Розділ «Частина II»

Вважаючи, що взятий послідніми часами курс внутрішньої політики Директорії і Правительства Української Народньої Республіки веде Державу до загибелі, що такими фактами, як розстріл Отамана Болбочана, Правительство Української Народньої Республіки стало виразно на шлях партійного террору, прошу Вас, Вельмишановний Пане Міністре, зараз же звільнити мене, як не належного до сучасних правительственних партій — з посади Посланника Української Народньої Республіки у Відні, бо, одержавши вчора від п. Сотника Індишевського 525 офіціяльні вісти про події в Україні, не можу репрезентувати таке Правительство, котрого діяльність, після мого переконання, стала державним і національним злочином.

Вячеслав Липинський

(The Political and Social ideas of Vjaceslav Lypyns'kyj //Haruard Ukrainian Studies. - Yolume IX. - Number 3/4. - December 1985. - P.154.)

Документ № 61

Лист В. Липинського до Міністра закордонних справ УНР А. Лівицького

16 жовтня 1919 р.

У Відні, 16 Жовтня 1919 року.

До Керуючого Міністерством Закордонних Справ У.Н.Р.

[Української Народньої Республіки]

Вельможного Пана Андрія Лівицького

Вельмишановний Пане Міністре!

У відповідь на письмо Ваше з 15 Вересня б. р. маю честь переслати Вам і через Ваше посередництво Правительству У.Н.Р. мою щиру подяку за вдоволеня мого прохання про димісію і за ті високо-ласкаві слова, котрі Ви зволили передати мені від себе і від імени Уряду нашого. Сі слова і висказане в них до мене довіря тим цінніші для мене, що вони дають мені моральне право, розстаючись з політичною діяльністю, сказати щиро і отверто Вам, керовникам нашої політики, які причини примусили мене з жалем великим від нашої державної роботи відійти. Вони дають мені теж право звернути Вашу увагу на деякі факти, котрі, на мою думку, приносять велику шкоду нашій національній справі і нашому державному будівництву.

Щоб уникнути всяких непорозумінь, мушу насамперед з’ясувати своє становище (Вам м. б. зрештою відоме) супроти подій останніх часів.

Отже коли я, призначений, як Вам відомо, Послом од Гетьманського Уряду і разом з тим переконаний сторонник гетьманської форми правління, рішився, після зробленої мені пропозіції, остатись на своїм становищі і при Уряді Республіканськім, то керувався я перш за все принціпом, що в ті тяжкі і рішуючі для нашої нації і держави часи не вільно нікому усуватись від роботи, не вільно свої приватні погляди і бажання ставити вище від загальної справи, що на бік мусять відходити розєднуючі моменти, а мусить натомість культивуватись все, що єднає всіх нас Українців коло спільного і всім нам однаково потрібного державно-національного будівництва. Підставою мого лояльного відношеня до нового Уряду була тверда надія, що Уряд сей, научений гірким досвідом нещасливої класової політики послідних часів Центральної Ради, не повторить старих своїх помилок, не повторить також помилок тих українських правих та поміркованих кругів, котрі, сотворивши Гетьманщину, не зуміли однак найти дороги до порозуміння з лівими українськими колами, а тим самим не зуміли піднятись до загально національної ідеології і витворити того міжкласового національного цементу, без котрого будова держави нашої абсолютно неможлива.

Адже новий Уряд повстав з ідеї «Національного Союза» і коли, думав я, він зважився в такий страшний момент руйнувати повстанням власну Українську Державу тільки через те, що, на його думку, керманичі цієї держави вели не національну і вузько класову політику, то він власне — Уряд повстанський — стане Урядом не вузькокласовим і справді національним.

Ця надія дала мені силу устояти на своїм посту підчас органічно мені противних страхіть нещасливої памяти братоубійчої війни в перших часах повстання; вона дала мені право переконувати моїх однодумців Гетьманців, що вони помиляються, відходячи з прокльоном від української політичної праці, втікаючи зі свого, не меньше їм рідного, як і українським соціялістам, краю; вона дала мені змогу працювати, дивлячись потім на масову еміграцію української соціалістичної інтелігенції, яка, під видом всяких потрібних і непотрібних місій, а то й так просто, втікала в світ за очі з України від діл рук своїх; вона удержувала мене врешті від привабливої спокуси відійти геть від того — зовсім зрештою зрозумілого — розгардияшу, який запанував був тоді в нашій закордонній політиці, руйнуючи те, що здобула вже собі українська державність за кордоном в часах Гетьманщини.

Одначе дальші події в Україні скоро сі мої надії знівечили, і разом з цими подіями розвіялась моральна підстава мого співробітництва з політично відмінним від моїх поглядів Урядом, підстава, без котрої ніяка честна і лояльна праця неможлива, бо лояльність в співробітництві людей різних переконань мусить бути все обостороння.

Я побачив, що не зважаючи на те страшне становище, в якім опинилась наша Держава, Уряд Республіканський, ще меньше як давний Уряд Гетьманський (бо там хоч проби бували) спромігся зробити над собою те моральне зусилля, котре дало-б йому змогу обєднати коло себе всі верстви і всі класи України для оборони своєї Батьківщини. Пустившись берега, він покотився по лінії найменьшого опору, по лінії вузькокласової партійности і безвідповідальної демагогії. Не він веде народ за собою, як се личило-б в ті критичні часи Урядові Народньому і тій інтелігенції, котра за ним стоїть, а сам дає себе вести темній, неволею довгою здеморалізованій масі. І на сій безпросвітній дорозі нищиться не тільки держава, але й сама Нація наша, нищиться сама наша національна ідея. Факт розстрілу Отамана Болбочана, котрий для мене став безпосередньою причиною моєї димісії — се тільки вище, видніще полумя того процесу самопаленя, в якому згоряє наша хата.

Розстріл Отамана Болбочана се не «дрібний епізод», як доводиться від декого чути. Не дрібний тому, що при нашім страшнім убожестві на людей, кожна свідома, честна одиниця на вагу золота важиться в нашім національнім бюджеті. Не дрібний тому, що Болбочан був одним з найвидатніщих представників тих Українців, котрі хоч пристали до національної роботи допіру в часах революції, але пристали щиро і всею душею. Він був одним з тих честних, свого імени достойних офіцерів, котрі, вступивши до української армії і прилучившись до свідомого українства, творили оружну міць і підставу нашої Держави. І цього лицаря, що бючись з ворогом пройшов всю Україну і що з неї не втік до самої послідньої хвилини (хоч міг се зробити, як се зробило, ще й гроші позабиравши, сотні инших «народолюбних» отаманів), благаючи цілими місяцями від Уряду тільки одного — суду над собою, який би дав йому змогу доказати свою невинність і вернутись на фронт до своїх улюблених полків — цього, одного з так рідких дійсних українських патріотів, розстріляли… За що? «За намір перевороту, організованого самостійниками, та хліборобами-демократами» — прочитав я, очам своїм не вірячи, в урядовім «огляді стратегічного і політичного становища на Україні» від 26 Червня с. р. Але-ж, тоді, чому розстріляний тільки Болбочан, чому до суду не притягнені всі самостійники і всі хлібороби-демократи, чому після того Ви, Вельмишановний Пане Міністре, мене, як Вам відомо, члена Головної Управи Хліборобсько-Демократичної партії, запрошуєте від імени Уряду прибути для участи в розвязуванню важливих державних питань??

Зразу-ж підкреслюю, що ні на хвилину не допускаю тут підступу чи провокації, і тому вважаю себе в праві, шануючи нашу Державу, шануючи її Уряд, шануючи врешті честь нації і честь свою, відповісти на адресоване до мене запрошеня Уряду так: призначте ревізію процесу Отамана Болбочана; реабілітуйте його добре, честне імя; реабілітуйте на словах і на ділі добру славу тих партій і груп українських, котрих Ви обвинувачували в «зраді»; припиніть безглуздий партійний террор і забезпечте фактично примітивну політичну волю для всіх горожан України, від правих Гетьманців до лівих Соціалістів]