проти Гетьмана П.Скоропадського у листопаді-грудні 1918 р. ряд добровольчих формувань, що воювали на боці влади, створили власні спеціальні підрозділи. Так, "Волинський військовий відділ" мав у складі штабу і секцію розвідки. Окрім розвідки сил противника, складання відповідних звітів і ведення карт, цей підрозділ займався виявленням фактів підривної роботи повстанців, саботажу, виступів проти влади [290].

Власний освідомчий відділ сформувався при Київській добровольчій офіцерській дружині. Як свідчить, наприклад, звіт цього підрозділу від 4 грудня 1918 р., він виявляв: пункти нелегальної вербовки громадян до Червоної армії (навіть під прикриттям "Червоного Хреста"); шпигунів, що працювали на користь повстанців; чисельність і озброєння загонів УНС; ворожих агітаторів, що приїжджали до Києва. Надходила інформація і про конспіративні контакти соціалістичних організацій з німецькими соціал-демократами в підрозділах окупаційних військ, настрої населення тощо. Зауважимо, що особовий склад добровольчих дружин перебував під наглядом ОВ ДДВ, оскільки серед нього теж фіксувалися факти агітації за державний переворот [291].

У листопаді 1918 р. після початку бойових дій між повстанцями і Гетьманом з ініціативи ОВ при київському губернському старості були створені військова розвідка і контррозвідка з офіцерів і філерів відділу. Ці органи проводили роботу в прифронтовій смузі на лівому березі Дніпра до станції Бровари. Командування гетьманської армії неодноразово висловлювало подяку працівникам цього підрозділу за добування корисної військової інформації й контррозвідувальне забезпечення тилу армії [292].

Короткий огляд становлення і функціонування загальнодержавної контррозвідки в період правління Гетьмана П.Скоропадського дає підстави для висновку, що у формі "освідомчих відділів" Державної варти вперше в історії державного будівництва України було започатковано створення повноцінних контррозвідувальних органів. Вони мали досконалу структуру, котра включала центральний апарат, територіальні підрозділи, негласний апарат і допоміжні служби, кваліфіковано використовували службовий інструментарій.

§ 3.4. ВІЙСЬКОВА РОЗВІДКА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ТА СПЕЦІАЛЬНІ ПІДРОЗДІЛИ ОСОБИСТОГО ШТАБУ П.СКОРОПАДСЬКОГО

Необхідність створення в збройних силах Української Держави спеціальних розвідувальних органів для здобуття різнопланової військової, воєнно-політичної та військово-технічної інформації щодо країн імовірного чи діючого противника зумовлювалась низкою конкретно-історичних обставин. Але найголовнішими були дві з них: наявність зовнішньої загрози для суверенітету й територіальної цілісності України з боку радянської Росії, "білого" руху (Добровольчої армії), а також Румунії, яка захопила частину української території (Південну Бессарабію, Північну Буковину) й виношувала подальші агресивні плани щодо України. Все це вимагало послідовної роботи по збору відомостей про військові плани та стан збройних сил вищезгаданих держав та їх союзників; нагальна потреба розбудови у цих умовах збройних сил Української Держави, в тому числі її складової частини — військової розвідки, без якої армія і флот не спроможні вирішити покладені на них завдання.

Адміністрацію Гетьмана П.Скоропадського відзначав серйозний, конструктивний підхід до військового будівництва. У червні 1918 р. було реорганізовано Генеральний штаб Збройних сил України, начальником якого залишився полковник О.Сливинський, котрий займав цю посаду й за Центральної Ради. До складу Генштабу ввійшли: перше генерал-квартирмейстерство, яке очолив генерал Дроздовський; друге генерал-квартирмейстерство під керівництвом генерала Прохоровича. В структурі Генштабу були розвідочний відділ — головний орган військової розвідки та закордонний відділ, що організовував роботу військового аташату [293].

24 липня 1918 р. Рада Міністрів ухвалила закон про загальний військовий обов'язок та затвердила вироблений Генштабом план організації Збройних сил. Встановлювалися строки військової служби для громадян, штати військових з'єднань і частин, військовий бюджет. Планувалося створити за територіальною ознакою 8 армійських корпусів, гвардійську ("сердюцьку") дивізію, маневрові сили з 4 кавалерійських дивізій, ряд окремих артилерійських і спеціальних з'єднань, технічні частини. До осені 1918 р. мали з'явитися військова академія, низка військових офіцерських шкіл за родами військ, кадетські школи [294].

Як свідчить штат Головного управління Генштабу, що був прийнятий 21 червня 1918 р. на Раді військового міністра, розвідочний відділ очолив полковник Колосовський з помічником в ранзі осавула. Відділ мав три частини, спрямованість діяльності яких дає уявлення про пріоритетні напрямки оборонних зусиль Гетьманату. Перша частина — Румунія, Болгарія, Туреччина. Керівництво частиною здійснював штаб-старшина Матвієнко. В його розпорядженні перебували два старших офіцери для доручень, два перекладачі, військовий канцелярист. Друга частина — Росія, Кавказ та інші регіони (тобто ті держави, що утворилися після розпаду Російської імперії). Начальником цієї частини був штаб-старшина Щербицький. Йому підпорядковувались два старших офіцери для доручень і військовий канцелярист. Третя частина — зв'язок з союзними арміями, їх командуванням, тобто державами Чотвірного блоку. Керівництво здійснював старший офіцер в ранзі полковника Генштабу. Йому підпорядковувались два старших офіцери для доручень, діловод, перекладач, військовий канцелярист. Перша та друга частини організовували добування, збір і вивчення даних про воєнно-політичну ситуацію в країнах, котрі були об'єктами зацікавленості, їх збройні сили, військово-економічний потенціал, склад, розташування, стан, характер дій та намірів їх військ [295].

Таким чином, плани організації діяльності розвідки спрямовувалися на всебічне розвідувальне вивчення суміжних з Українською Державою країн. Але головними напрямами розвідувальних зусиль були радянська Росія і Румунія.

Як бачимо, розпочата ще Центральною Радою робота по формуванню регулярної національної армії та її розвідки не припинялася, але окупаційні власті не давали остаточної згоди на те, щоб справа рушила з місця. Так, рівноправне співробітництво у галузі обміну розвідувальною інформацією із спецслужбами австро-німецького блоку так і не вдалося налагодити. Окупаційні власті були зацікавлені в тому, щоб Україна платила за "послуги" німецьких та австро-угорських військ, їх розвідки та контррозвідки, а не зміцнювала власну армію та спецслужби [296].

Завдяки кадровій політиці, спрямованій на залучення до співробітництва фахівців старої царської армії різних національностей, до розбудови військової розвідки та Збройних сил Гетьманату в цілому підключилося чимало здібних офіцерів [297]. Правда, далеко не всі вони вірили у державну ідею і чесно їй служили.

Документи Генштабу Української Держави дають певне уявлення про головні форми і методи роботи, що планувалося застосовувати для здобуття таємної військової та політичної інформації. До цих форм належали "періодична посилка за кордон таємних агентів з особливими дорученнями", використання "постійних особливих агентів за кордоном" (імовірно, що на увазі малися завербовані громадяни іноземних держав або ж співробітники нелегальних резидентур української розвідки). Закордонна агентура й співробітники розвідки повинні були організовувати "покуп… важнійших таємних документів (наприклад, планів мобілізації), вартість яких лічиться на десятки, а то й сотні тисяч карбованців".

Військова розвідка орієнтувалася і на здобуття інформації про живу силу армій потенційних противників, засоби збройної боротьби, що мають у розпорядженні, прикордонну смугу, яка стане першочерговим театром воєнних дій.

Приділялася увага збереженню конспірації в діяльності розвідки, особливо — забезпеченню таємності у роботі з агентурою та при проведенні розвідувальних операцій в цілому: "…Вся організація закордонної розвідки повинна доставатися безумовною таємностю для всього розвідочного відділу, позаяк було б занадто непевно для справи знайомить багатьох осіб з організацією таємної розвідки…". Планувалося вести розвідку і силами офіцерів — розвідників при штабах армійських з'єднань і частин, "…при тих штабах і частинах, при яких вони состоять, і отримання цим шляхом тих відомостей, які неможливо одержати открито" [298]. Звичайно, ці розвідники повинні були мати для виконання поставлених завдань відповідні умови та засоби.

Існувала і можливість для здобування розвідувальної інформації у межах України. На її територію внаслідок імміграційних процесів потрапила значна кількість громадян з інших регіонів колишньої Російської імперії. "Тисячні товпи людей облягали консульство, — повідомляв Київ генеральний консул Української Держави у Москві, - звертаючись з проханням про реєстрацію до українського громадянства, переїзд на Україну, про охорону персональну і охорону майна… бажаючих зареєструватися, без перебільшення, десятки тисяч" [299]. Серед іммігрантів, крім тисяч офіцерів, було чимало представників технічної та наукової інтелігенції, ділових людей, серед яких були і носії важливої для розвідників інформації.

Військова розвідка застосовувала й технічні засоби, насамперед радіоперехоплення. У Миколаєві ще у ході світової війни було відкрито спеціальну школу підготовки персоналу станції радіоперехоплення для російської армії [300]. Фахівці залишилися і почали працювати в нових умовах. Для контролю радіопереговорів радянських військ на даху будинку Генерального штабу змонтували станцію радіоперехоплення [301].

В процесі дослідження отримані певні дані й про наявність в структурі Генштабу Гетьманату окремого підрозділу військової контррозвідки. Питаннями оперативного забезпечення збройних сил займалися: контррозвідувальне відділення Генштабу та відповідні служби ДДВ. Контррозвідувальне відділення очолював підполковник царської армії, фахівець цієї справи [302]. При розробці законодавчих актів Гетьманат передбачив покарання за навмисні дії по підриву обороноздатності країни. Проект відповідного закону містить покарання безстроковою каторгою за вбивство командирів військових з'єднань і частин, пошкодження захисних засобів укріплення пункту або військового корабля. За виведення з ладу військових об'єктів, озброєння, засобів зв'язку, шляхів сполучення — покарання стратою [303]. Саме виявленням, попередженням і розкриттям подібних злочинів займалася контррозвідка Гетьманату.

Важливим засобом здобуття розвідувальної інформації була й військова авіація. Слід сказати, що на той час бойова авіація взагалі на 70–75 відсотків використовувалась для виконання розвідувальних завдань [304]. Затверджений Гетьманом генеральний план організації Збройних сил передбачав створення Інспектури повітряних сил, яка мала підпорядковуватися безпосередньо начальнику Генштабу. В збройних силах планувалося створення 3-х повітряних інспектур (авіаційних загонів), 2-х інспектур аеростатів і спеціальної повітряної школи для підготовки льотного складу. До того ж, кожний з армійських корпусів сухопутних військ повинен був мати окрему авіаційну частину. Свої авіарозвідувальні підрозділи мав і Чорноморський флот, формуванню якого Гетьманат приділяв особливу увагу. На озброєнні Чорноморського флоту перебувало до 20 гідропланів [305].

Військова розвідка Української Держави працювала досить професійно й ефективно. Підтвердженням цього, наприклад, можуть служити матеріали розвідувальних звітів Генштабу, що містять докладні відомості про штатну організацію, чисельність, озброєння, командні кадри, дислокацію та передислокацію з'єднань, частин і залог Червоної армії, складені за наслідками обробки відомостей агентури й радіорозвідки [306].