Розділ «ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР»

20 листопада полк мав разом з дивізією Яковлєва рушати на Волочиськ, коли на схід від с. Зелена почулася гостра кулеметна і рушнична стрілянина. Патрулі повідомили, що то наступає ворожа кіннота, а наша піхота обороняється. Показалися перші втікачі, і серед них — Аллочка, "кохання" полковника [Івана] Дубового. На нараді командирів полків, яка відбулася у штабі Яковлєва, він зазначив: "Я більш не воюю, нєт целі!" Нам, Чорним, уже з ним було не по дорозі, а тому я вирішив повернути своє військо на схід, аби рятувати свою піхоту. Розсипав сотні в лаву, і вони пішли на ворожу кінноту, яка майоріла на горизонті.

Перейшли через оборонну лінію та атакували ворога. Ворожа кіннота, як завжди, не прийняла удару і почала відходити. Від полонених довідалися, що це наш старий знайомий Котовський. Перечекавши з годину, щоб дати змогу своїй піхоті відірватися, тихим кроком рушив за нею на Волочиськ.

Наближався Збруч. Сумно і тяжко було покидати рідну землю, зрошену кров'ю стількох козаків, та йти до сусідів.

Чого ми відходимо, чого йдемо до поляків, від кого тікаємо? Ці питання ставили козаки своїм командирам сотень, а ті вже — командиру полку. А той їхав мовчки, похнюпившись, бо і сам не знав, що коїться.

Був вихід: повернути на схід і йти до повстанців, але прокляте поранення, через яке я із гріхом навпіл сидів на коні, підказувало: треба йти за Збруч. Таки не годився я в командири (партизанського загону!

Минули місто, спустилися до річки. Крига вкрила Збруч. Тупіт коней по мосту відбивався в голові. Переїжджаючи Збруч, кожен кидав прощальний погляд на той бік. Поляки стояли і байдуже дивилися на драму, що розігрувалася перед ними. Полк по шосе виходив із Підволочиська і тут складав зброю.

[Борис Монкевич звернув увагу на таке: "Коли розляглася стрілянина біля мосту, козацтво навіть не поцікавилося, що то за стрілянина, а понуро тихим кроком посувалося вперед. Прийшли відомості, що більшовики відрізали обози Чорного полку, які їхали ззаду. Та це було байдуже для кожного, найдорожче втрачено, а обози… Кожний козак, покривши поцілунком рушницю, не дивлячись, кидав її у той бік, де стояли поляки, втирав рукою сльозу, що мимоволі набігала на очі"].

Здавши рушниці, Чорні рушили далі. Зупинилися серед поля. Козаки стояли юрбою і ждали наказу. Не чути жартів, сміху. Мороз міцнішав. Під ранок розташувалися в сусідньому селі.

21,22,23 і 24 листопада минули в марші до Старого Скалату. Нез'ясоване становище полку породжувало багато балачок. Одні казали, що полк має стати разом з Яковлівцями на кордоні, інші — що поїдемо до таборів. У Старому Скалаті стояли до 28 листопада. В той день полк перейшов до с. Чернилів Руський, де розташувався Мазепинський полк. Це була перша зустріч і частинами армії після переходу Збруча.

Тут простояли до 9 грудня, а тоді перейшли в с. Малий Ходачків.

13 грудня полк перейшов у с. Шляхтинці. Тут розігрався останній акт у житті полку, бо в козаків відібрали найдорожче: вірних друзів — коней, які ділили всі їхні невигоди і труди під час тяжкої запеклої боротьби, які не раз виносили з рук неминучої смерті, які протягом трирічної війни не раз були поранені ворожими кулями.

Драматичні сцени розігралися під час здачі коней. Одні цілували коней, прощаючись навіки. Інші кусали собі губи, аби стримати сльози на очах. Треті відверталися або передавали комусь повід, щоб не бачити, як його кінь перейде до чужинця. ["Кожний козак наче сиротою залишився", — написав Борис Монкевич].

Незабаром полк у повному складі виїхав до табору полонених у Пикуличах під Перемишлем.

Почалися довгі роки інтернування, а потім еміграції.

Підсумки

У Зимовому поході, а потім у складі регулярної армії кінний полк Чорних запорожців славними перемогами над ворогом, і то в найбільш тяжких обставинах (бо майже завжди покладався на власні сили), виказав високу бойову вартість, патріотичність, хоробрість і військовий досвід своїх старшин. Велику роль відігравало і значення традиції, яка споювала цю різнорідну масу людей у цілість.

Від першого дня Зимового походу до 20 листопада 1920 р. полк здобув 13 гармат, 8 скриньок з набоями, 27 важких кулеметів, 400 возів з різним військовим майном, 500 коней і бронепотяг із 6 гарматами та 16 кулеметами.

Понад 2500 полонених, у п'ять разів більше, ніж склад полку, а порубаних не було вже кому рахувати.

Полк Чорних запорожців — не єдиний кінний полк такої вартості, майже ні в чому не поступались кінні полки: Мазепинськии полк Волинської дивізії, Донський полк [Михайла] Фролова [3-ї] Залізної дивізії, 4-й полк Київської дивізії і 6-й полк 6-ї [Січової] дивізії. Добрі полки увійшли до складу Окремої кінної дивізії. Після перемир'я підійшла російська дивізія Яковлєва.

Разом у складі Української армії [на початок листопада 1920 р.] було майже 3000 шабель, точніше: Чорний полк — 380 шабель; Мазепинськии полк — 350 шабель; 3-й кінний полк — 300 шабель; 4-й кінний полк -250 шабель; 6-й кінний полк-150 шабель; Окрема кінна дивізія — 700 шабель; дивізія Яковлєва — 750 шабель. Разом — 2880 шабель.