Розділ «ЧОРНІ ЗАПОРОЖЦІ Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР»

Нарешті прийшла черга і на наш полк, що був у резерві. Проскочивши залізницю, ми розвернулися в лаву і пішли в наступ, як завше, бравурно. Фронт було прорвано, але ворог не здавався, скерувавши вогонь трьох гармат проти Чорного полку, до того ж із тилу з'явився ворожий бронепотяг, який всю силу вогню скерував на батарею сотника Ґонти, що стояла на відкритій позиції.

Між бронепотягом і двома гарматами Чорного полку почалася боротьба не на життя, а на смерть. Ураганний вогонь ворога змусив одну гармату змінити позицію, а від другої відігнав обслугу. При гарматі зосталося двоє людей: хорунжий [Дмитро] Головко і ройовий Голємбовський. Попри те що навколо рвалися гранати і шрапнелі, вони продовжували змагатися з ворожим бронепотягом. Нарешті один з набоїв вцілив у паротяг і той вибухнув.

Ворожий бронепотяг взято завдяки великій хоробрості цих двох лицарів. Він називався "Красноармеец". На ньому було 6 гармат, 16 кулеметів і багацько набоїв.

Ворога розбито. Полк Чорних, захопивши до сотні полонених, пішов на Деражню, де призначено збірку дивізії. Деражню боронив Котовський. Зв'язаний чолово Яковлівцями, поспішно покинув Деражню, бо довідався про наступ Чорного полку з півдня. Ми захопили табори, полонених і майже весь духовий оркестр Котовського. На бронепотязі знайшли оперативні накази, серед яких і "Характеристика Української Армії". Віддаючи належне українській піхоті, в якої єдиний мінус — мала кількість, ворог характеризує нашу кавалерію: згадавши мимохідь Окрему кінну дивізію, перейшов він до Чорношличників: кількість — 600 шабель, що творять бригаду, якою командує Петро Дяченко. Чорношличників неможливо несподівано атакувати — ні з тилу, ні з флангів. Вони легко перегруповуються і завжди самі атакують, навіть більші сили. Кращої оцінки не дав би і власний командарм.

Накази переслав до штабу групи, якою на той час командував генерал-хорунжий [Андрій] Гулий-Гуленко.

Заночували в м. Деражня. Від полонених довідалися, що до нашого лівого флангу підходить 6-та Залізна совєтська дивізія. На нараді в осавула Яковлєва вироблено план подальших дій:

1. Повернутися на лінію піхоти Запорозької дивізії, з командиром якої домовитися, що 17 листопада дивізія перейде до оборони, а в той час Яковлєв з Чорним полком атакуватимуть 6-ту совєтську дивізію на марші, розіб'ють її і відкинуть на північ, де вже нею "опікуватимуться" поляки.

2.18 листопада після перегрупування почнемо наступ уздовж фронту з півночі на південь. До 20 листопада фронт як такий не існуватиме. Дорога до повстанців буде відкрита.

План сміливий і реальний. Сміливі мають щастя!

Перед світанком дивізія рушила до с. Копачів (Козачки? — Ред.), де в той час стояв штаб Запорозької дивізії, якою командував генерал-хорунжий [Гаврило] Базильський. Осавул Яковлєв разом зі мною прибув до штабу. Після короткого інформування командира дивізії про наш план Яковлєв запитав Базильського, чи згодиться він затриматися на дотеперішній лінії до вечора.

Генерал Базильський відповів, що має наказ розпочати відступ сьогодні о 9-й годині і цей наказ виконає. Втрутився в розмову і я: просто благав, щоб Запорожці затрималися хоча би до полудня, бо був певний, що цього часу вистачить, щоб відкинути 6-ту совєтську дивізію.

На це ми почули відповідь:

— Не вам, мальчішкам, учить мене, старого генерала.

Базильського всього два місяці як підвищили до генерала. І він вже старий Базильського підвищено до генерал-хорунжого 5 жовтня 1920 р. -Ред.).

Вийшли з нічим. По дорозі Яковлєв тільки й зазначив, що був упевнений, що українські генерали мудріші від російських, а тепер бачить, що помилився. В подальшій розмові з Яковлєвим я запропонував, щоб фронт зайняли і утримали до вечора мої пластуни, які кількістю і якістю дорівнюють Запорожцям, а до того ще і стоять у дивізійному резерві. Яковлєв не погодився і дав команду відступати.

Чи можна було здійснити мій план?

60-та совєтська піхотна дивізія, як зізнавалися полонені, нараховувала 2500 багнетів. Атакована в марші, вона би не чинила великого опору, як взагалі тодішня піхота.

Від Летичева до Дністра совєтська піхота в тяжких боях з українськими дивізіями тільки на відтинку нашої 3-ї [Залізної] дивізії мала успіх. Поява понад 1000 шабель на тилах і безпосередня загроза флангів викликали б паніку, що дало би змогу за короткий час зіштовхнути ворога у Дністер. Совєтська кіннота на нашому фронті розкинута: 115-й і 116-й полки на нашому правому крилі прорвали фронт і вже гуляли в запіллі. Бригада [Сергія] Байлова (Байла. — Ред.) теж прорвала фронт і пішла на Проскурів. Котовський, відкинутий нами, — на Жмеринку. Залишалася ворожа піхота, досить численна, бо поповнена під час перемир'я, але вона панічно боялася нашої кінноти. Все свідчило про повний успіх. А тим часом Українська армія почала безладний відступ перед тими кількома сотнями ворожої кінноти, які загрожували нашим штабам.

18 листопада полк Чорних запорожців у складі дивізії Яковлєва рушив на Проскурів. По дорозі довідалися, що у Проскурові — ворожа кіннота. Полки, отримавши свої напрями, повели наступ на Проскурів. Чорний полк пішов полями, щоб відрізати ворога з півдня. Ранок був мрячний, за тридцять кроків нічого не було видно, що і дало змогу Байлову (Байлу. — Ред.) вискочити з наших кліщів. Ворожа кіннота залишила Проскурів і відійшла на південь.

Після недовгого відпочинку полк у хвості дивізії рушив далі й зупинився на ніч у с. Груживиці (тепер с. Грузевиця. — Ред.). Від 17 листопада не маємо жодних зв'язків зі штабом армії. 19 листопада вирушили на Чорний Острів, перейшли його і зупинилися в с. Зелена. Вислав я на всі сторони патрулі, щоб розшукати піхоту Чорних.