Рейди УПА теренами Чехословаччини

Поруч з посиленням вiйськового контролю за територiєю, чехословацький уряд розпочинає активну пропагандистську кампанiю з метою зупинити рейдуючi вiддiли. Видруковано i масово поширювано спецiальну листiвку "Заклик до членiв Української Повстанської Армiї" та так звану "Приґлашку", що мала б слугувати перепусткою до вiйськових комендатур для тих повстанцiв, що вирiшили здатися чехам.2

Уникати боїв ставало неможливо, i в теренах Лучки вiдбувся бiй, в результатi якого "Бурлака" вiдступив, маючи двох поранених3. 5-го серпня на Лупчанськiй Маґурi вiдбулась одна з бiльших сутичок мiж бурлакiвцями i курсантами офiцерських шкiл. Ось що розповiдає про цей бiй сам командир "Бурлака": "Перед полуднем 5-го серпня вирушили ми на Лупчанську Маґуру. Вiдпочивали на краю лiсу [...]. Я оглядав терен на Нiмецьку Лупчу тому, що хотiв вночi перейти туди на пiвнiч. З лiсу до лiсничiвки На Вршкох вийшла чота воякiв кiлькiстю 17 курсантiв. Помiтили рух в нашому таборi. Коли я повернувся до сотнi, побачив, що чота курсантiв є на вiдстанi 30-50 метрiв вiд нашого постою. Так як я думав, що за чотою iде сильнiше вiйсько, й не мав часу вiдступати до лiсу, то висунув кулемет другої чоти на переднiй край лiсу i дав наказ першому роєвi другої чоти вiдкрити вогонь. Першим почав стрiляти кулемет першої чоти, яки й був праворуч вiд загону воякiв, а коли загiн пересунувся на протилежний схил в пiвнiчно-схiдному напрямi, почав стрiляти i кулемет другої чоти. Вiйськовий загiн вiдповiдав на стрiлянину дуже слабо. На бойовищi залишилося шiсть мертвих курсантiв i три важко пораненi. Решта вiдступила як в напрямi, з якого прийшли, так i в пiвнiчному напрямi. У власному вiддiлi втрат не мав. Пiсля бою дав перев'язати поранених воякiв [...]. Вiдтягнув вiддiл, перш за все, на кiлометр на захiд, потiм великим пiвколом на пiвдень, на схiд, i знову великим пiвколом на пiвнiч, аж на край лiсу, що простягається до Нiмецької Лупчi i Мелатiни".1 За твердженням Яна Фiали, цей бiй i загибель шести курсантiв були найбiльшою невдачею чехословацької армiї в акцiї 1947 року.

В серединi серпня 1947 року вiддiл "Бурлаки" вийшов в долину рiки Baґ. Тут на допомогу чехам прийшла сама природа: рiки Baґ i Орава вийшли з берегiв, утворивши для повстанцiв практично нездоланну перешкоду. Єдиний можливий шлях переходу через рiки на захiд перекрив полк "Словаччина"3. Кiлькiсть воякiв армiї та служби безпеки (СНБ), залучена до антиповстанських акцiй зросла до 15304 солдат4. Крiм того, пiсля бою на Маґурi Лупчi, командуючий генерал Юлiуш Носко вирiшив практично облишити переслiдування сотнi "Громенка" i зосередити всi сили на розбиттi бурлакiвцiв.

Командування "Теплiце" виявило мiсцезнаходження сотнi "Бурлаки", i до 14-го серпня її вiйськами було повнiстю оточено пiвнiчну частину Малої Фатри (Фатранський Крiвань) на правому березi Baґy no лiнiї Варiн – Бела – Терхова – Зазрiва – Парнiца – Шутово – Турани – Врутки – Стречно – Варiн. До оточуючих частин для посилення були залученi танки. Лiнiя оточення на той момент становила 75 кiлометрiв.

Просуватися далi цiлiсним вiддiлом ставало просто неможливим. Нелегко Володимировi Щигельському було зважитися на його подiл, розумiючи, що вiн як командир вiдповiдає за життя всiх своїх воякiв, i сотенний ще деякий час вагався. Ось запис, зроблений власноручно командиром вiддiлу 15-го серпня: "Роздумую на всi лади i приходжу до переконання, що найкраще було б подiлити вiддiл на малi групи, однак, жаль менi хлопцiв, з якими вже так багато перейшов, i якi вже так багато мають за собою. Одначе, щось треба робити, бо далi рейдувати цiлiстю в напрямку, про який ворог вже досконало знає, не дається. О годинi 16-тiй роблю вiдправу почту i чотових, пiд час якої ще нiчого не вирiшую. Розбираю справу з усiх сторiн i вирiшую ще зробити вiдправу ройових. О годинi 22-гiй сходимо на пiдгiрок i варимо їсти. Сон не береться".

А 16-го серпня, тобто вже на наступний день, "Бурлака" остаточно приймає рiшення про подiл вiддiлу, який на той час нараховував 68 бiйцiв, на сiм окремих груп2. Ґжеґож Мотика у своїй статтi "Рейд через Чехословаччину" вказує на розпущення сотнi як на помилковий захiд "Бурлаки". Свою думку польський iсторик аргументує наступними чином: "Його [Володимира Щигельського – В.В.] рiшення справило на воякiв пригноблююче враження. Звиклi до виконування наказiв, раптом мусили самi приймати стратегiчнi рiшення"3. Хотiлося б не погодитися iз цiєю думкою. Вважаю, що подiл вiддiлу в ситуацiї, що склалася, а саме при надзвичайному насиченнi терену ворожим вiйськом, був, напевно, таки єдино можливим виходом. Бiльш того, на мою думку, рiшення це слiд було прийняти навiть ще швидше, що б врятувало бiйцiв вiд бiльших. жертв. Врештi, доказом слушностi подiлу сотнi може служити той аргумент, що частинi її бiйцiв вдалося-таки пробитися на Захiд.

Бої чеської армiї та загонiв СНБ iз повстанськими вiддiлами, якi вперше дiсталися теренiв Чехiї, викликали панiку в країнi. Про УПА заговорили не тiльки газети та радiо, але й члени уряду та парламентарi Чехословаччини. Особливо в нагнiтаннi панiки "вiдзначилися" представники Комунiстичної партiї, якi почали кричати про змову Демократичної партiї (опозицiйної до комунiстiв) i бандерiвцiв з метою повалити iснуючий суспiльний лад.1

18-19 серпня в Братиславi вiдбулась конференцiя Союзу Словацьких партизан, яка постановила домагатися вiд влади долучення їх до боротьби з вiддiлами УПА2. Загальна iстерiя довкола "бандерiвського питання" в країнi спонукала владу кидати проти нечисленних повстанських вiддiлiв все бiльшi i бiльшi сили. В результатi, за iнформацiєю Богуша Хньоупека, оточення повстанцiв було настiльки щiльним, що на кожних чотири метри припадало по одному вояковi.3

28-го серпня командування вiйськ оточення востаннє змiнило їхню дислокацiю, в результатi чого кiльце довкола "Бурлаки" було зменшено на 40 кiлометрiв4. У повстанцiв швидко закiнчилися продуктовi запаси, можливостi поповнити їх не було жодної. Почався голод.

В нiч з 3-го на 4-те вересня Володимир Щигельський-"Бурлака", разом iз чотирма iншими членами своєї групи, потрапив у полон5. Захоплення в полон "Бурлаки" чехи вважали великою перемогою для себе. Того ж дня командувач "Теплiце" Юлiуш Носко привiтав з успiшним завершенням операцiї "всiх офiцерiв, ротмiстрiв, курсантiв, воякiв, всiх службовцiв СНБ, пiдпорядкованих Теплiце, якi в шеститижневих бойових умовах успiшно завершили лiквiдацiю банди Бурлаки"6. Ян Фiала писав з цього приводу: "Розбиття найнебезпечнiшої сотнi "Бурлаки" i взяття в полон її командира було найвизначнiшим успiхом чехословацької армiї в боях проти УПА в 1947 роцi i одночасно воно творило його вершину".1 Цей же автор далi подає: "Вплив бандерiвського руху на нашу внутрiшню ситуацiю значно ослаб пiсля лiквiдацiї сотнi "Бурлаки" i його штабу".2

З ув'язненням Володимира Щигельського акцiя "очищення" територiй ще бiльше посилилася. 22 вересня до неї пiдключено партизанськi загони чисельнiстю 3630 воякiв3. Незважаючи на це, частинi стрiльцiв з сотнi "Бурлаки" вдалося поодиноко чи дрiбними групами перейти до американської зони окупацiї Нiмеччини. Серед цих повстанцiв була й група бунчужного "Буркуна", що принесла з собою на Захiд хронiку своєї сотнi та iншi цiннi документи i свiтлини.

Найменше iнформацiї є про рейд на Захiд сотнi Романа Гробельського-"Бродича". Невелика кiлькiсть вищезгаданих матерiалiв констатує лише сам факт проведення такого рейду сотнею. Поодинокими джерелами про участь цього вiддiлу в акцiї є спогади його стрiльця Івана Дмитрика, ройового Івана Гарасимiва-"Палiя" та книга Богуша Хньоупека. Тут слiд також зазначити, що багато уваги названiй сотнi придiлив i Владiслав Ярнiцкi в книгах "Спалена земля" i "В погонi за Бурлакою", проте цей автор, який i в iнших мiсцях у своїх творах надавав перевагу художньому вимислу над правдою, в цьому випадку скотився до вiдвертого фантазування. По-перше, вiн, наперекiр усiм джерелам, розповiдає про спiльний рейд сотень "Бурлаки", "Бродича" й "Громенка"4. По-друге, згiдно з Ярнiцкiм, "Громенко" з "Бродичем" рушили на територiю Угорщини, куди перейшли 10-11 вересня 1947 року i де саме останнiй потрапив в полон за 15 кiлометрiв вiд австрiйського кордону5. В книзi "В погонi за Бурлакою" "Бродич" взагалi проривається до австрiйського кордону на викраденiй вантажiвцi "Бедфорд", що зроблено, безперечно, для загострення сюжету книги.

Реальна iсторiя рейду цiєї сотнi була не менш драматичною. Отже, як уже вказувалося, наказ про вiдхiд цiєї сотнi на Захiд був виданий ще в травнi 1947 року. Проте Роман Гробельський отримав цей наказ, через вiдсутнiсть зв'язку, щойно в серпнi того ж року. До того часу вiддiл постiйно маневрував по теренах Словаччини та Польщi, уникаючи нищiвного удару ворога. Ось що розповiдає про перехiд вiддiлу "Бродича" на терени Словаччини учасниця цих подiй, провiдниця надрайону ОУН в Захiднiй Лемкiвщинi Ірина Тимочко-"Христя": "Вночi з 18 на 19 [червня – В.В.] всi разом – сотня, працiвники, пiдпiльники, боївки переправилися через рiку (границю) Попрада i знайшлись на територiї Чехословаччини. Польське вiйсько i погранзастави iшли в погоню, а заалярмованi чеськi вiйська п'ять разiв того дня атакували, робили засiдки, i, все-таки, вiддiловi вдалося майже без втрат вiдiрватися вiд ворога. В околицях старої Любовнi маневрували 4-5 днiв завдяки прихильностi словакiв".1 Проте вже незабаром почалися постiйнi бої повстанського вiддiлу iз загонами чехословацької армiї. Як згадує ройовий сотнi Іван Гарасимiв-"Палiй", повстанцi пiсля кiлькох днiв перебування на словацькiй територiї почали готуватися до повер-нення на терени Лемкiвщини, проте при спробi переходу кордону в зворотньому напрямку, сотня зiткнулася iз силами чехiв та полякiв. "Почалося пекло, до якого ми були готовi. – Читаємо у спогадах цього ройового. – Стрiлянина i крики лунали з усiх сторiн. Виявилося, що ми вже оточенi. На наше щастя, вороже пiвколо було широко розтягнене, бо ворог не знав, в котрому саме мiсцi ми перебуваємо. До польського кордону нам не було чого пхатися, бо там окопалися чехи, а з друтого боку – поляки. Наш командир намiтив плян дальшого бою. "Наступати на пiвдень i прориватися в глиб Словаччини!" – Пiшов по лiсi наказ сотенного. Ворог стрiляв наослiп, бо нас не бачив. Ми пiдiйшли вгору, на край лiсу. Тут нас густо обстрiляли чехи, котрi встигли зайняти якiсь старi окопи [...]. Завзятий бiй тривав коротко. Кiльце було прорване. Через широ-ку поляну ми перебiгли в невеличкий лiсок, що був уже за поляною i також за горбом. Ворожi розстрiльнi залишилися за нами. їхнi стрiли все ще було чути, але вони нас не разили. На побоєвищі залишили ми двох наших друзiв i чеських та польських убитих". На цьому не закiнчилися бої сотнi, в одному з них було майже розбито чоту "Корпа", командира її захоплено в полон. Врештi, 7 липня сотня "Бродича" знову перейшла на Лемкiвщину. Тодi ж вiдiйшла вiд сотнi для налагодження зв'язку з командуванням провiдниця "Христя"2. Для полегшення маневру на цих теренах, сотню було роздiлено на двi чоти: "Дороша", разом з якою залишився Гробельський, та "Урала" (став на мiсце "Корпа"), що повиннi були дiяти самостiйно.

Орiєнтовно 10 липня "Христя" отримала наказ, спочатку вiд Василя Галаси-"Орлана", а потiм ще вiд курiнного Василя Мiзерного-"Рена", про вiдхiд вiддiлу "Бродича" на Захiд. Протягом дов-гого часу вона намагалася передати цей наказ сотнi3. Врештi, в кiнцi серпня, "Дорошова" чота отримала по вiдновленому зв'язку наказ про рейд. "На шостий день нашого маршу, – читаємо в спогадах "Палiя" про спроби сотнi нав'язати контакт, – ми перейшли через рiчку Ропа мiж селами Лосє та Устя Руське [...]. Цiлий день ми пересидiли в лiсi над Лосєм. Пiзно по обiдi сотенний пiслав стрiльцiв перевiрити поштову скриньку, що мала бути десь недалеко вiд нас. Цим разом ходили недаремно. Сотенний одержав записку вiд надрайонової Захiдної Лемкiвщини – "Христi". В записцi було сказано приблизно так: справа вiддiлiв УПА на Закерзоннi розв'язана. Прямуйте на Захiд, на Вiдень або Лiнц. Дальшi iнформацiї одержите на мiсцi вашого прибуття".4

Деякий час Роман Гробельський пробував зв'язатися з другою чотою своєї сотнi, щоб передати їй наказ, проте це не вдалося, i вiн змушений був вирушати. Його вiддiл нараховував разом iз кiлькома членами цивiльної сiтки, що приєдналися до нього, 60 осiб5. Рухатися "Бродич" вирiшив iншим, нiж його попередники, шляхом, а саме через терени Польщi по пiвнiчних схилах Бескиду аж до рiк Орава i Тешiнська, а потiм перейти на Моравiю. Причиною цього був такий великий розмах протиповстанської акцiї у Словаччинi, що про неї було вiдомо навiть українським повстанцям Лемкiвщини.

Вирушив вiддiл 2 вересня i рухався польськими землями два тижнi. Зважаючи на велику насиченiсть терену ворожими вiйськами, вирiшили роздiлитися на дрiбнi групи, що й було проведено недалеко вiд прикордонного мiстечка Вiсла1. Окремi вiддiли перейшли кордон бiля Яблункового i Мостiв, сталося це в нiч з 26 на 27 вересня2. Довгий час повстанцi не зустрiчали вiйська i спокiйно переправилися через рiку Мораву. Лише при Моравськiй Требовiй сталася невелика сутичка, з якої, однак, вдалося вибратися без втрат. Але подальше просування воякiв УПА було ускладнене негативним ставленням до них прокомунiстично налаштованих чехiв. Окремим членам сотнi "Бродича" вдалося-таки дiйти до Нiмеччини, але командира чекала iнша доля. 30 жовтня 1947 року в селi Коругев бiля Полiчки вiн був захоплений у полон.3

Чота "Урала", що ще залишалася на Закерзоннi пiсля вiдходу "Бродича", десь на початку вересня також отримала наказ про рейд. Ось, що читаємо про це в мемуарах її стрiльця Івана Дмитрика: "У першi днi вересня по новому зв'язку до табору прийшла провiдниця Христя i кiлька зв'язкових вiд курiнного Рена. Вони принесли нам естафету з наказом iти на Захiд. На збiрцi чоти було вiдчитано три накази. Вони були датованi три мiсяцi назад. Вiд УГВР за пiдписом ген. Тараса Чупринки стояло, що рiшенням Головного Проводу УГВР висилаються сотнi iз Закерзоння, аж за кордон в американську зону Нiмеччини, вiд вiйськового штабу УПА на Закерзоннi про невiдкладний марш йашої сотнi на Захiд, вiд курiнного Рена – iнструктаж i прощальний лист"4. Чота "Урала" в кiлькостi 40 бiйцiв для полегшення проходження маршруту з самого початку рейду роздiлилася на 5 груп, що проходили його самостiйно.

За даними Дмитрика, з усiєї сотнi "Бродича" пробитися на Захiд до травня 1948 року змогли 48 стрiльцiв.1

Сотня "Ударники-1" була останньою, що, згiдно з наказом ГК УПА, пробивалася до Захiдної Нiмеччини. В наказi №70 BO "Teплiце" вiд 3 жовтня 1947 року вказано, що перехiд сотень УПА на терени Словаччини врештi припинено2. Через 17 днiв видано останнiй 82 наказ цiєї частини, що оголошував її цiлковите розформування3.

Проте, ще протягом довгого часу (аж до осенi 1949 року) в Нiмеччину прибували групи українських повстанцiв, що втратили зв'язок з командуванням чи члени цивiльної сiтки ОУН, що приходили зi спецiальними завданнями для утримання зв'язку. Загалом, за iнформацiєю Степана Бандери, протягом 1947-1949 рокiв до Нiмеччини прибули близько 300 бiйцiв УПА та членiв цивiльної мережi ОУН.4