Розділ «ЧАСТИНА І»

Одного дня привели кількох поляків, одного я пізнав, він дивиться на мене, підходить і питає, чи я його пізнаю.

За Польщі він був заступником начальника тюрми в Станіславі, коли я там сидів. Тепер дивиться на мене переляканим, благальним поглядом і питає, чи, може, він зробив мені тоді якусь кривду і чи не буду я тепер про нього свідчити. Я його заспокоїв, що нічого злого я йому не зроблю. Так ми зустрілися, старі знайомі, але вже за інших обставин.

Інші поляки — то були урядовці Краківської залізничної станції. Вони пробували перейти кордон, до Румунії, їх арештували і привезли до Станіславської в`язниці. Ми розпитували їх, що тепер діється на волі і взагалі у світі. Виявляється — нічого доброго. Гітлер воює із західними державами, совіти напали на Фінляндію. При радянській владі, розповідають, життя дуже тяжке. Бракує харчів, одягу, арештують колишніх польських урядовців. Зі східних областей приїжджає багато всяких начальників і війська. В крамницях викупили все, що було. Міщани виносять на базар останню одежину, щоб виміняти в селах за харчі. Отак ми говорили, поки не посідали спати. Тільки влаштувалися, викликають мене до слідчого. На мені шкіра терпне від страху. Слідчий вже інший — старший лейтенант. Дозволив сісти, представився. Говорить по-українськи, сам українець і прізвище українське. Запропонував навіть цигарку. І знову ті самі питання. Коли записав усі формальності, питає, як я почуваюся в тюрмі, де кращі умови, в польській чи радянській тюрмі. Я не знав, що йому відповісти. В кожній тюрмі тяжко, особливо коли людина не чує за собою вини. Чи ви чуєтеся невинним? Я сказав, що не міг нічим завинити, бо всього тиждень прожив під радянською владою. А він:

— Якщо не винний, то пустять додому.

Мені стало легше на душі від цих слів. Далі розпитував, як жили українці під Польщею, чим займався, за що був ув’язнений. Я розповів, що помагав татові в господарстві, а засуджений був за те, що розповсюджував листівки проти навчання дітей в школі польською мовою.

«Хто вам давав ті листівки?» — «Листівки давав нам Іван Трощук».

— «Звідки він їх брав?» — «Не знаю». (Трощук був арештований разом зі мною, але його за пару днів звільнили, бо він ще в польській тюрмі перейшов на бік комуністів).

Слідчий наполягав, щоб я признався, що я належав до організації. Я йому пояснював, що то не була ніяка політична організація, а просто парубоцька: в кожному селі є старший парубок, так званий водирей, а всі молодші мусять його слухати, що він скаже, мусять виконувати. Таким старшим парубком був Іван Трощук. Якби він давав нам комуністичні листівки, то ми б їх теж поширювали, ми їх навіть не читали, ми не були політично свідомі, мені тоді виповнилося двадцять років.

— Скільки ж людині треба літ, щоб була свідомою? — питає слідчий.

— Це залежно яка в людини освіта. А ми, сільські хлопці, напівграмотні. Ніхто нас не виховував політично. Газет не читали, не мали ніякого світогляду.

Слідчий здивувався, що я знаю, що таке світогляд: «А тепер Ви знаєте, що таке світогляд?» — «Знаю». — «А який же у Вас світогляд?»

— «Ясно, що матеріялістичний». — «Ну да, ідеялістичний, ето сон, мара. Іван Пилипович, якщо людина знає, що таке світогляд, то людина все знає. Як же у Вас сформувався світогляд?»

Я йому розказав, що за чотири з половиною роки сидів з людьми різних політичних переконань, переважно з вищою освітою. Вони вели між собою дискусії на всякі теми. Я уважно прислухався до їх розмов і так збагачував себе знаннями. В тюрмі була бібліотека, я багато читав. Це його найбільше здивувало. Як же так? У в`язниці

— бібліотека? А коли я сказав, що в польській тюрмі політичні в’язні не працювали, що в бібліотеці було багато творів світової класики в перекладі на польську мову, що можна було отримувати книжки і газети з волі, то в це йому тяжко було повірити. Далі розпитував, яких авторів я читав українських, російських. Я перераховував: Шевченка, Франка, Коцюбинського, Стефаника, Кобилянську і багато інших, російських — Л. Толстого, Гоголя, Достоєвського, Чехова, Лєрмонтова і других.

— А з радянських письменників нічого не читали?

— Читав «Серце матки» Ґорького.

— Ето мать, хороша реч.

Потім слідчий цікавився, чи я не належав до ОУН, коли вийшов з тюрми. Я сказав, що ні. Коли я вийшов з тюрми, то я не хотів уже належати до ніякої партії, і ніхто мене не закликав.

Отак ми поговорили пару годин. Він усе запитував. Чи вірив він мені, не знаю, але розійшлися ми спокійно. Я повернувся до камери, та заснути не міг, мучила мене думка, що зі мною зроблять.

Одного дня кличуть мене вдень. Серце застигло. Я був певний, що на суд, бо вдень на допит не кличуть. Веде мене цивільний та ще й знайомий, з яким я сидів разом у польській тюрмі. Це був станіславський фризер (перукар) Ґрубер. Він сидів за комуністичні переконання. Ми пізнали один одного. Він так мене копнув, що я впав і покотився по сходах.