Розділ «Частина II»

Демократів] включно — тоді тільки появиться спільний грунт для співробітництва всіх честних людей України, тоді врешті буде знайдений може той міжкласовий компроміс, та середня національна, державнотворча лінія, без котрої оце вже два роки бємось ми як риби об лід, кровю і руїною значучи свій шлях до визволеня.

А поки що факт розстрілу Отамана Болбочана розкриває найстрашнішу язву нашого національного організму, яка починає ятритись все більше і більше на тлі знов таки класової політики і партійної нетерпимости Уряду — язву національного розкладу і рецидиву споконвічної нашої національної дезерції.

Тільки одна Українська Народня Республіка з поміж всіх держав, що народились тепер до нового життя, витворила масову еміграцію; тільки одна Україна, маючи найменьше рук спосібних до праці, порозганяла своїх синів по цілому світі. До Польщі та Денікіна тікають ті малодушні, слабіщі, котрі — «коли вже й Болбочана розстріляли» — зневірились в істнування повних, твердих моральних вартостей, що забезпечували-б життя і добру славу одиниці, між своїми принаймні. Знов же за кордоном, на еміграції, Ви бачите не тільки гетьманців, хліборобів-демократів, самостійників, але і соціялістів «занадто правих» і соціалістів «занадто лівих»; на еміграції бувші міністри правих і лівих кабінетів, на еміграції провідники партій, одно слово всі, хто не може працювати в атмосфері, затроєній ядом злоби, ненависти, взаімних підозріннь, інтриґ, безпідставних обвинувачень, постійного цькування — всі, хто не може працювати, не будучи певним, чи не прийдеться згинути завтра не з рук ворога, не за Батьківщину, а від безглуздого наклепу, якогось пройдисвіта авантюриста, з каїновим пятном «зради», з імям «ворога народа» на собі.

Тим часом сусіди наші, у котрих демократія м. б. не гірша, а з певністью на людей богатша від нашої, всіх кличуть до діла, до роботи. У Чехів аграрії працюють спільно з с-демократами, а на офіціяльних прийомах у одного чеського Посла, старого партійного соціял-демократа, ми бачили представників всеї чеської утитулованої аристократії, хоч ця аристократія ще більше зверху зденаціоналізована, а богато меньше демократична, чим наша велико- і малохуторянська. У Поляків голова держави соціяліст працює любісенько з головою кабінету націоналістом; Россіяне і ті, нам залишивши по наслідству свою давню азіятську взаїмну нетерпимість, обєднуються поволі всі коло одних імен, коло одної ідеї спасіння Россії. Навіть бідні Білоруси і ті здається могли-б послужити для нас приміром національної єдности, взаїмної до себе пошани і толерантности, не кажучи вже про Грузин, Латишів, Литовців і не згадуючи про великі культурні народи, котрі, як ся війна послі дня доказала, в часах державної небезпеки на бік відкидають всякі класові, партійні і внутрішні незгоди…

Хай врешті, поки ще час, подумає наш Уряд, що оце розпорошеня, розатомізованя нашого суспільства, сполучене з безконтрольним хозяюванням в державі монопольних «партій», грозить нам врешті не тільки державно-політичною, але й національно-культурною катастрофою. Бо всі ті честні українські працьовники, котрими держалася досі і може тільки держатися в будуччині наша національна ідея та культура, будуть в короткім часі з голоду по всяких еміграціях пропадати, — тоді коли численні на жаль грабіжники нашої державної казни, враз з пограбованим нашим народнім добром кинуться товпою до ніг всякого, хто стане твердою ногою в Україні. І коли се буде знов чужий завойовник, то хай не потішають себе деякі наші «оптимісти», що з цих, мовляв, злодіїв на місце «чужої» зруйнованої, своя питома «буржуазія» народиться. Приклад бо нашої руїнницької боротьби клас в XVII стол. показав, що всякі того рода «оборонці черні» від «старшинського гнету», всякі заступники «козаків нетяг», що то «коня не мали де попасти» (в XVII столітті, на степах!), любісенько найпокірливішими рабами та «вірними холопами» чужого кулака поставали і на руїнах України розсіялися та запаніли, все що в ній було дійсно цінного на довший час викорінивши і приголомшивши…

Клясова та партійна політика нашого Республіканського Уряду, крім спустошення во внутрішнє життя, внесла ще й страшенну плутанину в політику нашу закордонну. Не пишучи тут історії наших днів і розуміючи, що в тім тяжкім положеню що до закордону, в якій опинився наш Уряд, помилки були неминучі, - не буду тут цих помилок перечисляти і дозволю собі звернути Вашу увагу тільки на найважніще, на те, що являється гріхом проти духа нашої нації і нашої історії — на політику Уряду супроти Польщі.

Кожному бо, хоч трохи з історією нашою ознайомленому Українцеві, мусить бути відомо, що не на те пішов наш народ добровільно під проводом Гетьмана Богдана в каторгу россійську, щоб здобуте нарешті, ціною тієї трьохсотлітньої каторги, визволеня з під польської держави можна було легко, за миску сочевиці, продати та занапастити. Всякий уряд на українській території, котрий би наважився заключити мир з Польщею тоді, коли польська держава стоїть хоч одною ногою на клаптику землі нашої, буде зметений нашим народом, бо такий закон нашої історії, проти котрого досі ще ні один український політичний діяч безкарно не пішов. І не страшна в тім всім для нас Польща — котра при цілій форсі Антанти ледве війну з бідною, голодною, ще й «наддніпрянською» політикою збаламученою Галичиною «виграла» — і мир нам справді з Польщею потрібний, але не такий, при котрім в тил нам все ударить наше москвофільство. Бо поки Українська Держава не забезпечить українську націю від Заходу краще, чим се робила держава російська, доти Россія в Україні не стане пережитком і визволитись нам з під її впливів буде неможливо.

Се одно. А друге — кожній тверезій людині, яка вже за останні роки мала досить нагод переконатись, що від проголошення і навіть переведеня в життя найрадикальніщих соціяльних принціпів, ані пшениця краще не родить, ані фабрики краще не працюють, ані лад і порядок в краю не заводиться — ясно, що без притягненя до економічної, культурної і державної праці спольщеного українського елементу на Правобережжі — Державі Українській ніяк не обійтися. Для мене і для того гуртка моїх товаришів, котрі вийшли з цієї полонізованої української верстви, се стало ясно від того часу, як ми усвідомили собі потребу праці не тільки для національної, але й для державної української ідеї. Знаючи зблизька цю рідну нам верству, ми були певні, що вона дасть не тільки прекрасних фахових робітників, так потрібних нашій хліборобській країні, але й внесе велику вкладку і в державно-політичну і в національно-культурну українську роботу, через те, що сильно привязана до землі і сильно звязана з землею, вона заховала в собі богато українських традицій і старого «земського» патріотизму, тобто тих вартостей, без котрих ні справжня культура, ні на довшу мету продумана державна політика, повстати не може. Для політичного і національного усвідомленя цієї верстви ми працювали від 1908 року почавши, в ряді періодичних і спеціяльних видань і результати цієї праці почали по трохи оказуватись вже в самім початку революції і відродженя українського політичного і національного життя. І як би державне життя наше нормально, еволюційно розвивалось, то згодом ся верства, сполучившись з аналогічними зросійщеними українськими «людьми землі», витворила-б ту честну і розумну помірковано-консервативну, в західно-європейському того слова значінню, групу, без якої не може обійтись ні одна сучасна нація ні держава, так як не може обійтись без задержуючих мізкових центрів людський організм, попадаючи при паралічі цих центрів в розстрій всіх своїх рухів та в повне божевілля.

Для повороту цієї верстви до рідного народу (так само зрештою як і богато численнішої верстви зросійщеної, беручи очевидно на увагу відмінні центри притягання) необхідні були і єсть дві умови. Перша — сі люде мусять твердо знати, що Польща, котра їх було колись від народу українського відорвала, вже більше на Україну за згодою українського народу не повернеться і що всякі протидержавні залицяння до цієї Польщі, яко держави, їм від законного хозяїна землі української не простяться. Друга — що та Україна, до котрої вони зі своєю працею приходять, радо їх, як рідних синів своїх привітає і до спільного «щастя та нещастя», як се в таких випадках за Гетьмана Богдана говорилося — прийме; що, другими словами, витвориться відповідними заходами те сприяюче національній реасиміляції психологічне «тіїіеи», без котрого взагалі остаточне сформуваня нашої нації неможливе.

Але-ж відповідна політика в сій справі Республіканського Уряду, як за часів Центральної Ради, так і за часів Директорії, як раз йшла в напрямі діяметрально протилежному. Хто зі спольщених Українців за Центральної Ради здеклярувався як «Поляк», той, як член «національної меньшости» користувався спеціяльними привілєгіями в Республіці, не тільки в сфері політичній, але й навіть в сфері аграрно-економічній, що вже тоді було для простих українських смертних одною з богатьох незрозумілих містерій правлячої [е]с-[е]рської політики. Для охорони «польських» маєтків, з дозволу Уряду закладались спеціяльні польські комітети і бували випадки, що як «неправославний» Українець-католик звертався в своїх маєткових справах до українських державних установ, то тодішні наші державні мужі його до цих польських комітетів відсилали. Ще гірше справа ця стала за часів Директорії. Всі національне свідомі з поміж спольщених Українців, котрі за Гетьманщини так чи инакше брали участь в українській державній праці, очевидно як «буржуї» і «кровопійці» були виставлені на «месть народню», а одночасно ті, що, як «Поляки», з самого початку під державу українську підкопувались, приготовляючи грунт для польської окупації, користувались опікою або принаймні невтралітетом повстанців.

Для ілюстрації наведу приклад з послідніх часів: зі знаних мені таких двох спольщених дідичів з Поділля, один Українець бере за Центральної Ради участь в українській культурній, а за Гетьманщини, як урядовець, і в державній роботі. Не маючи змоги, за цим ділом, бути у себе вдома, тратить там все своє добро, по перевороті Урядом Директорії звільняється з посади і, хоч потім знов приймається на службу, але все з запідозрінням, як «польського пана» в контр-революційности, в «зраді» на користь Польщі і т. д. В результаті — яко людина честна — в найближчому майбутньому буде одним з численних кандидатів на голодного українського емігранта. В той самий час другий дідич, здеклярувавшись як Поляк, врятовує при помочи австрійських військ своє добро, виїзжає спокійно до Варшави і врешті, в характері «репрезентанта» польського уряду, приїзжає звідтам до Камянця, удостоюється там почесного прийому, йому даються спеціяльні потяги і спеціяльна протекція і т. д. Коли до того додати, що всі ці протеговані нашим урядом того типу «Поляки» певні, що раніше чи пізніще вони опиняться в Польщі, то — питаю — чи богато знайдеться між ними таких, котріб-б проміняли вигідне і навіть, як оказується, для жителів Української Народньої Республіки почесне польське горожанство і екстериторіяльність, на гіркий хліб український, присмачений українськими обвинуваченями в «буржуйстві» та «зраді» і обсипаний, як все українське, болотом з польського боку. Так і в сій области (про відношеня до Россії, до зросійщених українських кол, до «фаховців» і т. д. не говорю, бо се забрало-б забогато місця) зубожіло і скошлявіло, дякуючи хибному напрямові нашої політики, національне життя наше. А що в даному разі нищиться як раз та праця, котрій я віддав дуже богато сил та енергії на протязі останніх десяти літ своєї громадської діяльности, то не дивуйтесь Пане Міністре, що до дальшого її нищеня я рук своїх прикладати не хочу.

На прикінці ще про одну історичну паралель, котрою послідніми часами радо послуговуються публіцисти наших урядових і півурядових газет, рівняючи наш сучасний визвольний рух з Мазепинщиною. Так, коли змінити відповідно масштаби, анальогія в дійсности знайдеться. Але, поминаючи те, що не педаґоґічно в такі горячі часи брати для сучасности ті приклади з історії, котрі фіяском і руїною для тодішніх наших поколіннь скінчилися, треба принаймні, коли вже беремо їх, показати ясно в чім була зроблена тоді помилка, щоб зайвий раз цих помилок не робити і наглядних лекцій про те, як не можна і не треба будувати державу, не давати, бо ці лекції забогато сліз і крови народови нашому коштують.

Отже дійсно Гетьман Мазепа вів в початках своєї діяльности, так само як і деякі теперішні наші провідники народу, чисто класову політику, віддаючи в жертву цій класовій політиці національний ідеал волі і незалежности, котрии був правда вже тоді у нього в серці, але не в ділах. Підчас довгого періоду свого москвофільства і запобігання на всі лади перед царем Петром (по теперішньому період федераційний) він підрізав коріння у всіх тодішніх «самостійників», тоб-то тих, що національно-державну справу хотіли поставити у всю її височінь і висунути на чоло тодішнього українського визвольного руху. В той спосіб здеморалізував він безпосередньо той клас, до котрого належав, і посередньо весь народ, на чолі котрого стояв. І коли в кінці він, бажаючи бути честним з собою і примушений ходом подій, сам став на шлях «самостійности», то статочне, «городове» козацтво, котре одно могло тоді (а може й тепер) рішити про долю України, бачучи заподіяну ним до того часу національній справі шкоду, йому не повірило і за ним не пішло. Його власний, політично здеморалізований ним старшинський клас йому зрадив і в результаті він остався сам з горсткою ідеалістів, для котрих вже виходу иншого не було, і з полками запорожських кондотєрів, котрим однаково було з ким битись і за що битись, аби битись. Натомість проти себе мав Мазепа його-ж власною політикою в Україні вигодовану тодішню большевицько-Петровську Россію і мав голову тодішньої православно-національної течії, всіми патріотами українськими поважаного, полковника хвастівського (тодішня «Галичина»!) Семена Палія, який не міг простити Гетьманові його невиразної і дволичної політики супроти Польщі. Справа Мазепи мусіла бути програна і збаламучений, обдурений, збитий з пантелику своїми провідниками і чужими завойовниками український народ більше сотні літ в церквах Мазепою побудованих проклинав по царському наказу того, хто хотів, але не зумів дати йому волю.

І траґедія цього страдника патріота дає нам оцю велику науку: не вільно провідникам народу за для приватних, класових, чи яких небудь инших хвилевих політичних інтересів жертвувати вічним і незмінним, поки істнує нація, і всій нації спільним ідеалом національної волі і національної солідарности в обороні цієї волі. Того «Святая Святих» не вільно під загрозою деморалізації і руїни народу братоубійством ображати, «приватою» затемнювати, иншими хоч би найкращими гаслами підмінювати, а берегти його треба свято так, як бережуть його у всіх класах та верствах Англійці, Німці, Французи, всі дійсно великі європейські народи. Наша нація — велика нація, і тишком нишком, невеличким коштом чіпляючи наш державний та національний віз до чужих, хоч би і великих валок, чи то до «всесвітньої революції», чи то до «Інтернаціоналу», чи то до «Антанти», здобути для неї волі не удасться. Так само для боротьби за цю волю раба, поки він

раб, не можна купити ні грішми, ні «землею». І тільки величезним моральним зусиллям, тільки безмежною любовю до української національної ідеї і до ідеї державної як політичного олицетворения повної національної волі, тільки обеднениям абсолютно всіх честних національних сил коло внутрішньої праці для цієї ідеї — можна буде з 40 міліонів темних самоїдствуючих невільників виховати героїв, котрі збудують Україну, а в ній краще для всіх — людське життя. Се станеться. Але чи перед тим народ наш перейде ще через одну страшну внутрішню руїну — се в великій мірі залежить від тих людей, котрих доля на чоло народу нашого тепер поставила…

Коли-б сей лист мій хоч трошки допоміг Вам, нашим людям начільним, сю істину зрозуміти, то я був би щасливий, що не на дармо виконав я вложений на мене Вашим довірям обовязок — сказати Вам, так як я її розумію — всю правду.

Прийміть Вельмишановний Пане Міністре вислови моєї найглибшої до Вас пошани.

Вячеслав Липинський, б[увший] посол У[країнської] Д[ержави] і У.Н.Р. у Відні

(The Political and Social ideas of Vjaceslav Lypyns'kyj //Harward Ukrainian Studies. ~ VolumeIX. - Number 3/4. - December 1985. - P.154–164.)

Документ № 62