Рейди УПА теренами Чехословаччини

Загалом, на кiнець червня на терени Словаччини перейшли: сотня "Ударники-4", об'єднана з сотнями "Ударники-6" та "Ударники-7", пiд командою Володимира Щигельського-"Бурлаки" – разом 97 осiб, сотня "Ударники-2" пiд командою Михайла Дуди-"Громенка" - 120 осiб2 та сотня "Ударники-1" пiд командою Романа Гробельського-"Бродича" - 80 осiб, що загалом становило 277 воякiв УПА. Польськi документи подають занижену кiлькiсть учасникiв рейду, зокрема, в "Пiдрахунку сил УПА [...] 1.04-23.07.1947" вказується, що на територiї Чехословаччини по дорозi до Австрiї зафiксовано 160 бiйцiв УПА3. На думку автора, ця цифра є свiдомо занижена. Адже попереднi звiти з дiяльностi ОГ "Вiсла" стверджували остаточну лiквiдацiю рейдуючих сотень ще на Закерзоннi. Із цих документiв ця цифра перейшла i в польську iсторичну лiтературу4. Вацлав Славiк, навпаки, подає завищену цифру – 500 бiйцiв УПА. Як i в попередньому випадку, зроблено це свiдомо, з метою виправдати значнi втрати чеського вiйська, що так i не змогло злiквiдувати рейдуючi вiддiли.

Отже, першою, як уже зазначалося, на теренах Словаччини опинилася сотня Михайла Дуди-"Громенка", яка була досить добре озброєна, зокрема, мала десять легких кулеметiв та багато автоматiв5. Незважаючи на те, що ще 13 червня 1947 року Мiнiстерство Внутрiшнiх Справ ЧСР направило на терени Схiдної Словаччини близько 1000 службовцiв СНБ, повстанцям вдавалося минати зустрiчей з ними i, непомiтно для чехiв, просуватися все далi вглиб країни. В результатi чехи довгий час взагалi не знали про перебування на їх територiї вiддiлу УПА. Щойно 19 червня мiнiстр внутрiшнiх справ Вацлав Носек оголосив, що до цього моменту бандерiвцi зумiли проникнути аж до Спiської Нової Весi1. Як згадує командир сотнi Михайло Дуда, просування вiддiлу було значно полегшене приязним ставленням до воякiв УПА мiсцевого населення. "Наш рейдуючий вiддiл, – пише вiн, – здобував собi симпатiї в кожнiм вiдвiдуванiм словацькiм селi. В деяких селах свiдома словацька молодь горнулася до нас з проханням прийняти її до вiддiлу. Я мусiв вiдмовляти, бо не мав щодо цього вiдповiдних наказiв".2 Вацлав Славiк, книга якого вiдзначається особливою антипатiєю до УПА, змушений був, однак, визнавати, що повстанцi мали "значну пiдтримку цивiльного населення, i бої проти них були безрезультатними"3. В iншому мiсцi вiн писав: "Зрадницькi реакцiйнi верстви, розсiянi по рiзних мiсцях, поширювали мiж простим населенням iнформацiю про те, що братська допомога, яка прийшла з чеських земель, зважаючи на зростаючу бандерiвську загрозу була початком "нової окупацiї". I мiж простими людьми знайшлися люди, особливо в Схiднiй Словаччинi, де ще жив мiф про Шугая [Микола Шугай народний герой Словаччини, ватажок мiсцевих "опришкiвських" загонiв – В.В.], котрi допомогу бандерiвцям прирiвнювали до спiвчуття бiдним, переслiдуваним жандармами"4.

Але вже незабаром почалися бої з загонами СНБ та чеської армiї. Одна з перших збройних сутичок сотнi "Громенка" в час рейду вiдбулася в селi Папiн. Там же повстанцi вперше на словацькiй землi втратили свого товариша5. Чеський уряд, очевидно, пiд тиском Москви, почав докладати щораз бiльших зусиль, щоб не пропустити рейдуючi вiддiли через свою територiю. Мiнiстерство оборони видало наказ про включення до спецiально створеної для боротьби з УПА частини "Теплiце" трьох батальйонiв з випускникiв офiцерських шкiл в Кошицях, Брнi i Клатовi. Вони отримали, вiдповiдно, назви "Тигр", "Рись" i "Лев". До них приєднано батальйон "Орел", що разом становило 2000 солдат6. Але чехам знову давалася взнаки вiдсутнiсть досвiду у боротьбi з партизанами. Наприклад, в бою при Руських Пеклянах, незважаючи на чисельну перевагу, вони втратили 4 солдат вбитими, 16 пораненими.

Як пише про смерть своїх воякiв Хньоупек, вони "загинули перш, нiж побачили бандерiвцiв, а не те, що в них вистрiлили".1 Вацлав Славiк зазначав з цього приводу: "Спершу бої були дуже важкi. Нашвидкуруч скликанi пiдроздiли йшли в тi мiсця, де вже були бандерiвцi, часто вже через двi години пiсля прибуття, коли вони лише знайомилися з мiсцевiстю, мали зустрiч з ворогом, який знав територiю i мав своїх помiчникiв у найвпливовiших верствах мiсцевого словацького суспiльства".2

Вже четвертого липня кiлькiсть воякiв, кинутих для боротьби з УПА, було збiльшено до 4331 людини, з того 3271 солдатiв армiї i 1060 членiв СНБ3. Крiм того, вже проведено реорганiзацiю частини "Теплiце". Її перетворено на переслiдувальну частину i переслiдування рейдуючих вiддiлiв по всiй територiї Чехословаччини залишили виключнО в її компетенцiї. До цiєї частини включено, окрiм батальйонiв "Тигр", "Рись", "Лев", "Орел", спецiальний загiн "Сокiл" з 14 чот, два батальйони "Явiр" i "Осика" з полку "Словаччина", авiацiйний вiддiл з 7 лiтакiв "Кобра", разом – 6939 осiб".4 Почали проводитися плановi блокади сiл, дорiг, рiчкових переправ. На початку липня начальники тих окресiв, на терени яких дiсталися вже повстанськi вiддiли, отримали наступнi накази вiд вiйськового командування:

"1. Запровадити комендантську годину в ресторанах та iнших людних мiсцях.

2. Обмежити рух населення поза власними житлами в нiчний час [...].

3. Заборонити розкладання вогнiв в межах сiл i, особливо, в лiсах, зважаючи на те, що вiйськова авiацiя, шукаючи банд УПА, виявляє їх вогнi i такi виявленi вогнi буде обстрiлювати i бомбардувати [...].

4. Також вимагаємо, щоб будо видано наказ органам безпеки проводити частi облави пiдозрiлих сiл i хуторiв, як i контроль потягiв та автомобiлiв [...].

5. Вимагаємо, щоб в селах i хуторах Вашого окресу мiсцеве населення стерегло їх, озброєне хоча б мисливською зброєю".

Повстанцi змушенi були просуватися майже виключно вночi, переховуючись протягом дня у лiсах. За iнформацiєю старшин "Громенкової" сотнi, поданою америкгiнцям, при пересуваннi вони зустрiли настiльки великий спротив, що подальший маршрут, починаючи вiд Стропкова, "через центр Словаччини, тобто Пря-шiв, Спiська Нова Весь, Ружемберок, Турчанський, обiцяв бути невпинним боєм. Сильний опiр був стрiнутий зi сторони чеської армiї, загонiв СНБ i озброєних чеських цивiлiв. Велика i сильно озброєна чеська армiя та загони СНБ прочiсували лiси, перекривали дороги i били повстанцiв з мортир, кулеметiв та гранатометiв"1. 30 червня в долинi рiки Топля вiддiл натрапив на чеське вiйсько, хоч йому i вдалося вiдiрватися вiд переслiдування, проте втрати були значними – 20 бiйцiв2. Настутший великий бiй вiдбувся бiля села Вернер 15 липня. Повстанцi втратили ще 6 товаришiв вбитими, крiм того, 4 з них, включно з командиром, були пораненi3. Проте рейд продовжувався, i вже на наступний день, згiдно розвiдувальних iнформацiй, сотнi вдалося вирватися з оточення в теренi Грабушiце-Вернер в пiвденно-захiдному напрямку до Кралової Голi4. Згiдно наказу ВО "Теплiце", зважаючи на те, що сотнi "Громенка" i "Бурлаки" просунулися далi на захiд, штаб цiєї частини було переведено до Банської Бистрицi5.

Численнi бої не тiльки призводили до загибелi чи поранення повстанцiв, вони також були причиною знесилення й частини неушкоджених бiйцiв. До друuої половини липня в сотнi вже було досить багато поранених та немiчних бiйцiв, нездатних продовжувати марш на захiд, а тому 19 липня в теренi Велька Вапенiца було залишено 15 з них6. Поряд з немiчними вояками залишили записку такого змiсту: "Чехословацькому Червоному Хресту! Просимо Вас, щоб Ви з нашим раненим вояком, котрого поранили вашi вояки, заопiкувалися i обiйшлися з ним так, як ми обходилися з Вашими бранцями. Українськi Повстанцi"1. Ще бiльшi труднощi очiкували повстанцiв на територiї Чехiї. "Коли ще кiлька днiв тому на словацькiй територiї, – згадує учасник цих подiй Юрiй Борець, – сотня Громенка почувала себе, як в Українi, легко отримуючи харчi вiд прихильно наставлених словакiв, то на чеському боцi вiдчула явну ворожiсть"2. Моравiйський кордон нарештi був досягнутий групою з 80 осiб, i похiд далi продовжувався через гiрську пiвденну частину провiнцiї шляхом через Бо-сковiце – Корiтчан – Ельбеншутц – Ярменiте – Датшiтц. "Протягом цiєї частини рейду, – вказували потiм повстанцi, – цивiльне населення проявило настiльки вороже ставлення, що в багатьох випадках повстанцям доводилося вiдбивати озброєних чехiв. В Яшiбесi 15 цивiльних влаштували засiдку i вбили кiлькох повстанцiв. З кожним днем ставало важче забезпечувати запаси їжi та медикаменти, що спричинило голодування та багато захворювань, i склад сотнi помiтно зменшився"3.

Тим не менше, в кiнцi липня – на початку серпня сотнi "Громенка" вдалося вiдв'язатися вiд переслiдуючих вiддiлiв чехословацької армiї. В розвiдувальних звiтах з того часу все частiше з'являється запис про те, що даних про дiяльнiсть i мiсцезнаходження цiєї сотнi немає. Остання iнформацiя iз звiту з 14 до 21 серпня повiдомляє про наявнiсть групи "Громенка" в теренах мiста Брно4.

Отже, фактично уникнувши переслiдування, вiддiл просувався все далi на захiд i 6 серпня бiля села Лядце Швожа перейшов рiку Мораву, a 17 серпня вже квартирував недалеко мiста Брна, на околицях села Яструбiце5. З метою дезорiєнтацiї ворога вирiшено обходити мiсто двома групами, одна, на чолi з сотенним, рушила на пiвдень, iнша – на пiвнiч. Мiсце зустрiчi було призначене в Баварiї на 9-11 вересня.

"24 серпня, – читаємо в мемуарах командира сотнi, – вiддiл прибув пiд село Артолєц, недалеко мiста Нова Бистриця. Звiдси лишалося до чесько-австрiйського кордону не бiльше, як 6 кiлометрiв"1. Тiєї ж ночi вiддiл перейшов його i денний постiй вiдбув уже поблизу австрiйського села Айгрiн. Повстанцi були переконанi, що знаходяться в американськiй зонi окупацiї, i лише вiд мiсцевого населення дiзналися, що вони в радянському секторi.2

"Австрiйцi, – згадує Борець, – прийняли нас непогано, дивуючись, як ми пройшли, бо вони читали, що чехи нас розбили. Але й тут панували бiльшовицькi орди Червоної Армiї, довiдавшись про нас, вони колонами їхали до мiста Фрайштадт, наступного дня до мiста Рорбах"3. Проте "Громенко" вирiшив краще обережно рухатися через радянський сектор Австрiї, нiж повертатися до Чехословаччини. "Використовуючи прикриття лiсiв та горбистих мiсцевостей, минаючи всi населенi пункти, крiм маленьких сiл, тримаючись поблизу австро-чеського кордону, сотня йшла через Бадiшен, Голенштайн, Райхенбах, Оберлiрхен, Рорбах, Пiльсткiн i нарештi 10 вересня перейшла в зону [Нiмеччини – В.В.], окуповану ГЛТА"4. В лiсi вiддiл повстанцiв, що пiсля численних боїв нараховував уже 36 бiйцiв, був до тих пiр, поки вони не переконалися, що перебуваютьтаки в американськiй зонi. Вiдтак, 11 вересня о 8.30 ранку сотня "Ударники-2" урочисто здала зброю воякам 8-го Констабулярного загону окупацiйних вiйськ США5. Сотня була першою з повстанських вiддiлiв, що пробилися за "залiзну завiсу", i єдиною, якiй вдалося зробити це органiзовано, не втративши цiлiснiсть бойової одиницi.

Вiддiл Володимира Щигельського-"Бурлаки" перейшов на Словаччину на п'ять днiв пiзнiше "Громенкового" в околицях села Телеповець. Перехiд кордону, як зазначалося, вiдбувся без жодних сутичок. Ян Фiала пояснює цей факт недобросовiснiстю деяких словацьких командирiв прикордонної сторожi, якi не намагалися навiть зупинити українських повстанцiв.1 Озброєння вiддiлу, що перейшов кордон, складали 10-12 кулеметiв ДТ, 20-25 автоматiв ППС, 20-30 пiстолетiв.2 Проте, за час боїв на Закерзоннi, при проривi з оточення, вiддiл витратив фактично всi набої та гранати, а тому повстанцi змушенi були здобувати собi амунiцiю в ходi маршу по територiї Чехословаччини.3 Окрiм того, просування ускладнювалося ще й тим, що, пiсля успiшного проходження певними теренами сотнi "Громенка", яка розпочала свiй рейд швидше, контроль за ними посилювався. Але був й iнший момент, що дозволяв українським повстанцям почуватися на словацькiй територiї вiльнiше, нiж на захопленому вже тодi поляками Закерзоннi. Цим моментом було приязне ставлення до воякiв УПА цивiльного словацького населення та пiдтримка з його боку. На цьому ж фактi наголошує Мирослав Дуда, один з командирiв чехословацьких антиповстанських акцiй, який у своєму звiтi писав: "Цивiльне населення Схiдної Словаччини, особливо українцi, пiдтримують банди, надаючи їм харчi, iнформацiю про присутнiсть частин безпеки i знайомлячи їх з мiсцевими теренами"4. Цiкавий випадок, що характеризує вiдносини мiж словаками i українськими повстанцями, розповiдає у своїх свiдченнях Володимир Щигельський: 1-го липня, пiсля розмов зi священиком та селянами в селi Ґрубов, словаки запросили українських повстанцiв на весiлля, де вони "танцювали i спiвали з мiсцевими дiвчатами"5.

В результатi, першi днi перебування на Словаччинi були досить спокiйними i дозволили стрiльцям вiдпочити та набратися сил пiсля нещодавнiх щоденних боїв з поляками. Врештi, вони могли трохи вiдгодуватися, адже перед тим, на територiї Закерзоння протягом чотирнадцяти днiв харчувалися тiльки лiсовими плодами1. "Поволi забуваються страшнi днi кривавого рейду по Польщi, – писав бунчужний "Буркун" в хронiцi вiддiлу, – поволi приходимо до сил. Як останнiм часом в Польщi кожний почав тратити надiю i думати лише, в котрому мiсцi ляже на вiчний спочинок, так тепер кожен свято вiрить у нашу перемогу, в краще завтра, i вiрить, що нема в свiтi нiчого неможливого до виконання".2

До середини липня вiддiлу вдавалося просуватися практично без жодних сутичок. Тим часом, 13-го липня чехословацька влада, занепокоєна впевненим просуванням вiддiлiв УПА, вiдправляє на боротьбу з ними 5640 воякiв, з них 1339 осiб – службовцi СНБ3. Ведучи своїх воякiв невiдомими теренами, серед великої кiлькостi ворожих вiйськ, Володимир Щигельський проявив великий талант тактика партизанської боротьби. Ось як описує просування повстанського вiддiлу пiд командою "Бурлаки" Вацлав Славiк: "Його група з 50 осiб [так в текстi, а насправдi, на той час вона нараховувала понад 80 воякiв – В.В.] переходила так, що залишала слiди, нiби проходило троє людей. Вночi вони прослизали нашими позицiями у формi довгої змiї, тримаючись за руки. При необхiдностi, звертали лiворуч чи праворуч, або назад, звиваючись, як змiя"4. Таким чином зустрiчей з вiйськом вдавалося уникати. До прикладу, учасник протиповстанських акцiй Богуш Хньоупек наводить цiкавий факт: бiля Кралової гори чеськi вояки спали за 200 метрiв вiд повстанців.

Але з кожним днем ситуацiя погiршувалася. "Вiйсько почало не тiльки обсаджувати села, – згадує сотенний "Бурлака", – але й лiси, рiки, дороги i навiть лiсовi стежки. До того часу ми поповнювали собi провiант молоком i сиром iз шалашiв, що знаходилися в горах. Вiйсько зорiєнтувалося i розпорядилося, щоб усi пастухи розiйшлися до сiл. Почалась бiда i знову голод. Знову кiлька разiв потрапляли в оточення, з якого мусили пробиватися. Марш горами був дуже важким i виснажливим. Десятки кiлометрiв бiльше проходили, щоб минати вiйськовi позицiї".1