Рейди УПА теренами Чехословаччини

Загалом, пiдсумовуючи акцiї 1945 та 1946 рокiв, можна зробити висновок, що пропагандистськi рейди вiддiлiв УПА на територiї Словаччини були добре пiдготовленими акцiями як з боку бойового, так i з полiтично-пропагандистського. Саме пiдготовка повстанцiв дозволяла їм потiм у ходi виконання завдань проводити активну пропагандистську роботу, яка, в свою чергу, забезпечувала пiдтримку мiсцевого населення, пiдтримку як духовну (розумiння iдей, гасел), так i, що не менш важливо, зважаючи на вiдiрванiсть вiд власних баз, матерiальну. Вiдсутнiсть значних боїв за час проходження двох рейдiв свiдчила, очевидно, не тiльки про чудову тактичну пiдготовку повстанцiв, яким вдавалося оминати зустрiчей з чехословацьким вiйськом, а також i про те, що iдеї, якi проголошувалися ними в численних листiвках, iдеї про спiльну боротьбу з бiльшовизмом, знаходили пiдтримку у воякiв цiєї армiї. Рейди спричинили небачений до того часу розголос українського визвольного руху у пресi, активiзували мiсцевi антикомунiстичнi рухи, тобто виконали завдання, покладенi на них Проводом ОУН та командуванням УПА.

Розділ сьомий ПЕРЕХIД СОТЕНЬ УПА НА ЗАХIД ВЛIТКУ-ВОСЕНИ 1947 РОКУ

Розголос, якого набули в свiтi повстанськi акцiї на теренах Словаччини, завдав могутнього удару по iмiджу СРСР на мiжнароднiй аренi. Адже перемога Москви у Другiй свiтовiй вiйнi, швидке утвердження сателiтних вiд неї урядiв у бiльшостi країн Центральної i Пiвденно-схiдної Європи вже незабаром по її закiнченнi створили у свiтової громадськостi мiф про непереможнiсть Радянського Союзу. Мiф цей був постiйно пiдтримуваний радянською пропагандистською машиною, яка на цiлий свiт проголошувала перемогу iдей комунiзму. Тепер виявлялося, що в кордонах самого СРСР, країни, яка "впевнено розбудовує основи нового свiтового ладу", iснує потужний рух опору, що вже кiлька рокiв веде завзяту героїчну боротьбу з комунiстичним режимом за право свого народу на свободу i незалежнiсть.

Українським повстанцям вдалося це завдяки тому, що iнформацiйний простiр Чехословаччини не контролювався ще повнiстю Москвою. Тут виходили рiзноманiтнi, часто опозицiйнi до комунiстiв, газети, працювали представники зарубiжних засобiв масової iнформацiї. Проте вже незабаром внутрiшнi процеси, що проходили в країнi, де поступово ключовi державнi пости переймали ставленики СРСР, призвели до поширення iнформацiйної блокади довкола українського нацiонально-визвольного руху i сюди. Зважаючи на це, в керiвництвi цього руху виникає iдея безпосереднього прориву українських повстанцiв на Захiд, за "залiзну завiсу" сталiнського "раю".

Продовженням спроб прориву iнформацiйної блокади слiд вважати рейди сотень УПА iз Закерзоння на територiю Нiмеччини, окуповану американцями. Пiдтвердження цього знаходимо в численних документах українського пiдпiлля i нацiоналiстичної емiграцiї. У вказiвках учасникам акцiї, виданих Крайовим Проводом ОУН на Закерзоннi, читаємо: "Йдiть у свiт, де тiльки живуть українцi, й голосiть слово правди крайової боротьби. Голосiть, що керуючим чинником визвольної боротьби є УГВР".1 В "Комунiкатi Проводу Закордонних Частини ОУН в справi закордонних рейдiв лiтом 1947 року" вказано, що завданням переходу вiддiлiв на Захiд була "зовнiшньо-полiтична манiфестацiя iдеї державностi України й незламности українського вiйська, як i демонстрацiя протибiльшовицької збройної сили"2. У "Витязi з полiтичного огляду Проводу ОУН" вiд червня 1948 року зазначалося, що "кiлька вiддiлiв УПА та груп революцiонерiв [пiдпiльникiв ОУН – В.В.], згiдно з дорученням Проводу, пробилися через Чехословаччину в Захiдню Нiмеччину, щоб там, у Захiднiй Європi, скласти перед народом i свiтом протест проти бiльшовицьких злочинств над Українським Народом"3. В допитi бiйцiв УПА, що перебралися до Нiмеччини, вiд 30.10.1947р. читаємо з цього приводу: "Інтернованi вiйськовики запевняють, що вони маршували на захiд передовсiм тому, щоб зв'язатися з захiдноєвропейським свiтом i дати йому автентичнi iнформацiї про визвольну боротьбу українського народу".4

Врештi, Головний Командир УПА Роман Шухевич (пiд псевдом "Роман Лозовський") в iнтерв'ю, опублiкованому "Бюро iнформацiї i пропаганди Української Головної Визвольної Ради", вказує, що рейди були здiйсненi згiдно з директивою УГВР в цiй справi та наказом ГК УПА, i завданням їх було "передати за кордон iнформацiю про визвольно-революцiйну вiйну Українського Народу проти московсько-бiльшовицьких та польсько-бiльшовицьких окупантiв та їх гнобительську полiтику на українських землях".5

Отже, цiлком помилковим є твердження, поширене в польськiй та чеськiй лiтературi, про рейди на Захiд як втечу повстанських вiддiлiв пiд тиском загонiв Операцiйної Групи "Вiсла". Звичайно, акцiя "Вiсла" вiдiграла важливу роль у проведеннi рейдiв, але це була лише роль каталiзатора, який пришвидшив їх виконання.

Адже пiсля її проведення подальше перебування повстанцiв на теренах Закерзоння стало неможливим i, зважаючи на вiдсутнiсть виселеного вже українського населення, не потрiбним. Починаючи вiд 28 квiтня, тобто вiд початку акцiї, командування Вiйська Польського зосередило тут 5 дивiзiй пiхоти, 1 дивiзiю Корпусу Внутрiшньої Безпеки (КБВ) та три додатковi полки. Як допомiжнi сили використовувалися сотнi народної мiлiцiї (МО) та її добровiльного резерву (ОРМО). Загалом, польськi сили становили близько 20 тисяч солдат1. В оцiнцi сил українського пiдпiлля в цьому регiонi є значнi розбiжностi: польськi документи називають цифру 2402 особи, в тому числi 1770 воякiв УПА i 720 членiв цивiльної сiтки ОУН2. Натомiсть командир Закерзонської вiйськової округи УПА "Сян" Мирослав Онишкевич-"Орест" називав число максимум 1390 стрiльцiв i старшин з 17 сотень УПА i точно невизначену чисельнiсть цивiльної мережi ОУН3. В будь-якому випадку, спiввiдношення українського пiдпiлля iз польськими силами становило приблизно 1 до 10. Окрiм того, пiсля спустошення українських сiл, повстанцi залишилися практично без матерiальної бази. Саме в таких екстремальних умовах командування УПА видає наказ про перехiд частини закерзонських вiддiлiв на терени УРСР для продовження там боротьби, iнша ж частина повинна була пробиватися на Захiд, до американської зони окупацiї Нiмеччини.

За iнформацiєю Василя Галаси, перша згадка про ймовiрний рейд до Нiмеччини стосується ще кiнця 1945 року. "Рiшення щодо рейдiв вiддiлiв УПА в Захiдну Європу, – пише вiн, – визрiвало впродовж довшого часу. Вперше порушено це питання на вiдправi-нарадi, яку проводили член Проводу ОУН "Tapac"-Дмитро Маївський i шеф Головного Вiйськового Штабу УПА генерал "Пере-бийнiс"-Дмитро Грицай, що йшли на Захiд iз завданням полагодити ряд питань, пов'язаних з продовженням визвольної боротьби в пiслявоєнних умовах, та узгiднити тлумачення постанов Третього НВЗ ОУН 1943 року. Нарада вiдбулася на початку листопада 1945 року у селi Бережниця Вижня. У нарадi брали участь, крiм згаданих керiвникiв, Крайовий Провiдник визвольного руху на Закерзоннi "Стяг"-Ярослав Старух, командир ВО "Сян" "Орест"-Мирослав Онишкевич, та "Орлан"-Василь Галаса, заступник Крайового Провiдника i референт полiтично-пропагандивної роботи. На нарадi розглянуто, крiм полiтичної ситуацiї в свiтi та в Українi, можливi варiанти розвитку подiй на Закерзоннi. Один з них – цiлковите виселення українського населення або близький до того стан. При повному виселеннi рекомендувалося вiддiлам УПА i частинi пiдпiлля перейти в Україну... А щодо питання рейду вiддiлiв УПА на Захiд, керiвники [Маївський i Грицай – В.В.] порекомендували пiдождати їх повернення iз-за кордону. По-перше, не було певностi, що окупацiйнi властi США в Нiмеччинi не видадуть наших повстанцiв на вимогу большевицького уряду. Нам уже були вiдомi факти насильницької "репатрiацiї", застосовуванi представниками захiдних держав щодо наших емiгрантiв i т.зв. "перемiщених осiб". По-друге, ми передбачали, що Москва вживе всiх заходiв, щоби не допустити живих учасникiв збройної визвольної боротьби українського народу, свiдкiв большевицького тотального терору в Українi".1 Так як Маївський та Грицай загинули по дорозi, то знову питання рейду було пiдняте в наступному 1946 роцi. Тодi, як вказує Галаса, Ярослав Старух-"Стяг" отримав принципову згоду на здiйснення рейду вiд Головного командування УПА, Генерального Секретарiату УГВР та Проводу ОУН, а також дозвiл видавати рiшення у цiй справi самостiйно2. Ґжеґож Мотика у своїй статтi "Рейд через Чехословаччину" вказує щодо цих подiй, що "вже восени 1946 року командування УПА в Польщi прийняло рiшення, щоб – у випадку бiльших облав вiйська Польського – перекинути бiльшiсть на Захiд".3

Вiдомий дiяч визвольного руху Євген Штендера-"Прiрва", котрий до листопада 1946 року очолював Холмський Тактичний Вiд-тинок УПА "Данилiв", зазначав, що вiд Мирослава Онишкевича йому стало вiдомо про iнструкцiї стосовно рейду, доставленi на Закерзоння влiтку 1946р.4 Цi iнструкцiї були пов'язанi з тим, що зимою 1946-1947 рокiв очiкувалася блокада закерзонських територiй. Було розроблено детальний план, який полягав у тому, що на випадок блокади вiддiли УПА, а саме сотнi "Громенка", "Бурлаки", "Бiра" й iншi мали прорватися на терени Словаччини, щоб звiдти швидким маршем перейти до Захiдної Нiмеччини. Решта сотень, якi залишалися, повиннi були перебути блокаду в криївках1. Зиновiй Соколюк у своїй статтi "УПА – речник модерного українства" додає, що тодi ж, у червнi-липнi 1946 року, був укомплектований один вiддiл УПА пiд командою "Мрiї" (прiзвище невiдоме)2, котрий оперував на теренах УРСР i мав перейти в околицi Вiдня, щоб "збагнути ґрунт" на Заходi. "Йшлося не тiльки про те, щоб наробити "шуму" пiд пропагандивним поглядом, але й розвiдати можливостi перекинення туди дальших вiддiлiв"3. Зимою того ж 1946 року Ярослав Старух написав спецiальну брошуру "До братнiх чеського i словацького народiв", перекладену потiм на англiйську мову i призначену для поширення в часi рейду4. Загалом, цей план не було реалiзовано, так як очiкувана блокада не вiдбулася, натомiсть вiн став у пригодi в час проведення поляками акцiї "Вiсла". Попереднiй задум було вiдкоректовано так, що частини, якi не вiдходили на Захiд, отримали наказ перейти на територiю України, окуповану Росiєю.

Досить заплутаним є питання, коли ж остаточно було вiддано накази сотням про їх вiдхiд у рейд. Серед друкованих джерел най-бiльше iнформацiї про це мiстить "Денник хорунжого Ярослава Коцьолка", що є офiцiйною хронiкою сотнi "Ударники-6", пiд командою того ж Ярослава Коцьолка. Крiм того, ряд важливих питань з'ясував, на прохання автора, Василь Галаса у вже цитованiй розмовi. Отже, у "Деннику" пiд датою 4 квiтня 1947 року (сотня тодi i вже до початку рейду перебувала разом iз сотнею "Ударники-4" Володимира Щигельського) подана промова Галаси, де знаходимо згадки про можливий вiдхiд на Захiд. "Ми, – читаємо тут, – залежно вiд обставин, мусимо змiнити тактику. Треба буде перекинути бойовi одиницi на СУЗ [мається на увазi УРСР – В.В.].

Іншi ж, розчленованi чи разом, вiдбудуть рейд на Захiд. Закерзоння – це наше вiкно у свiт, мусимо його використати"1. Дещо пiзнiше, а саме 1 травня, у зверненнi Крайового Проводу пiд назвою "Тереновим Провiдникам, командирам УПАрмiї, усiм членам ОУН та повстанцям до вiдома" зазначається, що, незважаючи на складнi умови, боротьба на Закерзоннi буде продовжуватися i, "якщо в новiй обстановцi ми змушенi будемо поменшити свої сили на цьому теренi, то боротьба, однак, i там, куди перейдемо, все одно буде продовжуватися. А рiшення, хто i коли має перейти, видадуть нашi керiвнi органи"2. Це звернення сотнi "Бурла-ки" i "Крилача" отримали 6 травня3. Далi у "Деннику" пiд числом 19 травня мiститься запис: "К-р Бурлака вернувся iз зустрiчi з Провiдником "Орланом". Справа маршу запроектована, але не вирiшена. Є проект переходу в околицi "Е..." [зашифровано – В.В.], де вiдбудеться реорганiзацiя. Частина, можливо, два вiддiли вiдiйдуть в "амер. зону" [очевидно, американську зону окупацiї Нiмеччини – В.В.], один вiддiл в "Е...", в терен надрайону, решта дiстане вiдповiднi придiли"4. Тим часом, Василь Галаса, зважаючи на смерть кур'єра вiд Крайового проводу, вирушає особисто на зустрiч iз Ярославом Старухом. Ось що розповiдає про це сам Галаса: "Коли я вже збирався йти, я зрозумiв, що можу загинути в дорозi. Я не знав, наскiльки затягнеться моя дорога [...]. I я написав оцю вiдому записку "Друзi командири "Гром", "Бур", "Крил", "Ласт" [мова йде про "Звернення до командирiв рейдуючих вiддiлiв УПА"5, датоване 25 травня 1947 року – В.В.]. Це до Ластiвки, Крилача, Бурлаки i Громенка, а самому провiднику "Григоровi"-Гуку Мирославу [окружний Провiдник ОУН Перемищини – В.В.] я сказав: "Вiдправляй!".6

Отже, наказ про вiдхiд у рейд сотням видав 25 травня 1947 року особисто заступник Крайового Провiдника ОУН на Закерзоннi Василь Галаса-"Назар". З цього приводу вiн зазначав, що ще в сiчнi 1945 р. мiж ним i Провiдником Старухом вiдбувся розподiл сфер впливу на Закерзоннi, при чому вiн отримав пiвденне Закерзоння, а Старух його пiвнiчнi округи. Кожен з них вирiшував самостiйно усi важливi питання у своїй частинi та нiс цiлковиту вiдповiдальнiсть за стан справ у нiй. Зроблено це було з мiркувань безпеки, зважаючи на важкий зв'язок мiж обома частинами Краю.1

Сотнi "Ударники-4" Володимира Щигельського-"Бурлаки", "Ударники-6" Ярослав Коцьолка-"Крилача" та "Ударники-2" Григорiя Янковського-"Ластiвки", що приєдналася до них, отримали цей наказ 30 травня2. Вже на наступний день цi три сотнi, об'єднанi для проходження рейду в курiнь на чолi з Володимиром Щигельським-"Бурлакою", потрапили в оточення польських вiйськ. Прорив з нього тривав аж до 22 червня, i до цього часу курiнь звiв 18 великих боїв з поляками3, що призвели до значних втрат його особового складу. Сотня "Бурлаки" втратила 60 стрiльцiв (станом на 31.05.1947. - 104 бiйцi4, на 17.06.1947. - 44 бiйцi5). З сотень "Крилача" i "Ластiвки" разом залишилося всього 53 стрiльцi (реєстр об'єднаного вiддiлу, включно з цими сотнями, на територiї Словаччини в кiнцi липня 1947 р. – 86 бiйцiв6; за час вiд переходу кордону вiддiл втратив, згiдно з "Денником вiддiлу УПА пiд командою "Бурлаки", веденим бунчужним "Буркуном", 11 осiб7. Отже, кордон перейшло 97 осiб, з них 44 з сотнi "Бурлаки", решта 53, вiдповiдно, з сотень "Крилача" та "Ластiвки")8. За час боїв загинули сотеннi Я.Коцьолко-"Крилач" та Г.Янковський-"Ластiвка", лише пiсля цього почався рейд куреня.

Інша сотня, "Ударники-2", отримала наказ дещо пiзнiше, а саме 12 червня, коли перебувала бiля села Маняви9. Дiючи згiдно з наказом, "Громенко" повiв свiй вiддiл на з'єднання з куренем "Бурлаки", проте через велику насиченiсть терену ворожим вiйськом, це йому не вдалося1.

Тодi ж, у червнi 1947 року, пiд тиском польських вiйськ на територiю Словаччини вiдступила ще одна Закерзонська сотня "Ударники-1" пiд командою Романа Гробельського-"Бродича". Богуш Хньоупек повiдомляє, що вона перейшла кордон 19 червня2. Пiдтвердження цього знаходимо в українських та польських джерелах. Зокрема, у звiтi "З дiй УПА на захiдних околицях України пiд поль-ськобольшевицькою окупацiєю" читаємо: "19.06.1947. Сотня к-ра Бродича та частини провiдника Смирного звели завзятий бiй з чесько-бiльшовицькими та польсько-бiльшовицьким вiйськами на територiї Словаччини мiж горою Дзюновець, хребтом Велькi Буковець i горою 1168 м над Скалою"3. З польських офiцiйних документiв перебування сотнi "Бродича" 19 червня на теренах Словаччини пiдтверджують "Оперативний наказ №009 ОГ "Вiсла"4 та "Прот-кол №25 засiдання Державної Комiсiї Безпеки". В останньому читаємо: "У пiдкарпатськiй смузi в пiвденнiй частинi повiту Горлицi й Новий Санч дiяла банда "Романа" [iнший псевдонiм Романа Гробельського – В.В.] з куреня "Рена", яка, пiсля приєднання до неї теренової банди "Смирного", налiчувала близько 120 чоловiк. Останнiм часом банда перейшла на територiю Словаччини, де пiсля боїв її частина залишилася на словацькому теренi з "Романом" i всiма командирами чот, а частина, близько 40 осiб, з одним командиром чоти знову перейшла на територiю Польщi"5. Зважаючи на те, що сотня "Бродича" не могла без значних втрат повернутися на Закерзоння, Василь Галаса видав наказ про вiдхiд i цiєї сотнi на Захiд6, проте, через вiдсутнiсть зв'язку, наказ цей надiйшов з великим запiзненням, про що мова йтиме дещо пiзнiше.

Цiкаву iнформацiю стосовно справи рейдiв мiстить "Доповiдь Управлiння прикордонними вiйськами Українського округу про пересування та дiї банд". Тут читаємо, що, за наказом курiнного Василя Мiзерного-"Рена", "сотнi "Хрiна", "Стаха" i "Бiра" в перших числах червня цього [1947 – В.В.] року з польського виступу вийшли для проходження на постiйне мiсце перебування в зону англо-американської окупацiї. На шляху пересування, в районах Петлин, Мухижики, Трипольський цi сотнi, починаючи з 6 по 22 червня 1947 року, мали 9 бойових зiткнень з польськими i чехо-словацьким вiйськами [...]. В результатi втрат i вiдсутностi продбази "Рен" вiдмiнив вiдхiд в англо-американську зону".1

Серед документiв українського пiдпiлля авторовi не вдалося знайти жодного, що безпосередньо вказував би на подiбне завдання для цих сотень. Проте польський автор Владiслав Ярнiцкi також стверджує, що десь у кiнцi червня 1947 року сотнi "Бiра", "Хрiна" i "Стаха" спробували пробитися на територiю Словаччини i, лише втративши велику кiлькiсть бiйцiв, змушенi були рушити до кордону СРСР2. Власне, виходячи iз подiбних аргументiв, автор цих рядкiв в однiй iз своїх публiкацiї висловив думку про те, що, ймовiрно, на-каз пробиватися рейдом на Захiд отримали всi 8 сотень Тактичного Вiдтинка УПА "Лемко": "Громенка", "Бурлаки", "Крилача", "Ластiв-ки", "Бродича", "Бiра", "Хрiна" й "Стаха"3. Проте, дещо пiзнiше, Василь Галаса вказав на сумнiвнiсть такого факту, бо вiн був невiдомий йому. Зважаючи на те, що Галаса як заступник Провiдника ОУН на Закерзоннi безпосередньо вiдповiдав за справу переходу сотень УПА на Захiд, його твердження можна вважати найбiльш авторитетним у з'ясуваннi цiєї справи. Спроби ж переходу вищезгаданими сотнями кордону зi Словаччиною можна тодi пояснити з тактичних мiркувань, тобто намаганням уникнути сутички з ворогом.

Як бачимо, справа з'ясування передумов переходу сотень УПА на Захiд є досить важкою i заплутаною, пояснюється це, зокрема, екстремальними умовами, в яких вiдбувався сам перехiд.

Поляки сподiвалися вiдходу частин УПА пiд їх тиском на терени Чехословаччини та СРСР i попередили цi держави про таку можливiсть. В листi мiнiстра оборони Польщi Жимерського до свого колеги в ЧСР Свободи зазначається: "Уряд Польщi вирiшив остаточно очистити вiд фашистських банд УПА прикордонний польсько-чехословацький терен вiд лiнiї Новий Санч – Стара Любовня до кордону СРСР. У зв'язку з цим виникає побоювання, що пiд час цiєї акцiї небажанi елементи проникатимуть на територiю Чехословаччини. Прошу Вас, пане мiнiстре, спричинитися до якнайсуворiшого закриття кордону на згаданому вiдтинку".1 Аналогiчного листа отримав i мiнiстр оборони СРСР генерал Булганiн2. До кiнця квiтня 1947 року польський уряд отримав вiдповiднi запевнення з росiйського та чеського боку. A 7 травня було пiдписано у Варшавi договiр, що згодом став широковiдомим на Заходi, про ведення спiльної боротьби з УПА вiйськами Польщi, Чехословаччини та СРСР3. Аж 28 червня 1947 року представники двох перших держав пiдписали "Директиви про взаємодiю польських i чеських частин у боротьбi з бандами УПА", що конкретизували i уточнювали форми спiвпрацi". Для боротьби з вiддiлами УПА, якi перетинали кордон як з польського, так i з чеського боку видiлялися так званi ударнi батальйони, що могли переходити кордон i дiяти на теренах сусiднiх держав, пiдпорядковуючись тодi командуванню країни, на територiю якої переходили4. Про те, як втiлювалися цi постанови в життя, можна прочитати в книзi Іґнацiя Блюма: "На пiдставi домовленостей з прикордонниками ЧСР з'явилася можливiсть вислання на їх територiю груп для боротьби з УПА. У випадку виявлення банди, польськi вiддiли повиннi були провести збiр iнформацiї про мiсце перебування групи УПА, оточити систему її обсерва-цiйних пунктiв i засiдок, натомiсть чехословацька група мала рушити до мiсця її постою i безпосереднiм нападом злiквiдувати банду"5. Тобто реальна спiвпраця польських i чеських прикордонникiв почалася з кiнця червня. В другiй половинi червня, як вказує Ярнiцкi, поляки втратили контакт з сотнями "Громенка", "Бурлаки" й "Бродича". Тож не дивно, що сотня "Громенка" 17 червня6, сотня "Бродича" 19 червня та курiнь "Бурлаки" 22 червня1 перейшли кордон без жодних сутичок.